...

Все навколо здається розмитим та несправжнім. Усе віддаляється, тільки-но протягнеш руку, аби за щось ухопитись. Так не повинно бути. Це неправильно.

Здається, що куди б вона не пішла — виходу не буде ніде. Лише ліси на тисячі миль навколо. Це теж скидається на підробку. Тому що… а, власне, чому? Як вона могла зайти так далеко і нічого про це не пам’ятати?

Вона навіть імені свого не пам’ятає. Хто вона?

Проте нічний холод більш ніж справжній. Він огортає густою пеленою, не дає нормально дихати. Хмаринки пари, що вириваються з рота, схожі на добре знайомий їй папіросний дим, хоча вона чомусь упевнена, що ніколи не палила. Хоча звідки така впевненість? Може, це якраз те, що їй потрібно — добряче затягнутись декілька разів, розслабитись. Може тоді їй не було б настільки холодно.

Звук власних кроків здається занадто гучним. Нестерпно гучним. Неначе вона стукає каблуками по підлозі абсолютно порожнього вокзалу. Абсолютно порожнього будинку. Абсолютного порожнього офісу. Вона могла б подумати, що й цей ліс теж абсолютно порожній, але у голові військовим маршем викроковує думка, що це не так.

Вона не сама. І вона й гадки не має, звідки їй це відомо. Небезпеки немає. Але й безпеки — теж. Їй тривожно настільки, що починає боліти живіт. Починають дрібно тремтіти пальці.

Щось починає ворушитися десь по-за свідомістю. Щось дуже туманне та, ймовірно, теж несправжнє. Янголи. Ціле місто янголів. Сонячне світло, що пробивається крізь хмари після того, як увесь ранок лив дощ. Волога земля, що одразу ж висихає під спекотними променями. Люди, які купаються у спекотному прибої. Спекотний день. А потім — неонове світло такого ж спекотного вечора. Гучна музика для спекотних танців. І чомусь — чоловік у безсоромно дорогому костюмі, від одного погляду на якого теж стає спекотно…

Здається, люди називають це спогадами. Вона б назвала це вигадками.

На коротку мить вона встигає забути, де вона, але потім краєм ока вловлює якийсь рух — блискавичний спалах, що одразу ж зникає — та приходить до тями. Відчуває на собі чийсь погляд — темний, важкий, котрий не віщує нічого доброго. Він змією повзе по хребту, липким ознобом чіпляється до потилиці, гострими кігтями впивається у шкіру. Вона озирається — знову й знову, крутиться, як дзиґа, намагається зрозуміти, звідки саме йде небезпека.

Здається, небезпека йде звідусіль.

А потім підіймає голову до неба, до того, що є замість неба, бо геть губиться. Намагається розгледіти зірки, аби зрозуміти, у якому напрямку потрібно йти. Неначе вона колись вчилася визначати напрямок за зірками.

І завмирає.

На небесному склепінні темно, як у наглухо замурованому колодязі. А потім…

А потім над головою спалахує одна єдина блискавиця, роздирає все на шматки, і на небі то тут, то там починають спалахувати чорні відблиски. Ніби чиїсь осудливі погляди, які кажуть їй забиратись геть. Вона задкує, ледь не падає, перечепившись через щось. Дивиться вниз, і навіть не знаходить у собі сили закричати. Усе всередині холоне від жаху та відрази. Під її ногами валяються воронячі тіла. Сотні й тисячі мертвих воронячих тіл, позбавлених очей, обскубаних від пір’я. Вона знову повільно, із острахом підіймає погляд угору. Але там ніяких відблисків навіть близько немає. Лише густа крона безлистих дерев.

Її починають бити дрижаки. Вона чує різкий звук позаду себе. Потім збоку від себе. Знову зауважує рух — плавний, плинкий. Немов з іншого світу. Люди так не рухаються.

Знову — вдруге за останні хвилин п’ять, напевно — хочеться кричати, та вона не може. Вона прискорює кроки, ледве стримуючись, аби не почати бігти. Намагаючись прийти навіть не до виходу, а хоч кудись.

Щось або хтось мало не наступає їй на п’яти. Вона не може зосередитися ні на чому іншому, окрім цього.

А потім вона зупиняється, як вкопана. Неначе хтось наказав їй це зробити. Повертає голову. Тремтіння проходиться по тілу, заважає нормально дихати. Вона робить судомний вдих, потім ще один. Зовсім поруч, на відстані декількох метрів, стоїть силует. Тінь. Не схожа на тінь дерева чи чогось іншого. Ні. Ця істота точно із самого пекла — щільний згусток гару, від якого йде сморід і могильний холод.

Ноги перетворюються на лід. Тіло сковує так, що неможливо поворухнутись. Істота починає повільно наближатись, і вона закриває очі. Якщо це кінець — то нехай все закінчиться швидко.

Серце пропускає удар за ударом. Очікування смерті гірше самої смерті.

Вона рахує про себе. Раз. Два. Три. Чотири…

На рахунок «п’ять» за спиною чуються чиїсь тихі кроки. Чистий нерозбавлений жах вдаряє у голову сильніше, аніж молот по ковадлу. Вона різко обертається, внутрішньо готуючись побачити що завгодно. Але там нікого немає. Вона крутить головою на всі боки, проте тіні, що йшла за нею, теж більше не видно.

Певно, хтось інший подумав би, що тепер можна розслабитись. Адже це ж добре — ніхто не переслідує, можна видихнути та знайти, нарешті, вихід із цього нескінченного лабіринту зі схожих одне на одне дерев.

Але її це лякає так сильно, що коліна підгинаються. Хочеться сісти прямо на сиру землю, закрити вуха руками і кричати, кричати, кричати, що є сили, хитаючись при цьому, як псих, з одного боку в інший. А може вона і є псих? Нормальні люди такого не бачать. За нормальними людьми не ходять тіні. Нормальні люди не чують неіснуючі кроки. Може, вона зараз прокинеться, прив’язана до ліжка, із голкою у вені, по якій їй у кров надходить глюкоза, вітамінна суміш та заспокійливе.

Вона майже це робить. Майже падає на холодне гниле листя, майже починає плакати, майже починає…

Помирати.

Та вона розуміє, що це не допомогло б. Навіть якби вона померла. Бо навіть тоді вона продовжувала б відчувати чиюсь незриму присутність. Їй здається, що цю присутність вона відчувала завжди та всюди. Удома. На роботі. У барі з подругами. В голові знову спливає спогад-вигадка про те, як часом вона розверталась, як зараз, але нікого не знаходила. Спогад спливає та відразу ж вислизає, залишаючи по собі порожнечу, забираючи із собою відповідь на так і не поставлене запитання.

Хто ти?

Ноги все ще тримають її. Вона стоїть, пряма, як свічка, прислухається до раптового затишшя. Немає вітру. Немає нічого.

А потім у цій тиші відлунням роздається шепіт:

— Хлоя…

Ім’я… Здається, воно належить їй. Звук доноситься з усіх сторін, тисне на барабанні перетинки, заважає думати. І Хлоя кидається бігти. Бігти щодуху — так швидко й настільки далеко, наскільки вистачить сили. Гілки б’ють по обличчю, і вона прикривається руками. Але це не допомагає.

Ніхто їй зараз не допоможе. Ніхто її зараз не врятує.

Усвідомлення цього вдаряє по легенях, збиває з ніг. Вона падає. Роздирає до крові коліна та долоні. Підіймається. Біжить. І знову падає. Усе крутиться перед очима, земля під ногами розхитується, усе тіло болить від падінь, шкіра пече, наче її виваляли у кислоті.

Але Хлоя продовжує бігти. Бігти, бо що ще вона зараз може? Хіба що бігти. Більше від неї нічого не залежить.

Крижаний подих у себе за спиною вона відчуває не одразу. А коли відчуває… Розуміє, що хтось продовжує слідувати за нею, насміхатись над її млявими спробами врятуватись.

І тоді вона здається. Зупиняється, розуміючи…

Їй не втекти.

Ноги стають неначе зробленими з вати, коли вдалині промальовується чоловічий силует. І чим він ближче, тим сильніше збивається у неї дихання та частішає пульс. Їй би зараз почати молитися: «Господи, спаси і сохрани», але сили на це немає абсолютно ніякої. Чоловік підходить до неї майже впритул, вона ледве стримується, щоб не втратити свідомість. Вона відчуває такий всепоглинаючий первісний страх, який важко описати словами. Його можна лише відчути.

Є у погляді цього чоловіка, у тому, як він простягає розкриту долоню, щось зловісне. Щось неправильне. І неначе у сповільненій зйомці, перш, ніж вона встигає збагнути, що робить — простягає йому свою — таку ж відкриту — долоню. Їх пальці стикаються, і…

 

Хлоя прокидається.

Вона лежить у своєму ліжку. Відчуває, ніби щось не так, та спершу їй важко зрозуміти, що саме. Та скоро вона усвідомлює, що її руки скуті у неї над головою, ніби лещатами, чиєюсь широкою долонею. Не надто боляче, проте дуже-дуже відчутно.

Хлоя розплющує очі. Над нею нависає той самий чоловік із її сну. Чи це був не сон? Але, як і тоді, вона не може розрізнити риси обличчя. Хоча знає, відчуває — це він.

Вона намагається вириватись, але її тіло паралізоване і вона не може навіть зрушити з місця. Напевно, якась найтемніша частина її душі відгукується на те, як іншою рукою він торкається її шиї, м’яко проводить кінчиками пальців по вилиці. Хлоя вигинає спину, хоча зовсім цього не хоче, притискається до чоловіка ближче, отримуючи від цього майже мазохістське задоволення.

Вона цього не хоче. Ні. Вона хоче кричати, кликати на допомогу, але замість цього може лише тихо повторювати:

— Це ти… Це був ти…

Їй навіть не потрібно дізнаватися його імені. Вона й так уже його знає.

У темряві сяє білосніжна посмішка. І очі — два чорні урвища — спалахують пекельним полум’ям.

 

І потім Хлоя знову прокидається. Цього разу по-справжньому.

Вона важко дихає і ніяк не може заспокоїтись. Чому це жахіття мучить її стільки днів поспіль? Чому?

Кватирка, розчахнута навстіж, впускає до кімнату холодний вітер. Хлоя тихо, аби не розбудити Тріксі — та прийшла до її кімнати, бо їй, певно, теж наснилось жахіття — підіймається з ліжка та зачиняє вікно.

Десь удалині розпочинається гроза.