Розділ 1. Здохни або вмри

Тоні Старк гидливо переступив тіло, що валялося на підлозі й пускало слину на дерев’яні дошки — аби добратись до барної стійки, треба, як виявилось, добряче попітніти. Як стало зрозуміло трохи згодом, те тіло — це був Гомер Сімпсон. Як не дивно, він був майже при тямі, але останній пундик, щедро залитий самогонкою, все-таки був зайвим.

Поряд із Гомером валявся якийсь папірець. Коли Тоні підняв його, аби глянути, що там, то перше, що він побачив, був величезний член, намальований рожевою блискучою ручкою. На звороті, однак, була написана ця адреса та час — шоста тридцять вечора. Тоні глянув на годинник і зрозумів, що то лише п’ята. Схоже, Гомер сидить, чи, вірніше, лежить тут уже довгенько. Ну, але що поробиш? Щасливі не рахують хвилини. Тоні стенув плечима — лежить то й нехай лежить собі. А тоді його пробрали дрижаки, бо раптом він згадав, навіщо він, власне, сюди приперся — у його кишені валялася точнісінько така ж записочка. Щоправда, без намальованого карикатурного пеніса. Тоні в цей момент зрозумів, що десь глибоко у ньому засіла образа. Ні, ну а чого йому ніколи нічого прикольного не висилають? Завжди все чітко і по-діловому.

Гомер побачив, що поруч із ним хтось стоїть. Він намагався встати, подивитись цій падлюці в обличчя і плюнути. Та замість цього у нього вийшло лише вдавитися слиною. Гомер закашлявся, вирячивши очі, мов у припадку, а потім побачив, що на барній стійці стоїть келих із його недопитим пивом. Кашель миттю минувся. Пиво додало йому сили. Точніше думка про те, що «зараз він уже майже во-во» він те пиво питиме. 

Гомер піднявся, ступив крок уперед — ноги трусились як у алкаша, що дуже іронічно, бо алкашом він і був. Потім ступив ще один крок. А на третьому, коли до омріяної випивки залишився лише протягнути руку, він перечепився через свої ноги, гепнувся на підлогу й натурально захропів. Тоні подивився на це все й закотив очі. Нарешті він зміг добратися до барної стійки. 

— Бармене, віскі на два пальці. 

Очікуючи замовлення, Тоні вирішив роззирнутися навколо. Краще б він цього не робив. Ліворуч від нього сидів чоловік у шкірянці. Ну тобто як чоловік, тіло було чоловічим, а голова цього індивіда — явно інопланетна. Ну бо як інакше пояснити гладкий чорний скальп, очі без зіниць та величезні ікла на всю пащеку? Старк, очевидячки, дуже довго втикав на цю інопланетну хрінь, тому вона повернулася до нього й мовила:

— Чого вирячився? Симбіота ніколи не бачив? 

У горлі раптово пересохло. Певно, то далася взнаки та пляшка рому, яку він недавно видудлив в одну пащеку. Тоні нервово ковтнув і відвернувся, дивлячись просто перед собою на полиці з випивкою. Точніше на полиці, де колись була випивка, а зараз на одній половині з них була сама лише пилюка, а на другий — пусті пляшки зі стертими етикетками.

— Кого? Хороший жарт, чуваче, — Старк криво посміхнувся та зажмурився, сподіваючись, що це просто галюцинації.

В одну мить страхітлива мордяка майже притислась до його обличчя та облизала його щоку надзвичайно довгим і слизьким язиком.

— А якщо зняти, то хто ти без неї? — Тоні здалося, що в голосі незнайомця прозвучала насмішка.

Кого зняти? Чого зняти? Запитання, безумовно, цікаве. Знімати він нічого не хотів. Вперше за вечір Старк пошкодував, що прихопив із собою не цілого костюма, а лише маленький його шматочок. Пеппер, його вірна помічниця, радила не кермувати напідпитку. Який же він телепень, що послухав її, а не вдав, як завжди, ніби подумав, що то вона про автомобілі, а не про Залізну Людину. Зі страху Старк автоматично вимовив якусь кашу штибу: 

— Геній, плейбой, мільярдер, філантроп. 

— Ммм, Едді каже, що тебе не варто жерти, а шкода — ти апетитний.

Прибулець гепнувся назад на свій стілець та почав помішувати соломинкою щось багряне у склянці.

— Емм… ааа… — Тоні Старку вперше за довгий час дійсно відібрало мову. З Едді він знайомий і то дуже добре, той гімнюк свого часу йому стільки крові попсував, що най ’го бог милує. Та зрештою, зібравши докупи розхристані яйця, він спитав перше, що спало на думку: — А те, що ти ото казав — то було про мою куртку чи…

— Чи, — підтвердило чорне одоробло. 

Тоні повів плечами, намагаючись скинути шар липкої тривоги. 

— Хто ти? З Броком я давно знайомий, а ось ти тут явно новий контингент.

Незнайомець повернувся всім корпусом до Старка, і пів його пики щезло. На її місці з’явився шматок обличчя Едді:

 — Ми є Веном, — й обличчя Едді знову зникло у чорній жижі.

— Воу, — сказав Тоні, ледве не звалившись із стільця. — А життя тебе покоцало, Броку.

— Якого біса тебе сюди занесло, Тоні? — гаркнув той. — У якийсь застійний бар в сраці Іллінойсу. 

— Я отримав це, — мільярдер на диво спокійно витягнув папірець — той самий, де був надрукований час і не було намальовано анічогісінько цікавенького. — А ти якого дідька загубив у Спрінгфілді?

— Якось так вийшло, — почав Едді неохоче, чомусь раптово похнюпившись, та чогось таки заговоривши — певно нема з ким поспілкуватись чи що. Бо за інших обставин, він би зі Старком не балакав, не після того, як, завдячуючи Тоні, його звільнили з «Нью-Йорк Таймс» і ще довго ніде не приймали на роботу. — Спрінгфілдів на карті США як мінімум двадцять вісім. І то лише ті, про які відомо владі. А хто його зна, скільки їх насправді. Може й під землею є.

— Господи, ти таки допився. А може ще й донюхався. Ще скажи про рептилоїдів і що ми всі знаходимося в симуляції.

Веном нічого не відповів — на місці його пики знову з’явилося обличчя Брока. Брок теж нічого не сказав, тільки вигнув брови та стиснув свої пухкі губи так, що ті аж побіліли. Старк не злякався, авжеж ні. Та все ж від гріха подалі вирішив більше не нариватися, принаймні найближчі кілька хвилин. 

— То чого ти тут? Ховаєшся?

— Ти такий проникливий, — Едді закотив очі, і знову сховався за маскою свого альтер-его.

У ту саму мить, як Тоні знову набрався сміливості щось ляпнути — ну не може він бути тихо, коли поруч сидить той, хто злив їх спільні п’яні голі фотки усій можливій жовтій пресі Нью-Йорка і далеко поза його межами — як за спиною роздалось гарчання.

Вони обидва розвернулися і вилупили очі на дійство, що розгорнулося перед ними — на підлозі Гомер гарчав, як голодний собацюра, капав піною з рота і катався туди-сюди, стискаючи руками повітря. Це йому певно снилося, що він тисне щось інше. Що саме — це було загадкою для всіх. Так продовжувалось чотирнадцять секунд — так, Старк рахував — а тоді той знову притих і розпластався по підлозі у вигляді зірки.

— Може йому вугілля запропонувати чи що? Цьому чуваку щось геть недобре, — Тоні сперся на стійку і глянув на Венома.

— Ти ще давай скажи подорожника до чола прикласти. Але тільки тобі. Бо бачу, недобре тут почуваєшся лише ти. А ось цьому от дуже навіть кайфово, — страхітливо, з якимось утробним скреготом, хихотнув псевдо-Едді. — Повір, я знаю, я тут кожен день сиджу.

«Мені подорожника, а тобі шапочку з фольги. Бо вже скоро йобнешся зовсім», — подумав Старк, та вголос сказав інше:

— Тільки сидиш? Що, навіть ту бурду не п’єш? — той знову ніяк не відреагував, тому Тоні запитав уже серйозно: — То ти прийшов сюди не через папірець?

— Визнаю, туалетний папір в хаті закінчився ще рік тому, купити ліньки, ну але я — хрест на пузі, щоб я здох — не тому сюди ходжу.

— Едді! Я серйозно питаю! — мимоволі підвищив голос Тоні. — Був папірець чи ні?

— Та може й був. Хто його знає? Рік тому я точно не пальцем сраку підтирав, — тепер уже розсміявся Едді, та потім наткнувся на злий погляд Тоні й різко видихнув. — Добре, гаразд, старий ти занудо. Щось таки із поштової скриньки я витягав. Але той паразит разом із шоколадним батончиком вижер усе, що було в кишені.

— Хто тут паразит?! Вибачайся! Інакше я Старку голову віджеру! — гаркнув Веном, миттєво розкривши пащеку і висолопивши язика.

— Едді, — Тоні втиснувся спиною у барний стілець. — Роби, що каже, мені ще потрібна голова на плечах. 

Через кілька секунд Веном знову бухнувся назад на своєму місці. 

— Ну добре, не чіпатиму тебе. Але, — звернувся Веном уже до Брока, сперши голову на руку і мрійливо облизнувшись, — з тебе тепер дві величезні шоколадки. Мілки. З орео.

— Срілки, — буркнув собі під ніс Едді. — Максимум одну рошенівську «Чайку» за вісімнадцять гриваків.

— Що-що?

— Нічо. Будуть тобі шоколадки кажу.

Тієї міті до них підійшов бармен — кульгавий чолов’яга зі старечими лобковими кучерями на голові.

— В нас віскі нема, — сказав він отак просто, ніби й не пройшло тих півгодини, протягом яких Старк був вимушений базікати з Едді і його кишеньковим міньйоном, тобто симбіотом. Чи, може, то Веном і його кишеньковий Едді? Хто їх, тих симбіотів, розбере.

Старк хотів було обуритись, а потім подумав — а ну його в сраку. І так забагато вражень на один день. Цей бар, Едді, записочка від невідомого адресата, написана до біса знайомим почерком… Згадати б лишень, де він бачив намальовану дупу замість крапочок над «ї»… Натомість він якось приречено зітхнув — знав же, що йому нічого вишуканого в цьому Мухосранську не світить — і абсолютно спокійно запитав:

— А що у вас є?

— Пиво, — відповів бармен.

— А ще?

— Овип.

— І це у нас… — Старк на диво навіть не почав дратуватися, хоча й усе життя щиро ненавидів тягнути когось за язика.

— Пиво навпаки — навіть оком не змигнув той, продовжуючи натирати келих засмальцованою шматою.

Старк з огидою глянув на ту шматку, постукуючи пальцями по обхляпанному пивом дереву і гадаючи, як саме він буде помирати після місцевого каламутного пійла, та ще й з брудного посуду — довго і болісно, чи швидко й теж болісно. А потім вирішив — та господи, начхати на все.

— Гаразд, давайте вже то пиво, — сказав він вголос, а під носом собі пробурмотів: — Увага, панове, ви на шоу «Здохни або вмри».

Ну бо а хулі йому. Може собі дозволити. І не таке пив у молодості. Відвик просто. Треба надолужувати.

І в той момент, коли бармен пішов викочувати свіжу бочку з погреба — добре, окей, можливо, Тоні погарячкував, і як питиме свіже пиво, то може навіть не вмре, а просто зляже з гострою кишковою інфекцією та додатковим оберемком засобів від срачки — на Тоні ніби нізвідки налетів Гомер і почав стискати його шию.

Старк спершу розгубився. Він хрипів і пихтів, а потім, коли світ перед очима почав стрімко тьмяніти, взявся безпомічно лупасити Сімпсона по руках. Та все було марно. Той ніби сказився.

— Що сидиш, допоможи мені, чмо ти нещасне! — ледве просипів плейбой.

А тоді все загасилось.

Наступної миті він прокинувся, але продовжував лежати із заплющеними повіками. Так добре, як на цьому твердому ліжку, йому не спалося давно. А сон який чудернацький йому снився — ніби інопланетянин, чувак із мультика й він зустрілися… Так, стоп. Твердому ліжку? Його ліжечко м’якесеньке мов ті хмаринки з реклами йогурта «Чудо». Він понишпорив долонями навколо себе, але не намацав ані ковдри, ані простирадла. А отже… Він різко розплющив очі. Над ним нависали дві тушки — одне чорне, як гангрена в сраці, а друге жовте, якби з’їло поганої аличі й ригало три дні й три ночі.

— Йоб твою мать блять з тими вікнами нахуй блять!