-
Мамо, розповіси нам казку!
Дитячі голоси лунали високим дзвоном із кімнати. Жінка, що в цей час стояла на кухні і домивала посуд, який залишився після вечері, втомлено зітхнула, але потім легко посміхнулася і крикнула у відповідь: «Зараз прийду!».
Алік та Мія лежали у своїх ліжках та чекали на маму. Їхня кімната була хоч і не дуже великою, але все ж змогла помістити у себе два одноосібних ліжка, велику шафу обклеєну наліпками знизу догори , яку діти ділили між собою та масивний письмовий стіл, що стояв біля вікна та поміж ліжками, по боках від стола стяли витягнуті книжкові полиці із різноманітними книжками, від дитячих казок до шкільних підручників, бо Мія два роки тому вже пішла до школи, а наступної осені вже мав би піти до школи її брат. Дівчина була спокійнішою за Аліка, вона лежала на правому боці, притулившись до стіни, та спостерігала за братом, що лежав навпроти та постійно перевертався з боку на бік, потім, коли все ж таки умастився на животі, почав експериментувати зі своєю ногою, то висуваючи її з-під ковдри, бо було надто тепло, то засовуючи її назад, бо ставало надто прохолодно. Дівчина вже була хотіла попросити брата нарешті заспокоїтись, але в цей час почулися м’які кроки за дверима, після чого у кімнату зайшла їхня матір.
Жінка тридцяти п’яти років, яку звали Марія, вже звикла до того, що мамою останні шість-сім років її називають частіше, ніж за ім’ям, вона подивилася на своїх дітей та хитро прищурила очі.
-
Ну і хто тут в нас іще не спить? – запитала вона, легесенько посміхаючись.
- Ти обіцяла нам казку! – одразу у відповідь надув щоки Алік і схрестив у себе на грудях свої маленькі рученяти.
Мія у цей час, вже перевернувшись на спину, із посмішкою спостерігала за цією картиною та чекала на те, що відбудеться після цього.
-
Якщо я вже пообіцяла, то розповім, але за умови, що ти припиниш дутися, маленький вередуне. – сказала мама та, підійшовши до Аліка, почала його лоскотати за маленькі боченяти.
-
Добре, добре, тільки припини! – почав вириватися хлопець.
-
Тоді слухайте. – всівшись на стілець між двома дитячими ліжками, Марія почала свою розповідь.
Ще за часів сивої давнини, коли світу такого, яким ми його знаємо, не існувало, наш континент, що замість країн тоді ділився лише на регіони, які не мали чітких кордонів, точилися війни. Одна за іншою ті війни не мали кінця та краю, криваві були ті війни, нікого не щадили, міста та села перетворювалися на руїни, людей вбивали без розбору, колись кришталеві річки перетворювалися на рубінові, смарагдові ліси ставали вугільно-чорними, страшні були часи та безжальні.
Ситуація була настільки серйозною, що загрожувала майже повному вимиранню людства. І тоді під свій контроль ситуацію вирішили узяти маги, по одному магу із кожного регіону визвалися бути добровольцями, вони влаштували таємну зустріч у старій фортеці на березі Східного моря, яка є вцілілою навіть за наші часи, та створили альянс. За допомогою поєднання семи технік розуміння магії, вони змогли окреслити кордони якими мав бути поділений увесь континент.
-
Мамо, мамо, але ж усі знають, що технік розуміння магії лише шість! – розгублено прошепотіла Мія.
-
Звідки ти це знаєш?! Мама знає краще за тебе! – почав у відповідь дражнити сестру Алік, знаючи, що це мало її трохи зачепити.
-
Я, на відміну від декотрих, вмію вже читати і знаю побільше, ніж усілякі дурні хлопці. – не залишилася у боргу Мія.
-
А ти… – почав було придумувати нову образу хлопець, але був перерваний матір’ю.
-
Годі вже сваритись. – втомлено промовила Марія. – зараз дійсно існує лише шість визнаних технік розуміння магії, але ходять чутки посеред людей, що колись їх було сім, але сьома техніка за якихось невідомих причин була втрачена.
-
Нічого собі. – зітхнула Мія. – цікаво, що то була за техніка така.
-
Та яка вже різниця, якщо її загубили. – байдуже відповів Алік.
-
Можу продовжувати чи ви вже хочете спати? – піднявши брови, пожартувала Марія.
-
Ні, ні, ні, продовжуй, будь ласочка, мамо! – хором відповіли діти.
-
Ну добре, тоді слухайте далі.
Але не всі були згодні із рішенням альянсу магів, цар, що керував безкрайніми північними землями виступив проти, його величезна, що не знала жалю армія вже поглинула багато малих народів, що були розташовані на Сході континенту південніше рідних земель кривавого царя, і його воїни не хотіли зупинятися, решті регіонів прийшлося об’єднати свої сили задля того, щоб протистояти царю та його армії, вони утворили союз, який назвали Об’єднання Вільних Народів та пішли в спільний наступ своїми арміями. Через два роки цар зазнав нищівної поразки та був приговорений до страти.
Тоді утворилися ті кордони, які ми знаємо зараз. Континент було поділено на сім країн включно із нашою, та згодом була створена ще одна – восьма країна, як ініціатива з підтримки миру. Ця країна називається Уніа і не має свого власного етносу, її мешканці – це люди, які приїхали туди, щоб почати нове життя в гармонії із усіма іншими народами, ділитися між собою власною історією та культурою. Із тих часів не було більше жодної війни між країнами, на континенті панував мир.
Марія, розповідаючи цю історію, навіть не помітила як її діти заснули. Вона встала та підійшла до кожного з них, поцілувавши їх у маленькі чола, вона зачинила за собою двері до дитячої та пішла на балкон квартири. Марія надто рано залишилася одна із двома дітьми, коли її чоловік помер, вона працювала лікаркою у шпиталі і мала забезпечувати дітей усім необхідним. Хоч пенсію по втраті чоловіка вона і отримувала, але та була занадто малою, щоб забезпечити якийсь суттєвий внесок до фінансів родини.
Жінка, вийшовши на балкон, відкрила вікно та відчула прохолодний вітер на своєму обличчі, запалив цигарку, вона дивилася на нічне місто - Антрацит, що був осередком видобування копалин у цілій країні, але, не зважаючи на це, виглядав охайно та був засаджений різноманітною зеленню і навесні квіт, немов би чарівний сад. Марія неймовірно любила своє місто, тут виросла вона, її батьки, їхні батьки та ще багато поколінь її родини. Колись вона уявляла своє щасливе доросле життя із чоловіком, дітьми, роботою, у її роздумах все це уявлялося доволі легким та цікавим, але сталося не так як малося, натомість, Марія навчилася жити і поратися із труднощами, які підкидає їй життя, і ні, вона не змирилася зі своїм становищем, вона кожного для знаходила в собі сили, щоб будувати своє майбутнє, та допомагати своїм дітям творити власне.
Допаливши цигарку, Марія подивилася на небо, що було чорним і прохолодним, ніби величезний, а можливо і нескінченний, обсидіан, усипаний зорями такими далекими, що і уявити навіть було важко, треба було іти спати, завтра мав бути непростий день, який перетікав у нічну зміну. Жінка сподівалася, що діти зрадіють можливості переночувати із бабусею, бо її мама так і старалася їх нагодувати чимось солодким, чим звісно вони постійно і користувалися, особливо Алік, якого бабуся любила балувати, чим сильніше, тим – краще.
Вже розвернувшись у проході, Марія відчула дивну і наполегливу тривогу, ніби щось зараз мало статися, подивившись знову у вікно, вона побачила як перед нею вилітає скло із віконних брам, раптом стало гучно, пролунав вибух, зайнялась пожежа у сусідньому домі, точніше у тому, що від нього лишилось.