Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Світло згасає і звучить сигнал початку виступу. Хлопці одночасно роблять глибокий вдих. І знову таке знайоме єднання огортає нервовим збудженням, коли невидимі розряди струму поколюють кінчики пальців, підіймають волосся на потилиці дибки. Відчуття ейфорії від магнетизму власного виступу. Вже нічого не має значення, окрім слів пісні та вивірених рухів. Ідеально відпрацьована синхронність. Вони пірнають у створену ними самими та втілену на яву фантазію, в якій виливається усе те, що так довго трималося у закутках душі. Самих темних її глибинах. Пітьма лине з їх очиць. Глибока та зваблива. Вона лякає, але ти не можеш від неї втекти. Раз побачивши – вже ніколи не покинеш. Бо вона є все суще. Сам бог. А вони його втілення на цій сцені.
Останні акорди мелодії. Стримати занадто тяжке дихання, як вчили наставники. Все що відбувається на сцені – має виглядати легко та яскраво. Про титанічну працю знатимуть лише обрані. Про біль у серці – тільки ти сам. Бо у бога немає жалю, болю та співчуття. Він вищий за мізерні людські почуття. Кумири зведені до рангу недосяжних небожителів мають бути ідеальні. Щоб ними захоплювалися і забували про свої негаразди, страждання та проблеми. Шоу триватиме у будь якому випадку.
Завершення їх виступу тоне у хвилі збуджених вигуків та шквалі овацій. Учасники інших гуртів у захваті. Лишається сподіватися, що і глядачі так само зараз намагаються вирівняти збите хрипке дихання та мерщій тягнуться до телефонів, щоб віддати голоси саме за них.
Хлопці покидають сцену та йдуть уже знайомим коридором до кімнати очікування. Попереду ще виступи інших учасників, зйомка інтерв’ю та знову пізня поїздка нічним Сеулом до гуртожитку. Але це згодом. Зараз можна спокійно посидіти на м’яких диванах, випити води, перевести подих.
Цього разу вони поїхали одразу до себе. Сили на посиденьки десь поза власними кімнатами не було та і настрою, якщо так розібратися, теж. У авто переговорювалися ліниво, ніби перекидали м’яч на пляжі після довгого дня на осонні.
- Ти бачив того хлопця з ATEEZ? – Хан жує печиво, яке відкопав десь у кишенях свого рюкзака. Він штовхає в плече Чанбіна.
- То якого? Білявого малого? – Бінні комфортно вмостився на кріслі, відкинувшись на підголівник.
- Неа… Того, з телефоном. Як його… - Джисон морщить чоло, намагаючись пригадати ім’я.
- Чон Уйон, - Мінхо говорить не повертаючи голову від вікна, уважно стежачи за ліхтарями, що пропливають поза склом.
- Аааа… - тягне Чанбін, - Ну, ніби бачив, а що?
- В нього на телефоні був напис: Со Чанбін – ти сексі, коли читаєш реп. Це просто дивовижно. Це просто божевілля, - говорить Лі Ноу так, ніби читає з суфлера і нарешті відриває погляд від вікна та спрямовує його на Бінні, який сідає рівно і чомусь починає кашляти.
Хлопці переглядаються між собою. Синмін прикриває рота долонею, але його видають очі – він сміється. Чонін мружиться, його губи складаються у тонку лінію, кутики підстрибують догори. Бан Чан за кермом автівки зосереджений, але час по часі кидає швидкі погляди у дзеркало і врешті теж розпливається в усмішці. Навіть обличчя Фелікса на мить засвічується посмішкою, яка правда дуже швидко згасає. Крістофер намагається спіймати погляд Йонбока у дзеркалі. Але той знову занурений у себе, голова відкинута на спинку сидіння, очі спрямовані на темне скло машини. Лідер хитає головою із сторони в сторону, ніби розминає затерплу шию. Мінхо уважно дивитися в потилицю Чана, скрушно зітхає. «Цікаво – тільки мене висаджує ця ситуація та гра в мовчанку? З іншої сторони, про що можна говорити. Він визнав провину, написав листа з покаянням. І… чорт забирай, цей малий нахабний Тхір не помер, кінець кінцем. Його НАВІТЬ не вигнали остаточно! А ці двоє ніби в жалобі!» - Лі Ноу фиркнув і знову відвернувся до вікна. Бан Чан кинув на мембера короткий стривожений погляд через дзеркало. Та дорога вимагала концентрації уваги. Тому він знову зосередився на поїздці.
«Може варто не відмовлятися хоч деколи від послуг водія… Ото, дурна звичка. Все сам. Контроль. Мінхо правий, треба вчитися делегувати незначні справи. Але… - думки мов горобці, що перестрибують з гілки на гілку – не вженешся, - А хлопці пожвавішали. Посміхаються. Під’юджують Чанбіна. Навіть он Йонбок вийшов із свого ступору. Хоч так трохи розважилися. Та і виступ пройшов на всі сто. Отже,їм робота потрібна так само, як і мені. В ній можна забутися, не думати про те, що згризає зсередини. Впахувати до повної знемоги, а потім просто падати без сил і засинати без сновидінь.»
Мінівен м’яко ткнувся колесом у край хідника, притерся до бордюру, мов великий пес до ніг господаря. Мотор ще урчав на холостих ритмічно та сито. Вони сиділи, враз всі замовкнувши. Тиша була теплою та спокійною. Так буває, коли емоції вже переграли, але втома ще не затягнула до себе остаточно. Насправді, вони любили деколи ось так помовчати. Це зближувало, згуртовувало їх ще сильніше. Розуміння без слів. Крістофер задивися на своїх хлопців, замилувався. Йому теж було тепло на душі. І легко. Як вже давно не траплялось. Відтоді, коли… Тінь смутку раптом промайнула чолом. Чан повернув ключ запалювання. Мотор різко замовк. Тиша розсипалася лункою метушнею. Усі заговорили одночасно, зарухалися, вовтузячись на сидіннях, відстібаючи паски безпеки, шукаючи попід кріслами загублені речі. Рипнули дверцята, від’їжджаючи вбік, впускаючи в салон машини вуличні звуки, які хлюпнули всередину широкою рікою: голосні, глухі, дзвінкі, вібруючі, незначні, непотрібні, зайві. Полинули, змиваючи собою поламану тишу розуміння, як пожухле листя уносить ріка наприкінці осені.
Ай Ен вибрався першим на вологий асфальт, носом у смартфоні, добре, що не тріснувся головою в край даху авто. Слідом Хан та Мінхо – знову гризуться, але без злості, радше для годиться (парочка твікс, схожі на старе подружжя – жити разом ніяк, але і розбігтися не пасує). Фелікс звичним жестом останнього місяця накинув на голову каптур, ховаючись від світу в його затінку. Чанбін та Синмін – мов двоє молодих псів, що знаходять привід для пустощів та колотнечі завжди,от і зараз умудрилися стрибати навколо машини, весело перегукуючись. Чан лише всміхнувся та мотнув головою – діти, вони такі діти… Звично, на автопілоті пробігся по фігурах, що товклися біля входу в гуртожиток. Перерахував. Погляд метнувся по сторонах, шукаючи кого бракує. Усмішка згасла. Ні, все вірно… Всі є. Семеро… З дверей до них вже йшов консьєрж. Бан Чан віддав йому ключі від авто. Пішов слідом за рештою до яскравого прямокутника проходу, в який вони пірнали, мов рибини у води океану.
Self of God . Але, як же важко бути богом. Як важко бути лідером. Тримати собою ж встановлену планку. Кожен раз проходячи усі кола пекла – сумнів, вагання, біль, відчай. Чи правильно ти зробив? Чи не підвів своїх? Чи не зрадив мовчанкою? Чи варто все це тих зусиль, що вони докладають? А може, краще було би…
Бан Чан зупинився на порозі, озирнувся на пусту темну вулицю, звідки на нього дивилася пітьма. Така знайома. Його власна. Глибока та зваблива. Вона лякає, але ти не можеш від неї втекти. Раз побачивши – вже ніколи не покинеш. Бо вона є все суще. Сам бог. А вони його втілення. Без права на помилку. Ідеальні у ними самими створеному світі ілюзій. Усміхнені (так виглядає депресія), стримані та ввічливі (так вчили батьки та наставники), вдячні (навіть за несправедливість). Про їх працю знають лише обрані. Про біль у серці – тільки вони самі… Богу немає діла до мізерних людських почуттів. Вони – боги, вони вищі від цього… Чи це насправді так? Чи не є це найбільшою зрадою? Зрадою самих себе? Занадто висока ціна за можливість бути на вершині світу… Чи може все ж…