Нашого цвіту по всьому світу(с)
“Батько наш Бандера! Україна — мати! Ми за Україну!..”
Василько розплющив очі та пхнув під бік свого койкового. Той, кремезний чолов’яга з широкими плечима, завжди спав дуже міцно, набираючись сил для щоденних нових звитяг. Ось і цього разу невдоволено засовався, наморщив лоба, склав повні вуста, як дитина, і пробурмотів:
— Мамусю, ну ще хвилиночку…
Репродуктори під стелею надривалися сигналом на вранішнє шикування. Василько зітхнув — йому шкода було будити койкового, але замполіт Гайдамаченко не дарма ж розповідав, що криза та крах у будь-якій системі керування від прадавньої Римської Імперії до Вселенської Соборної України завжди починаються з дрібниць.
“Один із вас оселедця не зачеше, — розповідав він, крутячи вус, — інший неню-шаблю не наточить. Третій ще якусь фігню утне, там і до важливого дійде. А москалі ж не сплять!”
Пам’ятаючи про це, Василько пхнув койкового ще дужче, і той врешті-решт прокинувся.
— Москаляку на гілляку! — ввічливо привітався Василько. Койковий був гарний, вихований за стандартами НАТО, одна тільки біда, що не чорношкірий, а власного українського походження та виплеканий в таємних лабораторіях Яворівської бази, а Василько любив африканців. Втім, і своїм Степаном пишався щиро, та й було чим пишатися. Он які м’язи, а нижня щелепа яка квадратна! Одне слово — біологічний зразок класичного Шварценеггера, відтворений та відгодований борщом та галушками на святій Львівщині…
— На гілляку москаляку! — тим часом відповів Степан і одразу ж підняв руку до серця, до сонця, до правого плеча та уперед, малюючи в повітрі тризуб. — Що, вже час?
Василько тільки кивнув, завзято доводячи до ідеалу форму козацького чуба, яким надзвичайно опікувався. Той звивався, мов змія, та зблискував світлим золотом. Броневишиванка вкрила тіло та приємною важкістю лягла на плечі; краєм ока Василько бачив, як вдягаються хлопці навколо. Вся казарма-січ ніби розквітла: в когось на грудях процвітали броньовані маки та колосся жита, в когось — чорнобривці та мальви, в когось тонким візерунком квітла біла калина по білому. Сам Василько таких розкошів не мав, бо ще не напрацював на дівчину, тож ніхто ще не розшивав йому арамід ніжними пуп’янками волошок та любистку, не співав над роботою чар-пісень, не чекав у білій хаті з синіми вікнами та не обіцяв синів. Але то було нічого, які ще були його роки! Все в нього мало бути добре.
— Шииииииикуйсь! — загорлали з двору. Василько, на ходу підтягнувши ремінь автомата, побіг сходами донизу. Поруч з ним гучно гупав таланами Степан. На мить Василько зачепився поглядом за портрет, що прикрашав собою стіну між кобзаревою криївкою та часовнею Святого Петра, одразу під розлогим гаслом про рабів, яких не пускають до раю. Розумні ясні очі Провідника Бандери, знайомі з самого дитинства, ніби подарували Васильку часточку свого тепла, і це тепло м’яким приємним тремтінням відлунювало в серці. Ех, який був чоловік… і в які буремні страшні часи довелося йому жити! Якби хоч раз зустріти такого, вже Василько б свого щастя не випустив би з рук…
Степан, бачачи, що його молодший з якогось дива замріявся за хвилину до шикування, гучно ляснув того по сідницях, хвацько обтягнутих тактичними штанями — аж луна покотилась.
— Біжи давай!
Василько схаменувся і помчав далі. На Степана він образи не тримав — той за ним упадав, завжди був поруч, піклувався, вчив всьому, що сам знав, як то і треба старшому козаку, коли отримує до себе молодшого, і нехай його турбота інколи була жорсткою та смакувала кров’ю, пилом і залізом — нехай! Аби на користь йшло. Сідницям же ж діставалося і так, попри виховання, як, в принципі, і всьому тілу: жодного дня не було, щоб під вечір не нили від втоми стегна, спина, живіт, руки. Особливо руки, бо Василька готували не на аби кого, а на справжнього кулеметника, або, Старшою Галицькою, машинґверника. Їх таких і було менше чоти загалом, і кожного ганяли як москаля по степу — безжально, жорстоко та на користь людству.
Їх сотня вже вишикувалась рівнесенько, як шнурочком рівняли, і Василько квапливо встав в стрій. Койковий завмер поруч, і якщо зиркнути краєм ока, можна було побачити, як здіймається та шевелиться, мов справжній лан під вітром, вишивка на його міцних грудях. Аж дивно було, що цей кремезний великий чолов’яга справді його койковий — зараз Степан геть не скидався на звичного товариша і майбутнього, якщо все складеться добре, побратима; його можна було б навіть злякатися. Голова, що заслоняла сонячне світло, важкі обладунки поверх броневишиванки, два ствола, що стирчали з-за могутніх плеч, похмуре обличчя під звивистим сиво-чорним чубом, золоті півмісяці серег в вухах — ознака того, що рід Степана дав святому Києву лише одного бійця… так, лише одного. Але якого!
Стрій разом видихнув і виструнчився, побачивши Отамана, і Василько покинув зайві думки та встромив погляд перед собою, в яскраве та прекрасне жовто-блакитне сяйво. Воно лилося від випромінювачів, що були приховані у підніжжя білої величної статуї, що стриміла до ясного неба та була вирізана з найкращого закарпатського мармуру. Зображала статуя, ясна річ, пару побратимів під святим омофором Божої Матері: той, що старший, обіймав молодшого, ніби захищав собою, і обличчя обох, напрочуд виразні, хоча і кам’яні, виказували радість козачого єднання. Божа Мати ласкаво посміхалася їм, вкриваючи вишитим омофором, і жовто-блакитне полум’я зараз так ніжно грало на білому мармурі, що всі троє здавалися живими.
— Слава Україні!
Кожного разу Василькові здавалося, що ще трішки — і він назавжди оглухне від козачого вітання, таким воно було голосним. Груди самі собою розширилися, набираючи повітря, і він вигукнув в той самий момент, як і всі інші:
— Героям! Слава!
Сполохана луна металася між чотами і сотнями, як загнана лисиця, що ніяк не знайде своєї нори; тільки-но вщухав один вигук, як за ним чистою сонячною міддю дзвенів другий. Василько кричав з усіма товаришами, і золоте та лазурне сяйво вливалося йому в очі, змушуючи серце битися частіше, а чисте вранішнє повітря бриніти від доброго передчуття. Це траплялося часто, майже щодня, але сьогодні було якось по-особливому яскраво, і Василько навіть трохи злякався власного захвату, що непереборною хвилею линув до душі, коли перші звуки славня розляглися над військом. Щось мало трапитися саме сьогодні, щось важливе і добре, довгоочікуване, омріяне… і точно. Коли гімн доспівали, а прапор злетів у небесну височінь, Отаман не поспішив у справах, як завжди, а неквапно поїхав вздовж виструнченого війська. Писар котився за ним, здійнявши блискуче перо і готуючись у будь-яку мить записати розпорядження. Василько просто фізично відчував, як його брати по зброї тамують подих, коли Отаман котиться повз них, як потім ця невимовна напруга виходить з них мимовільним видихом. Ось висока постать Отамана порівнялася з Степаном, а на землю перед Васильком впала довга розлога тінь, від одного виду якої серце завмирало у грудях. Ось Отаман проїхав ще трохи і зупинився просто перед Васильком, так близько, що той не міг не бачити всіх деталей: важкі золоті обладунки, інкрустовані прозорими кристалами блакитного синевиру та золотавим закарпатським бурштином; тихий скрип сервоприводів, коли Отаман підняв руку з нагостреною шаблею та вказав просто на нього, на Василька!
— Хто такий? — пролунало з-за золотої страшної маски, що зображала лице Перуна, всесильного бога блискавки, грому, артилерії та авіації. Василько бачив, які скажено прекрасні в Отамана очі: сині, як найчистіший синевир, люті й водночас ніжні, як у батька, якого Василько ніколи не знав, бо народився в Січі. — Писар!
Кіборг підкотився і швидко заторохтів, розповідаючи найголовніше з недовгого та простого життя: козак у сто п’ятнадцятому поколінні від народження Кобзаря, син Січі, вихованець козака Степана з роду Перебийнисів, відмінник навчання, спеціалізація…
Очі Отамана ніби пропалювали Василька наскрізь — неболяче, але невпинно і незрозуміло. Він не міг навіть скосити оком на Степана за будь-якою порадою і тільки шалено думав, що могло стати причиною того, що Отаман, істота майже з вирію, звернув на нього увагу. Позавчора він чергою з кулемету розбив навпіл мішень у вигляді потворного москаля — може, в цьому вся справа? Але ж ні, цих розстріляних мішеней та порубаних опудал москалів набралося б з десяток ледь не у кожного в його чоті — і нічого, їх навіть сотник Гринь не сварив, а він був суворої вдачі… то в чому ж справа?
Тим часом Писар закінчив розповідь та замовк, зблискуючи на сонці шарнірами. Кіборг класичної моделі “Друже”, він був невідмовний, надійний та трошки застарілий, але тупоносі ракети за його спиною ніби випромінювали спокійну загрозу. Василько знав цю модель з самого дитинства і любив її ще з тих часів, як зовсім малим катався на спині Друга-Вихователя, що виростив і його, і ще трьох таких, як він. Тепер, попри все нерозуміння того, що відбувається, Василькові стало трохи легше від того, що цей кіборг поруч.
— А ну, козаче, три кроки наперед, — скомандував Отаман. Василько відкрокував і завмер, ледве дихаючи. — Неню-шаблю вже кров’ю вражою кропив?
Василько кивнув та відповів, як вчив його Степан:
— Кропив, батьку Отамане. За Україну, за її волю.
Чути було, як Отаман дихає — важкувато, ніби біг, а не котився сюди.
— В машинґверники зібрався, кажуть? — спитав він якось байдуже. — А не в характерники чому?
— Сили мольфарської Бог не дав, — зізнався Василько. Він і сам хотів колись в характерники та зачитувався оповіданнями про гетьмана Сірка, який свого часу добряче шматував і татарів, і турок, але не міг, як не пнувся, змусити всохнути навіть гілочку — ані силою козацької лайки, ані чар-зіллям. — А до машинґвери що треба? Міцна рука та вірне око.
Степан за його лівим плечем ледь чутно перевів подих, і Василько зрозумів, що поки що каже все як треба. Дасть Боже, не викличе гніву суворої козацької старшини, не заробить ще полукіпка різок по беззахисній спині, як оце нещодавно заробив давній приятель Сашко за те, що замість рубати опудала завіявся десь, казали навіть — до дівчини бігав…
— Вірне око, — повторив Отаман і зробив знак Писарю. Той витяг сувій мем-паперу і розгорнув його. — Вписуй. А ти, хлопче, за годину щоб був в моєму курені, зрозуміло? І багатства свої прихопи. Вільно! Встати в стрій!
Василько ошелешено кивнув і підкорився. Отаман рушив далі, а він все не міг второпати, що ж це таке тільки-но трапилося.
— Речі збирай, — насамперед звелів Степан, як тільки шикування добігло кінця і козаків відпустили до казарм. Вигляд у койкового був похмурий. — Не думав я, що так воно все стане, але що поробиш, доля така. Це, напевно, востаннє бачимося з тобою, тож слухай мене уважно, чуєш?
Василько розкрив рота, щоб протестувати чи спитати, звідки така впевненість, що більше йому не повернутися до рідного куреня, побачив Степанові гіркі очі — і промовчав. Ясно було, що той не балачки править, а каже те, в що вірить всією душею, і що сам радий був би помилитися, але не бачить такої можливості.
— Отамана слухай як мене. Краще, ніж мене, — поправив сам себе Степан. Смикнув з шиї вервечку з Оком Сварога та часточкою латир-каменю в зірці, що мала вісім променів, затис в міцній долоні та подивився на Василька суворо. — Це носитимеш вдень і вночі. Дасть Бог тобі і сил, і захисту, і від пращурів допомогу. Знайдеш спокій, не знатимеш страху… правду про себе пізнаєш та долю не занапастиш.
Василько ще й як знав зараз страх. Чомусь до цієї хвилини він не розумів, наскільки все серйозно, а тепер ось якось одразу зрозумів: так, ще й як. Вони ж тут всі не в іграшки гралися, а були воїнами, яких могли кинути у будь-яку мить воювати хоч з залишками кацапського болотяного царства, хоч на завоювання нових планет для Вселенської Соборної Неньки. Відмовитися ж виконувати свій обов’язок чи збігти кудись міг лишень зрадник, та й куди бігти, якщо весь Всесвіт тепер осяяний був вишиваним омофором?
Але розлучатися зі Степаном, що ніколи його не кривдив, захищав від інших, з яким Василько парубоцтво своє гуляв та кого обіймав ночами, було боляче та прикро. Може, все ж таки минеться і справи геть не такі вже суворі? От сходить зараз Василько до отаманського куреню, зробить що скаже пан-отаман і одразу назад, а там разом і посміються з койковим, а то і щось інше, приємніше, зроблять…
Око Сварога видалося важким та гарячим на дотик і лягло на груди живим вогнем. Василько втупився Степану в очі та пробурмотів, ковтаючи щось гірке, що застрягло в горлянці:
— Дякую.
— Віддячиш, коли сорому не матиму за тебе, — Степан стиснув його плече. — Гарний ти хлопець, Васильку. І було мені з тобою солодко і хороше, але сам знаєш, яка в нас доля козацька.
— Я твоїм побратимом бути хотів, — поспіхом випалив Василько. Він мріяв про це вже давно, ще з тої першої днини, коли великий та міцний козак вибрав з ряду хлопчиків саме його та забрав до себе в курінь. — Думав, все життя пліч-о-пліч, кров би змішали… довіку були б разом на січі…
Справді, і думав, і мріяв, і вголос сказати стидався, а тепер випало зізнатися нашвидку, ще й перед розлукою. Степан, судячи з обличчя, відчував те саме, але вже знав, що вдіяти нічого не можна, тож і не краяв собі серця дарма. А воно краялось все одно!
— І я б тебе взяв за побратима і товариша вірного, — вимовив він важким, як камінь, голосом. — Але доля козацька сильніша, і воля Неньки — сильніша. Ти на неї не нарікай, аби зради в серці не було. Йди з богом.
Василько замотав головою і обійняв його, міцно притиснувшись, як і вночі не завжди притискався. Чомусь згадалася навіть не перша їх ніч разом, коли він, ще напівдитина, не міг повністю навіть второпати, що Степану від нього треба і чому він так важко дихає та торкається у різних місцях, а нещодавнє. Вони тоді були в поході до агроколонії, Степан вчив його маскуватися на місцевості так, щоб навіть сіромаха не винюхав по хащам, і якось ті хащі виявилися дуже принадними, тож вони не втрималися і влаштувалися просто неба, поміж тернових кущів, що саме скидали цвіт. Колюча ця гвардія стояла навкруги стіною, від травневої землі ще тягло прохолодою, тож Степан кинув під них свою куртку, але за спеку, що охопила обох, треба було дякувати зовсім не одежині. Степан цілував його плечі, вуса лоскотали та трохи кололи шкіру, а він, Василько, все ніяк не міг розплутати хитромудро зав’язаний пояс, хоча вже відчував під жорсткою оливою напружений гарячий прутень, а в собі самому — потрібну для того прутня вимогливу пустоту. Вітер гнав по сонячному небу цілу отару хмар, і кожен його подих ніби на мить простилав у повітрі біле ніжне покривало, виткане з зірваних пелюсток. Міцна рука Степана допомогла з вузлом, виправила назовні все що було треба, лягла Васильку на поперек, вимагаючи вкластися на спину та розвести коліна, та він і сам був не те що не проти — ще й як хотів. Все тіло аж дзвеніло від жаги та солодкої потреби, між ніг стирчав молодий пружний прутень, суворі вуста під сиво-чорними вусами Степана здавалися жаданими, як ніколи ще… і терен цвів, цвів навкруги, колючий та ніжний водночас, ще й дарував свій цвіт, не скупився, кидав по вітру повними жменями…
Вітер тоді вкрив їх білим простирадлом, і тонкі пелюстки, що поприставали до спітнілої шкіри, вони зі Степаном вибирали ще з тиждень. Якби знати ще тоді, якби… і що б це змінило? Лише б додало гіркоти в ту солодкість, що вони ділили під тріпотливим пелюстковим пологом. Василько ще на хвильку дозволив собі згадати, яке у Степана тоді було обличчя, як зблискували золоті півмісяці та краплі поту на лобі, як бігло над ними обома травневе щире сонце — і замість того щоб йти одразу, міцно поцілував у стиснуті вуста. Степан якусь хвильку сидів як кам’яний, але потім відповів так, що аж голову повело, а в грудях солодко замлоїло.
— Ніколи тебе не забуду, — сказав йому Василько і встав. Мучити койкового, що ніколи не робив йому лиха, а саме тільки добро, не годилося. — Може, хоч тепер одружишся, Степане?
— Може, й одружуся, — сказав той, витираючи вуста. — Вже іншого козака мені не треба буде, тебе буду пам’ятати. Та й пан сотник вже доньку свою мені тричі сватав.
Розлучатися все одно було гірко та важко, але тепер, коли головне було сказано та згадано, Василькові стало трохи легше на серці, та й він бачив, що і камінь з серця Степана теж звалився. То й добре. Але що ж міг хотіти від нього Отаман?
Біля отаманського куреня стояла дивна річ, яку Василько бачив досі лише на парадах на честь славетних дат та у підручниках з військової справи, тож тепер здивувався тому, який танктор насправді величезний. Аж голову прийшлося задирати, аби розгледіти на самому вершечку традиційну полосу зображень трофеїв, що охоплювала велетня тричі. Василько витріщив очі на першу ж світлину, на якій пан Тракторець, прадавній пращур і батько всіх танкторів, вперто тяг за собою гидке одоробло з позначкою Z замість серійного номеру. За ним йшов другий, плавучої моделі, і тяг під воду здоровезний палаючий крейсер з перекресленим ворожим “Москва” на борту. Далі був третій, четвертий, п’ятий — кожен з чимось новим. Особисто Василько страх як любив того тракторця, що працьовито та без зайвого пафосу стягав з неба підбитий літак, навіть мав його зображення на обкладинці Кобзабіблії, і тепер був радий побачити зображення героя свого дитинства тут і зараз, у непростий та важливий день свого життя.
“Якщо ти хоробрий козак, нема нічого неможливого”, — казав пан Тракторець з дитячої книжки. — “А за рідну неньку ти не те що Су-35 — місяць з неба стягнеш”. Василько слухав та запам’ятовував, і зараз сприйняв побачене як гарний знак. Але хто ж це міг приїхати до пана Отамана на такому неймовірному транспорті? Зазвичай танктори тільки на парадах і гули, спускаючись на широчезні проспекти та площі зі стратосфери та урочистим строєм їдучи до великої постави Матері-України, що стриміла з самого центру Святого Києва ледь не до зірок. Що ж це трапилося, що часточка цього могутнього космічного війська опинилася тут, під Нью-Запоріжжям?
З куреню визирнув чотар сьомої чоти та замахав рукой, підзиваючи Василька до себе, спитав грізно:
— Де тебе чорти носили? Давай за мною. Та ворушися!
Василько пірнув за ним у прохолодний широкий простір куреню. Там було велелюдно, чотарі та сотники снували туди-сюди з паперами, хтось дужим голосом доповідав Отаману про нові розробки наукового відділу.
— …москальску кров за парсек чує, пане Отамане, — долинуло до молодих Василькових вух. — А вже система самонаведення…
Чотар смикнув його за плече і очима вказав на двері, що вели ліворуч, і звелів:
— Слухайся і не роби дурні. І не волай! Вперед!
Василько навіть не встиг образитися — коли це він горлав навіть і від сильного болю? — а якась блискуча летюча штукенція промайнула перед його обличчям та боляче вкусила в шию. Василько зойкнув не так від болю, як від несподіванки та злості, схопив моторну потвору та міцно стис у кулаці. За долоню в ту ж мить вкусило ніби струмом, між пальців потекла гаряча рідина, і до Василька дійшло: шприц! Та що ж це таке коїться?
— Одначе швидкий хлопець, не збрехали, — промовив голос, і в першу секунду Василько не зрозумів, що з цим голосом не так, а коли зрозумів — не повірив. — Молодий, а спритний. Відпусти ін’єктора, він тобі шкоди не наробить.
Жінка. Це була жінка. Василько бачив її на власні очі — невисоку елегантну постать, достоту таку, як жінок зображали в просвітницьких відео, книжках та на голопроекціях. Довге волосся, зібране в косу-корону навколо голови, незвично завеликі очі, так само незвично тонкі риси обличчя, шия без кадика, і груди! Справжні жіночі груди, що випиналися з-під тонкої тканини, що навіть не була броньованою! Василько настільки очманів, що так і втупився очами в ті пружні навіть на вигляд опуклості. Розумів, що веде себе нечемно та занадто відверто, як козаку не належить, але нічого не міг з собою вдіяти: він! бачив! жінку! справжню, на власні очі, зовсім поряд! І не після того, як завоює собі право залицятися, одружитися та мати родину замість козацького братерства та власний дім замість куреня, а просто зараз!
Це усвідомлення ніби вогнем палило його зсередини. Навіть те, як ін’єктор з ображеним дзижчанням випростався з його долоні та полетів, хитаючись, як підбитий літачок та підволікуючи мініатюрне крильце, пройшло повз уваги. Ця нестерпно гаряча мить тривала недовго: жінка спіймала ін’єктора, невдоволено похитала головою та посадила його, повного Василькової крові, у невеличкий контейнер. Підписала, поставила в недовгий рядок таких самих скриньок, що миттєво нагадали Василькові про щорічні медогляди, і спитала майже буденно:
— Очі не прогледіш, парубку?
Василько не те щоб зовсім отямився — в присутності жінки це здавалося йому геть неможливим, — але трохи прийшов до розуму і хрипким чужим голосом вимовив:
— …хай би йому біс! даруйте мені, пані. На хвильку сторопів.
Сині, як у нього самого, очі, посміхнулися трохи зверхньо, але все ж таки посміхнулися, і на вустах, жіночих пишних вустах, ще й змащених чимось солодким та блискучим, що аж тягло до себе, вимагаючи спробувати на смак, промайнула гонорова посмішка. Ця жінка знала, яке справляє враження, як важко Василькові навіть просто думати про щось інше, окрім її присутності поруч, знала — і тішилася.
— Та ти ще швидко до тями прийшов, — похвалила вона. — Перед тобою хлопець запаморочився, ледь голову не розбив. А скажи-но, в твоїй чоті всі такі швидкі, щоб ін’єктори голими руками ловити?
Василько замовчав, не знаючи, що на таке відповісти. Вона терпляче чекала; видно було, як здіймається пишний бузок на її грудях, ніби справжні квіти під справжнім вітром.
— Н-не знаю, пані, — нарешті, сказав Василько. — Я ж не думав.
— Так, це я бачу, — кивнула вона головою. У косах, які вінцем обводили її чоло та складно спліталися на потилиці, блищала сивина, і до Василька тільки зараз дійшло, що ця жінка віком, мабуть, навіть старша за його Степана. — Спритний, сильний, в голові трохи вітер грає, ну то що ж? Така вже доля чоловіча, не нам цього міняти. А скажи мені ще, хлопче. Якби ти свою матір перед собою побачив — що б їй сказав?
— Та ж в мене немає матері, — зовсім розгубився Василько, — я січевий. Не з дому взятий. Та ви ж знаєте, напевно, хіба ні?
— Звісно що знаю, але все ж таки? — наполягала вона. — Що б ти їй сказав? Перше, що на думку спадає?
Чомусь згадалось, як він ще хлопчиком дерся на дерево, впав та зламав лівицю. Як сидів, не плачучи, а тільки міркував, що чотар буде сварити, коли дізнається, і з якоюсь хворобливою цікавістю дивився на те, як розпухає та наливається синім рука. Вона деякий час зовсім не боліла, а потім ніби гатку прорвало, і весь біль, що набрався, хлинув водночас.
— Я б сказав… дякую, що народила, — нарешті, вирішив він. — І все. Я ж її не знаю зовсім.
— Чому ж не знаєш, — посміхнулася жінка, і від цієї посмішки щось у Васильку зайшлося криком, що не мав змоги вирватися назовні і тому душив. — Хоча так, офіційно ще не представлені. Я — старша Мати-берегиня третього козацького полку, Василько, а звати мене можеш просто: пані полковниця Надія. Рада знайомству, синку.
— Але ж… але… — Василько дивився в її обличчя і торопів все більше — а водночас і розумів все ясніше, ніж будь-коли. — Ви — моя мати?!
— Мій генетичний матеріал був взятий для того, щоб ти з’явився на світ, так, — кивнула полковниця. — А твій буде розсіяний по далеких планетах, що ще не знають ані мови, ані віри, ані людства як такого. Тож і моя часточка там буде, і це мене тішить. В чужих незнаних світах процвіте наш цвіт, розсіється далі, і Всеосяжна наша Ненька посміхнеться, побачивши нові зорі, як я оце тобі посміхаюся. Подобається перспектива?
Тільки зараз Василько зрозумів, що саме йому пропонують. Його, січевого вихованця, сироту, безтатченка — хоча якийсь тато в нього, звісно, був, — обрали, щоб нести Україну далі у безмежний Всесвіт. І його мати, яка ось просто зараз стоїть перед ним з суворим та ніжним обличчям, навчить його всьому, що треба для цього знати та вміти… а вправлятися з машинґверою, без якої в нові ворожі світи годі й потикатися, він вже і сам навчився.
— Подобається, мамо, — видихнув він щиро. Майбутнє, що його ніби малював перед ним якийсь невидимий художник, наливалося кольорами та відтінками. — А чому ж мені раніше ніхто про все це не казав? Про те, що я не просто так, січевий син, що в мене буде така робота — важка, славна? Я ж думав… думав… а, всяке думав. Дарма.
Жінка дивилася на нього якось дивно, ніби водночас раділа і сумувала, і ще — прощалася. Врешті-решт, сказала:
— Ти дивись на світ таким ж очами, синку, і вір мені — славним воїном станеш. Може, й за собою поведеш. Серце в тебе гаряче та довірливе, вміє понад образою дивитися. Тепер йди до пана Отамана і кажи, що згоден на місію до сузір’я Чортория. Ти ж згоден?
Зірка з латир-каменем ніби куснула Василькові груди, обпекла іскрою від ночного багаття, і згадалися Степанові слова. Мовляв, правду про себе пізнаєш, долю щасливу не загубиш…
— Згоден, мамо! — видихнув він щиро і, впавши на коліна, як перед прапором, поцілував суху тонку руку. Жінка дозволила, хоча й неохоче.
Пальці її пахли хлоркою та чимось ще неприємно-лікарським, але Василько на це не зважав та йшов, майже біг, до пана Отамана, несучи на губах присмак жінки, а на грудях — іскру, що пекла і пекла, поки не втратила надію і не згасла. Василька це не засмутило: власне майбутнє сяяло та гріло не краплею чарівного вогню, а широкою лентою шляху до слави і перемог.
…сорок років по тому над тихим хутором, що зручно примостився майже на самому березі річки Рось, промчала страшна гучна зірка. Ще мить тому лише птахи та літня летюча дрібнота заповнювали шелестом та співом прозорий вранішній світ, а тепер вже грім і світло котилися над стріхами, ніби хтось рвав небо великими руками, і в проривах замість крові з’являлося полум’я. Хазяїн вибіг з хати зі зброєю, гримнув на переляканих домашніх, щоб ті поховалися по льохах та не забули сховати скотину.
— А ви, діду?! — закричала найменша онучка, якій вже було п’ять. — Один?! А я?!
Мати її, гарна жінка з сполотнілим обличчям, налетіла, мов яструбиця, схопила дитину, що вже озброїлася кривою дерев’яною шаблею, дідовим подарунком, і, долаючи спротив, потягла у льох.
— Тату! — страшно крикнула вона. Старий навіть не озирнувся. Він чекав чогось подібного все своє мирне життя після того, як пішов з Січі, і знав — щось трапиться. Тому і спав зі зброєю, і робив з хутора малу, але надійну фортецю, і льох копав такий, щоб можна було підземними ходами пройти хоч до самої Таращі…
Так, він був дуже старий, цей козак. Сиві вуса звисали до грудей, очі ховалися під настовбурченими білими бровами, всі його руки були вкриті старими слідами від ран, але стояв він непохитно, навіть коли страшний удар струсив землю, як рядно, і ледь не збив з ніг всіх, хто ще не встиг залягти, як вчили. Кришка льоху від цього струсу хлопнула, як постріл, і старий козак задоволено посміхнувся, дивлячись на кучу пилу, що здійнялася навколо ворога та не давала поки що розгледіти його як слід.
Він завжди хотів померти в бою. Завжди. І ось невідома потвора звалилася на його дім з самого неба як раз вчасно, коли ще не всю силу та міць з тіла забрав невблаганний час. Колишній сотник Степан Перебийніс вхопив лазеростріл зручніше та впевнився, що заряду в нього — хоч всі московитські здичавілі племена ганяй, ще й на секту джихад-османців залишиться. Домашні його, зважаючи на поважний вік, козацьке минуле та крутий норов, не сперечалися, коли ледь не третину енергії, що добували сонячні панелі та хатній термоядерний реактор, дід забирав собі, на заряджання зброї, але насправді не вірили, що таке може знадобитися — і ось.
— І хто ж правий тепер, ну? — пробурмотів Степан і зробив крок уперед. Вдягати важкі обладунки вже не було часу, та й не збирався він залишитися після цього бою живим, але якийсь захист би не завадив… тут він кинув погляд собі за плече і побачив, як повільно та недобре відчиняються круглі віконця на горищі, і як сірі тупоносі ракети, схожі на сонних великих рибин, вистромляють назовні свої хижі писки.
“Відіб’ються, — подумав він з полегшенням. — Недарма синів все життя муштрував, ох недарма… та й дівки в нас на заздрість…”
Пил та гуркіт котилися на нього від левади, де вже видно було величезну воронку від приліту, і Степан побіг уперед, щоб не битися біля домашньої церкви Божої Матері та, боронь боже, не зачепити жодного з синьо-золотих куполів. Їх старша дочка сама розписувала ясними зорями, прискіпливо вимальовуючи в кожній вісім промінців та сяючу серцевину. Погано буде, якщо…
Він не додумав. Стрілив з лазеростріла, як тільки побачив в клубах диму загрозливу постать в повному обладунку з усіма його жерлами, ракетним знаряддям, бронею, прискорювачами, щитами та батареями. Тонкий червоний струмень простягся крізь дим та пар, вдарив у невидиму перепону і згас. Степан кивнув сам собі і перемкнув лазеростріл на режим знищення. Він знав, куди треба цілити, щоб навіть цей страшний зайда, що впав на них звідкілясь з орбіти, отримав таку відсіч, що не врятує і міжзоряний обладунок, і вже підіймав приціл, намагаючись ухопити в мерехтливий кружок одну з зон ураження, як непрозорий щиток, що прикривав вороже обличчя, пішов угору і відкрився.
Степан ледь не вистрелив просто від несподіванки. Кого-кого, а ось цього хлопця він тут побачити ніяк не очікував, та й Василька впізнав хіба що по очах. Точніше, по одному вцілілому оку. Інше сяяло червоним злим світлом — біонічний протез, без усяких сумнівів.
— Не стріляти! — крикнув Степан, бо вже чув, як за спиною тихо і зловісно скрегоче, готуючись до смертоносного залпу, весь їх домашній арсенал. Був він різноманітний та виплеканий в постійній турботі, ще й було його ледь не більше, ніж багатства великого працелюбного роду. Багатство, зароблене власними руками, взагалі любить, коли його є чим захистити. — То свій!
Страшне штучне око блимнуло кровавим відблиском, і колишній Василько, а нині Василь зробив крок наперед та простяг до Степана броньований кулак. Повільно розтис, ніби пропонував потиснути руки, так само повільно ворухнув пальцями. Око Сварога, що було затиснуте між ними, повисло на вервечці та зблиснуло живим вогнем.
— Допоміг твій оберіг, — хрипким важким басом, що зовсім не скидався на колишній веселий голос Василька, промовив він, і розпечена зірка впала Степану в долоню — ледве підставити встиг. — Ось вирішив зазирнути подякувати. Та повернути, бо хто його знає, як воно буде. Може, і тобі знадобиться правда про себе, хтозна?
Степан дивився в страшне лице, обпечене полум’ям далеких сонць та місяців, роздивлявся шрам, що закривав ледь не пів-обличчя, та злий настовбурчений їжак сивого волосся, і все ніяк не міг повірити, що це і справді Василько, його Василько, який так солодко спав поруч безліч їх парубоцьких ночей, який слухався беззаперечно і ладен був у вузол зав’язатися, аби тільки догодити та справдити сподівання. Тепер перед ним стояв хижак у людській подобі, страшний воїн, що став сильнішим за нього самого, і Степан з неприємним відчуттям розгубленості зрозумів, що цього нового Василька він, певно, міг би і злякатися.
— Залиш собі, — він спробував повернути оберіг. Василько не взяв, тільки насупив нерівні брови, одна з яких була колись перерубана, та відповів:
— Не візьму більше. Але до хати зайду, якщо запросиш. Розмова є.
Степан кивнув на хатні двері, розписані соняхами та васильками поверх п’ятидюймових титанових пластин, кинув косим оком на димне провалля на місці колишнього току, слід жорсткої посадки, і зняв палець зі спускового гачку.
— Дітей тільки не налякай. І так вже всю систему перевірили, ледь не до Черкас грім стояв.
— Відвик, — пояснив Василько. — Там, куди ми останні десять років сідали, місцевого населення не було, тільки вороги та чудовиська різні. Пробач, Степане.
Діти від Василька були у захваті. Годину потому страшний його обладунок підпирав собою кут хати, ледь не черкаючи шоломом о голосвітлини Провідника Бандери, Кобзаря та суворих козацьких святих. Сам Василько всією своєю ненормально короткою поставою сидів на лавці за багатим столом та, скрючивши пальці химерною козою, лякав та веселив молодшу Степанову онуку. Дівча визирало з надійного прихистку довгої скатертини, бачило козу, верещало від жаху та насолоди і ховалося знову у суцільному екстазі.
— А оце звідки? — доскіпувалися двійко близнюків молодшого Степанового сина. — Ух, які страшні візерунки! Це голотатушка така?
— Татушка, еге ж, — посміхнувся Василь, і Степану миттєво згадалося голозображення з підручника старшої з онучок — там, де колода-Перун, розрубана ледь не навпіл, все ще червона від людської крові, знову і знову падала у дніпровську хвилю. От якби той Перун вирішив посміхнутися, було б достоту так. — То в джунглях така рослина, листя як мереживне віяло, а торкнеться — і отрутою пропалює аж до кісток. Але ми того спочатку не знали.
— А багато вас там було? — причепився середній онук. — А ти справді москальский розвід-місяць збивав з орбіти? А чому ти зараз не в Січі? А…
Середня, найспокійніша з дочок Степана, поставила перед гостем полумисок вареників та зиркнула на сина. Нічого не сказала, але той все зрозумів і замовк, хоча аж підстрибував на лавці від питань, що розпирали зсередини. Василько взяв ложку, подякував хазяйці, поклав до рота вареник, прожував і поклав ложку знову.
— Пробачте, — сказав тим самим зірваним голосом. — Дуже смачно, та я відвик від їжі людської. У нас тільки концентрати, туби… може, згодом звикну.
Степан окинув оком розгублену родину, що дивилася на страшного козака, який не діставав ногами до підлоги, бо ніг в нього не було. Була підставка з колесами, щоб доїхати до обладунків та загрузитися в них — і два закандзюблених оцупка, на яких не було живого місця. Кинув оком на синів, що дивилися на гостя з підозрою і повагою водночас, на жінок, які притримували дітей, щоб не надокучали і не лізли всією гамірливою юрбою, і вирішив:
— Пішли-но, козаче, десь надворі побалакаємо.
Підставка під’їхала до Василькових оцупків, і він спритно перестрибнув на неї, перш ніж відповісти:
— Підемо, друже.
Над берегом Росі було зелено і тихо, лише якась птаха кричала з гілок, ніби кликала щось назавжди втрачене. Василько прикрив око і констатував:
— Дарма я приїхав.Твої мене бояться. Я б сам себе злякався, далебі, але що тут вдієш?
— Розбестились вони в мене, — пробурмотів Степан. — Я і розбестив. В Січ не всіх синів віддав, а тільки двох, на стрільби не кожного місяця водив, та й взагалі. “Тату, та що ви знову починаєте, та хто на нас нападе…” — передражнив він. — Сотниківна моя дівок як слід тримала, та померла три роки тому, опромінення хапанула, коли солярні щити на її чайці відмовили. З тих пір і пішло шкереберть. Та що я тобі жаліюся? — зненацька розлютився він. — Теж мені знайшовся самий бідний. Якщо порівняти…
— Не треба, — тихо сказав Василько. Живе око в нього блищало колишньою синявою, що не тьмяніла від часу. — Я стільки зірок побачив, стільки планет нових. В загоні хлопці були гарні, справжні. Були. Залишилося нас троє, повернулися, і Гнат взяв і помер при посадці, серце не витримало, як Київ золотий зверху побачив. Дурня, скажи? Стільки чекати — і ось.
— Не те слово, — погодився Степан и якось різко, в одну мить відчув власну старість. Вона копилася повільно, як сніг на верхівці гори, довго не давала про себе взнаки, але вистачило одного торкання, одного поштовху — і вся ця крижана ріка помчала вниз, змітаючи все навкруги. Степан зціпив зуби, щоб не показати, як заслаб зненацька, як з досвідченого козака, що перший грудьми та зброєю зустрічав ворога перед власною хатою, він став стариганом, що і лазеростріла не утримає… і близька неминуча смерть — паскудна, нагла, від старості, — морозом розсипалася попід шкірою. — Коли довго чекаєш, воно завжди ось так. По-дурному.
Василько якось дивно подивився на нього і вимовив через силу:
— Я вас всіх ненавидів перші років п’ять. Взяли дурника зачудованого, кинули у пекло. Тебе б тоді побачив — вбив би. А її… курву-мати… не вбив би. Гірше.
Степан дивився перед собою, і річна зеленкувата вода з усім її рясним лататтям, грайливими рибами та напівпрозорими стрімкими бабками здавалася йому чорною.
— А потім, — голосно ковтнувши, завершив Василько, — я себе жаліти перестав. Сам погодився, сам пішов, та і хто казав, що для Неньки нічого не пожаліє? Я і казав, присягався, шовкові знамена цілував, тож нема на кого провину класти, окрім мене самого. Так мені і легше стало на душі, ніби камінь впав. Засуджуєш мене, скажи?
Нічого він не міг сказати. Тільки хитнув головою, що стала важче каменю — того самого, живого, що лежить у вирії і з якого росте все життя, а під яким горить безсмертя душі людської, яким боги засівають землю. Того, часточка якого берігла Василька, берігла, та і не зберігла, он хоч на обрубки ніг подивитись.
— А тепер, — зовсім тихо сказав Василько, — я не знаю, що мені робити. Назад не можна, комісія заверне. Одружитися, як ото колись мріяв? Мені, такому одороблу? Жінка відсахнеться, а силою брати не хочу, та й синів не хочу. Мої сини тепер в далеких світах підростають, в броньованих капсулах, а озброєні кіборги за ними ходять, як няньки. І що робить, ніяк придумати не можу, оце поки назад летів, все думав — якщо живий Степан, піду, поради попрошу, може… Степане! Ти що?!
Той дивився вже не на річку — на нього, і в його очах замість втоми палав колишній вогонь.
— Дурний ти, хлопче, був, та дурним і залишився, — сказав Степан, відчуваючи, як страшна безжальна старість розбивається об синій погляд, об розпач, об віру і жагу, що пережила стільки років, втрат, злості та випробувань, навіть несправжнє забуття. — Не пущу тебе більше нікуди. Я, звісно, старий вже дід…
Василько рвучко його обійняв, притиснувши до себе так, що у Степана заболіли всі кістки, а підставка жалібно завищала і загрузла у землі всіма колесами.
— Ти старий, а я, ти ж подивись лише, нічого від краси парубоцької не лишилося! Степане… ох, Степане…
— От два бовдура, — пробурмотів Степан. Очі і губи йому пекло вогнем: очі — від непроханих сліз, що ніби знущалися і ніяк не хотіли вщухати, губи — від поцілунку, незграбного та болісного, бо за роки своїх поневірянь і вірної служби Василько забув, як цілуватися. — От же ж…
Вітер здійнявся над Россю і тріпонув кущі терену, що вже зовсім відцвіли, бо давно стояла літня пора. Одначе якась одна дурненька гілочка, певно, квітла і зараз, бо вітер поніс над водою жменю білих пелюсток, кинув ними в козаків та щез так само неочікувано, як з’явився.
— До Січі підемо, — підсумував Степан, дмухнув на спітніле чоло, перекреслене слідами кігтів невідомого звіра, здув ніжну пелюстку. — Молодих козаків навчати, щоб не були такі дурні, як ми. Може, не такий я вже старий, а хто тебе калікою назве, того я особисто так відмічу… та де взялися ті кляті квіточки? Вже липень скоро!
Око Сварога, затиснуте поміж їх тілами, спалахнуло полум’яною іскрою та ніби розпустилося білим цвітом, що вже ніколи не мав опасти.