Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ключ «Залишся».
Доволі часто Ділан повертається з роботи затемно. І доволі часто у цей час Денні уже спить.
Тому у Ділана вже навіть виробилась звичка — усе робити дуже-дуже тихо, бо хтозна. Світло у вікнах нічого не гарантує. Він тихенько відмикає та замикає замок, з ледве чутним стуком ставить ключі на полицю. Скрадається квартирою, наче злодій — геть нечутно, ніби от-от його можуть піймати та подзвонити у 911, ступає по паркету і вимикає усюди світло. Прослизає до спальні крізь напівпрочинені двері. Роздягається та нишком залазить на свою холодну половину ліжка.
Ліжко прогинається під його вагою, і він завмирає, вичікуючи. Денні не прокидається, лише трохи повертає голову до Ділана, а тоді голосно видихає та кутається щільніше у ковдру. Ділан кутається теж.
А тоді лежить без сну, відчуваючи, як гудіння в голові потроху стихає, і думає, що, можливо, спершу вартувало б заслонити штори, аби місяць не світив просто в очі. А ще про те, що злодієм він і є. Справжнісіньким. Таким, за котрим поліція, ФБР і решта їм подібних плачуть гіркими сльозами. Ділану здається… ні, не так — Ділан точно щось краде. Точніше навіть не щось, а когось — декого дуже-дуже конкретного, якщо бути відвертим.
Він краде Деніела.
Ховає його від усіх у своїй, у їх спільній насправді, квартирі, наче дракон — коштовності. Всміхається якось невесело, бо голоси в голові — не ті з котрими радять звертатись до психіатра, а ті, котрі вмикаються у голові кожного, хто не може заснути вночі — кажуть, що у Денні золоті руки і блискучий розум, а Ділан радше не дракон, а сорока, котра гребе у своє гніздо усе, що блищить. Деніел просто блищав найяскравіше, а Ділан навіть половини того його блиску не вартий. З Діланом живеться нелегко, і він поняття зеленого не має, як Денні усе ще його терпить — він замкнутий, мовчазний, вічно злий та роздратований, інколи навіть грубий, злопам’ятний та мстивий. Звісно, Денні більша частина з усього цього його безладу в голові не стосується, однак…
— Ні, — раптом чує він Деніелів сиплий голос.
Денні любить порозмовляти уві сні, тому спершу Ділан навіть не звертає на це уваги. Та коли це простеньке слово лунає знову, Ділан повертається до Денні й розуміє, що той не спить і розглядає його сонним поглядом з напівопущених повік.
— Що «ні»? — перепитує Ділан,
— Просто ні, — хитає головою Денні. — Що б ти там собі не надумав — забудь.
— Як ти?..
— Я тебе знаю, — морщить той брови. — Ти забагато думаєш. Тому кажу тобі — перестань. Просто залишся зі мною, тут і зараз. Гаразд?
Ділан хоче відповісти, що з ним би він залишився до скону, однак не думати — це для нього, певно, щось геть захмарне. Та відповіді Денні, здається, навіть не чекає. Він підсувається ближче й на якусь мить притискається губами до Діланових губ. А тоді притуляється до нього усім тілом, оповиває руками й дихає, гаряче й розмірено, кудись йому у шию.
І всі голоси в Ділановій голові вмовкають.