Я караю лише тих, хто вже завдав шкоди.
Гидко. І він не знав, від чого більш гидко. Можливо, він сам став бридким, бо… куди пішло його життя? Як помер, так і потрібно було залишитися дохлим! Але він погодився, він сам впустив у своє життя того, кого б краще ніколи і не знав.
Я справжня справедливість.
Справедливість, від якої його руки були в крові. Всі! По лікоть! Ті, хто вже скоїв злочин. Ті, хто останні покидьки. Спокута через смерть. І йому не звикати вбивати, до нього було все більш жорстоко, але зараз… Зараз складніше.
Ти підкоришся мені.
І Марк дійсно підкоряється, схиляє голову перед тим, кого бачить тільки він. Хто існує лише у нього в голові. Але до певного часу — Спектор на підсвідомому рівні відчував, що наближається щось страшніше. Стівен був дурнем, але, мабуть, Марк був ще більшим дурнем, адже все це він один. «Треба це припинити!» — кричав Ґрант, але не розумів однієї простої речі — Марк був рабом.
Ти не помреш. Дозволь мені врятувати нас.
Хонсу сказав йому це, коли прийшов витягти з лап смерті. І він сам казав це Стівену, насправді бажаючи, щоб Ґрант на хвилі нервового напруження перерізав собі горлянку. Але такі думки — небезпечні, адже Хонсу їх читав. Він знав усе, абсолютно все про Спектора з перших днів його життя на цій убогій планеті.
Бог… Бог, трясця його! Марк взагалі не міг допетрати, як так склалося, що Хонсу вирішив обрати його своїм аватаром. Ще й це горезвісне: «Він завжди намагається заволодіти людьми з моральними принципами». Які, в сраку, в Спектора високі моральні принципи, коли він найманець для «брудної» роботи?!
Ти будеш моїм.
Чорт… Чорт. Чорт! До біса все це! О-о, як же він хотів розбити дзеркало перед собою, взяти уламок і добряче встромити собі у зап’ясток, щоб відчути хоч щось крім співчуття до себе. Жалюгідно. Марк підносить до рота горлечко пляшки, охоплює його губами, і робить жадібні ковтки. Вино, яке більше схоже на дешеве пійло. Таким тільки напитися до неосудного стану — йди і роби, що хочеш, бо ніхто не посадить. Напевно. Але Марку треба було просто напитися.
Вони переїхали. Пісок, спека, піраміди — батьківщина Хонсу, який став помітно сильніший. І міг спокійно взаємодіяти з довкіллям не тільки за допомогою своїх сил. Начхати. Бісить. Марк знав, що за цим всім піде. Завжди так. Бридко. Але у Спектора не було іншого вибору.
Кожного можна замінити. Тебе можна замінити. І вона буде краще, за тебе. Невже ти піддаси її такій долі, Марку?
Вибору дійсно не було, бо він досі любив Лайлу. Спектор не міг… просто не міг. Він знову робить пару ковтків вина і закриває очі, відчуваючи, як його хитає із сторони в сторону, наче він був той останній напівдохлий лист на осінньому дереві. Вітру не вистачало, щоб його остаточно відірвало нахрін з гілки і він міг нормально розкладатися у ґрунті.
Вітер дійсно є. Але за ним йде стукіт об підлогу. Майже подібний до металевого. Один. Два. Три. Марк напружується всім тілом і опускає голову, несміливо відкриваючи очі. У правому кутку дзеркала погляд чіпляється за жовту тканину штор, яка слабко коливається під потоками вже прохолодного вітру. Ніч ішла, сонце давно вже сіло за горизонт, але Марк так і не змусив себе увімкнути світло. Та й навіщо, якщо тут ще зо дві години буде яскраво?
— Ти забагато п’єш.
Голос, на що відгукується той маленький хлопчик, який лякається від кожної тіні нічних монстрів. У Хонсу був дивний голос, але, мабуть, у всіх божеств такі голоси: наче розділений на декілька різних за тональностями, але з’єднаний у один. Мороз по шкірі, з ним хочеться обійняти себе руками і сховатися у найтемніший куток.
— Це моє тіло, а, отже, і моє діло.
Спектор, не піднімаючи голови, повертає її ліворуч, намагаючись не дивитися на Хонсу. Він і так пам’ятає, як виглядає бог, пам’ятає ті лляні пов’язки, які просочені кедровою смолою, пам’ятає той посох з напівмісяцем на вершині, ту пташину голову, яка тримається незрозуміло на чому. Не було різниці. Від нього бажали зовсім іншого, а не того, щоб Марк намагався розібратися в будові божественного тіла.
— Допоки ти мій аватар, ти будеш робити те, що я тобі скажу.
Знову кроки і у Спектора за спиною зупиняються, щоб… Хонсу вищий за нього настільки, що Марк ледь сягає маківкою його плеча. Хонсу ширший за нього — мабуть, як два Марка. Хонсу сильніший за нього, і в Марка нема можливості сперечатися з ним, битися з ним, казати «ні» йому.
— Йди у сраку, — з відразою вимовляє Спектор.
Хонсу тільки пирхає на це, і Марк з силою здригається, варто тільки відчути, як до його спини притиснулися. Не треба було залишатися тільки в одних транках. Але лякає, як і завжди, те, що він настільки сильно відчуває Хонсу, відчуває того, хто повинен існувати лише у нього в голові. Не бути таким матеріальним. Спектор кривить губи, коли Хонсу стискає пальцями його підборіддя і змушує підняти голову, щоб зазирнути йому в очі.
— Ненавиджу тебе.
— Без мене тебе не було б.
Ще більш бридко, бо це було правдою. Марк сіпається, варто Хонсу відпустити підборіддя і покласти долоню на його шию. Стискає… Спектор не раз думав над тим, що для бога він проста людина, слабка, і вбити — стисни пальці сильніше, зовсім трошки. Тоді б пролунав хрускіт хребців, який би полинув у потилицю, поглинув увесь мозок, дозволяючи свідомості пірнути в темряву. Назавжди. Не мучився би навіть!..
— Мучився б. Ти б страждав.
Наче теперішнє — не страждання. Марк втискається у Хонсу, відчуваючи спиною кожний виток пов’язки, відчуваючи твердість тіла, котре взагалі не повинно існувати. І тепло. Більше тепло, ніж той жар, що оселився у готельному номері. Спектор хапає ротом повітря, як та проклятуща риба Стівена, і стискає пляшку сильніше, тільки-но відчувши чужу руку на своєму стегні. Це, бляха, ненормально.
— Ти сам потураєш цьому, Марку.
Звісно. Лише він винен… І дійсно винен. Марк зціплює зуби до болю в щелепі й намагається відвернутися, аби тільки не бачити себе з тою потворою за своєю спиною, але долоня на шиї стискається сильніше. Важко вдихнути, але не задихається — його повністю контролювали. Як і завжди. Крок уперед? Тільки якщо Хонсу сам цього захотів. Перерізати комусь горлянку? Тільки якщо Хонсу вкаже на цього «когось» своїм посохом. Марк був рабом і не міг сперечатися з надприродною істотою.
— Розумний.
— Закрийся, — Спектор шипить майже справжньою розлюченою зміюкою. — Завжди триндиш.
— Повага, Марку.
І він замовкає, відводячи погляд від дзеркала на подушку на підлозі. Марк знає, чого хоче Хонсу, тому може лише… Мовчати. Спектор уривчасто вдихає, варто тільки відчути пальці, що пробираються під резинку транків. Думати про Лайлу, тільки про неї, намагатися пригадати тепло і м’якість її тіла, те, як вона завжди линула до нього…
Але все рівно долоня шорстка, все рівно це не шкіра, а тканинні пов’язки. І більш гарячі. Наче голими стопами зарився у полуденний єгипетський пісок, але Марк знає, що варто тільки дотикам зникнути, як шкіру буде поколювати від прохолоди. Неправильно отримувати насолоду від цього.
Хонсу знов пирхає і веде рукою донизу, стягуючи транкі. Відмовився… Чорт забирай! Йому давали вибір. Звичайно, що давали! Куди ж там. Хонсу — справедливий бог, він дає йому завжди один і той самий вибір, але Марк ніколи не скаже «ні». То чи є вибір? Хай би так того Хонсу судив Анубіс на їхньому суді! Чи хто у них відповідає за це?
— Не Анубіс. Я познайомлю тебе з ним. Колись. Стівен точно буде задоволений.
Спектор нічого на це не каже, намагається вирватися з рук божества, але його нікуди не відпускають. Пальці, що стягнули вниз транкі, охоплюють зап’ястя тої руки, що тримала пляшку, аби підняти її майже на рівень грудей. У Хонсу були божевільні, хворі бажання і чомусь він вирішив відтворювати все на Маркові.
— Що ти?..
Він не встигає договорити, як його рука перевертається і темні краплі розбиваються об груди. Майже як кров, тільки менш густі. Доріжки дуже швидко біжать донизу, погладжуючи живіт, наче найпристрасніший коханець, і лоскочучи стегна. Забруднюючи транкі. Залишаючи підсихаючі сліди, які стягували шкіру. Марк випускає з уваги той момент, коли пляшка вина зникає з його рук, бо у цю ж мить власна долоня притискається до грудей. Притискається завдяки руці Хонсу.
— Ненавиджу.
— Ти можеш брехати тільки собі. Не мені.
Ні. Ніколи не подобалося… Хоча останніми місяцями тіло суперечило думкам. На власні пальці все рівно — більш грубе, шорстке поглажування, від якого Марк втягує живіт. «Просто хочу не відчувати. Це гидко», — намагається навіяти внутрішній голос, коли насправді йому було приємно. Тому і не хотів відчувати. Не хотів бачити. Чути. Бути тут і зараз.
Пальці зупиняються на стегні, під чужим тиском, як хоче думати Спектор, виводять витки, закручують їх у незрозумілі символи. Марк глибоко вдихає, варто тільки пальцям обхопити член і стиснутися біля мошонки майже до болю. Неприємно. Як і завжди. Але Спектор переступає з ноги на ногу від знайомого поколюванню внизу живота. Тіло було проти нього.
Марк відкидає голову назад, наскільки це взагалі можливо, і втискається потилицею у груди Хонсу, який тільки цього і чекав — контроль. Повний контроль, як і завжди. Божество стискає шию Спектора сильніше, через що із вдихом до легень майже не потрапляє повітря.
Перед очима майже одразу темніє, вогняна квітка розкриває свої пелюстки у його грудях, і Марк вільною рукою хапає Хонсу за зап’ясток. Намагається. З губ злітає незрозумілий стогін і липка від вина долоня з силою спускається до голівки. Спектор ненавидів Хонсу, але ще більше ненавидів себе за те, що дозволив всьому цьому початися декілька місяців тому. Ідіот. Невже думав, що все після першого разу закінчиться?
— Ти мій. Незалежно від того, хочеш ти цього чи ні.
Начхати. Аби тільки все закінчилося. Рука рухається повільно, але легко через вино, без неприємних відчуттів. Збудження швидко, дуже швидко підіймає свою голову, наче це все не було бридким, і Хонсу на це сміється. Низько, що вібрацією поширюється по тілу Спектора, змушуючи податися стегнами вперед. Чи це від рук, які стиснулися на голівці, починаючи потирати її. Власна долоня, тепло чужих пальців… Бог. Це божество. І це все тільки у нього в голові.
Задоволення збирається внизу живота, все тіло вкривається неприємним липким потом, що лише розпалює бажання, і запах хвої… Він з кожним крихітним вдихом стає все концентрованішим, він паморочить Марку голову і вже байдуже, що це відбувається попри його небажання.
Спектор хапає ротом повітря і підіймає погляд на своє відображення у дзеркалі. Груди, що швидко піднімаються і опускаються, пасма волосся, які прилипли до чола, тіло позаду нього, яке перетягнуте темними пов’язками, і сильна рука, що продовжувала стискати його шию. Марк не хоче дивитися вище, не туди, де череп птаха. Так легше думати… Легше не думати.
Марк ненавидить себе. Ненавидить і штовхається стегнами вперед, коли кільце пальців знов починає рухатися. Швидко. Стискаючись. Як стискається і рука на шиї. Спектор придушено стогне: останнє повітря полишає його легені, і він намагається відірвати від себе руку Хонсу.
Задихається. В голові гуде. Боляче у грудях, але збудження сильніше. Сильніше від руху руки. Сильніше від тиску на плоть. Сильніше від усвідомлення, що це без його згоди і з божеством. Хворий. Задоволення розкривається всередині вогняною квіткою, яка біжить догори по хребту, і Марк востаннє штовхається у кільце пальців, з німим стогоном кінчаючи.
Впаде. Спектор би точно впав, як би не руки Хонсу, який продовжував притискати його до себе. І варто тільки зробити вдих, нормальний, повноцінний, уривчастий, як перед очима весь світ покривається яскравими колами, що розпливаються, зливаються один з одним і вкривають свідомість пеленою млості.
Марк приходить до тями на підлозі. Сидів так, наче весь час був тут… Він повертає голову до дзеркала, не розуміючи, чому його верхня частина вкрилася тріщинами, опускає очі донизу, де біля руки стояла майже пуста пляшка з вином. Зробив усе, наче Спектору наснилося? Дурня. Бо, хай його груди з животом і стали чистими, але шия до сих пір пам’ятала тиск чужих пальців. Нащо? Що переслідував Хонсу? Ні! Він не буде… просто не буде. І Марк вперше зі своєї волі й за власним бажанням віддає контроль над тілом Стівену, щоб самому забутися у пітьмі.