Розділ 1. Міст у Ґодриковій долині

— Хто ти такий? — крикнула я побачивши обличчя блідого хлопця з чорнявим волоссям.

— Це я, Мартін Роулі. 

 Тепер я його впізнала. Мартін навчався на Рейвенклові, що було дивним, бо його батьки та всі родичі — слизеринці. Я не розуміла, що відбувається. Чому я опинилась на березі ріки разом із Мартіном і чому не пригадую як?

— Що сталось? — спитала я.

— Ти впала у воду з моста і я витягнув тебе на берег. Ти цього не пам’ятаєш?

— Ні. 

— Дивно. А, ледь не забув, ось твоя чарівна паличка, — він передав мені її, — Вибач, мені треба бігти додому, вже пізно, не хочу, щоб мене почали шукати батьки. Ти ж в порядку? 

—Так, дякую. 

— Гаразд, бувай. 

  Мартін у швидкому темпі пішов кудись в сторону.

 Я подивилася навкруги, і зрозуміла, що знаходжусь у своєму рідному містечку — Ґодриковій долині. Котра зараз година? Вже темно, але в більшості будинків горить світло, тож зараз пізно, але це не середина ночі.

 Мій погляд зупинився на вітрині магазину, і тілом пробігли мурашки: я не впізнала себе у відображенні. З вітрини на мене дивилась невисока білявка з блакитними очима — повна протилежність мене, кучерявої шатенки середнього зросту. «Що за треш» — думала я розглядаючи відображення. Коли я трохи заспокоїлась, то зрозуміла, що виглядаю як Сьюзан Морган — молодша сестра моєї найкращої подруги Мері.

 Я засунула руку в кишеню кофти й дістала звідти пусту маленьку пляшечку. На наліпці, приклеєній на зовнішнє дно пляшки моїм корявим почерком було написано «багатозільна настоянка».

 Моїм розумом бігали десятки хаотичних думок. Чому я впала в ріку? Чому не пам’ятаю сьогоднішній день? Нащо я пила багатозільну настоянку?

 Я вирішила, що найкращим рішенням в даний момент буде просто піти додому, лягти спати і сподіватися, що зранку я все згадаю.

 Я підійшла до свого будинку і смикнула дверну ручку. Двері були зачинені. Порившись в кишенях я зрозуміла, що ключа там немає, тому відкрила двері заклинанням «Алохомора».

 Всередині було темно. Невже батьки вже сплять? Гаразд, тоді не буду шуміти. Я направилась до своєї кімнати, і пройшовши повз відчинені двері кімнати батьків, побачила, що їх там нема.

 Я ввімкнула світло, і одразу отримала дивне відчуття: тут щось не те. Я оглянула кімнау та здогадалась, що мене насторожило — зникли всі речі з полиць, стола, комода, не було фотографій на стінах. Я перейшла в свою кімнату — теж саме. Вона виглядала так, ніби в ній ніхто не жив. Решта будинку теж була порожньою. У кухні не було ні їжі, ні посуду, а з підвіконь у вітальні зникли всі квіти, які так любить мама.

 Я була розгублена. Здавалось, ніби я просто прийшла в чужий, ще не заселений будинок. Але ж ні. Я стояла посеред рідної оселі, де жила все своє життя. 

 Що встигло відбутися за цей клятий день який я не пам’ятаю? Мені потрібні відповіді. Треба знайти когось знайомого і спробувати дізнатися хоч щось.

 Я вийшла назад на вулицю та попрямувала в сторону будинку, де жила сім’я, яку я знала. Діставшись місця я постукала в двері. 

 У вікнах горіло світло. Я почула швидкі кроки й двері відчинились.

— Емілія? Що ти тут робиш? — здивувався Альбус. 

— Слухай, ти знаєш де мої батьки? 

— Не знаю, десь за кордоном, що відбувається? Чому ти в своєму справжньому вигляді?

 Я помітила своє відображення у дзеркалі, яке висіло в коридорі. Схоже, зілля перестало діяти, бо я знову виглядала як я. 

— Альбусе, хто там? — спитав чоловічий голос зсередини будинку. 

— Емілія прийшла, — сказав Альбус.

 Через кілька секунд переді мною вже стояв батько Альбуса — Гаррі Поттер. 

— Емілія, щось сталось? — спитав він. 

— Я не знаю, — сказала я, — Я не пам’ятаю нічого, що відбувалося сьогодні.

 На обличчях Гаррі та його сина з’явився вираз здивування. 

— Заходь, — запросив мене Гаррі.

 Ми перейшли у вітальню. Вітальня будинку Поттерів була дуже затишна. Навколо тихо потріскуючого каміну стояли дивани, вся підлога була вистиленена пухнастим килимом, а стіни прикрашені картинами та численними сімейними фотографіями. 

— Привіт, Емілія. — сказала Джинні спустившись з другого поверху, — Стривай, а… Чому ти виглядаєш як ти?

 Чому всі вони поводяться так дивно? Чому вони всі очікують, що я маю бути під багатозільною настоянкою? Прийшовши сюди, я сподівалась отримати відповіді, але замість цього ще більше заплуталась. 

— Еміліє, розкажи, що сталося сьогодні, — попросив Гаррі, всівшись на диван. 

— Я сама, якщо чесно, не знаю, — сказала я, — але спробую розповісти, що пам’ятаю. Годину тому я прийшла до тями на березі ріки. Я побачила Мартіна Роулі, й він сказав, що я впала в річку з моста, а він мене витяг. Я пішла додому й у відображенні на вітрині помітила, що виглядаю не як я, а як Сьюзан Морган. Але я не пригадую щоб я пила багатозільну настоянку. І не пам’ятаю як падала з моста, і як взагалі там сьогодні опинилась. Потім, прийшовши додому, я з’ясувала, що там нікого нема, і що звідти зникли всі речі. Я нічого не розумію.

  На хвилину зависла тиша. Всі виглядали шокованими. 

— Що ти останнє пам’ятаєш? — нарешті порушив мовчання Гаррі. 

— Хм… Як я вчора на Алеї Діагон купувала все для школи. 

— Який ти думаєш сьогодні день? Який рік? 

— Тридцять перше серпня дві тисячі двадцятого. — сказала я вже з деякою невпевненостю.

Гаррі зітхнув. 

— Сьогодні тридцять перше серпня дві тисячі двадцять першого року. Емілія, схоже, ти не пам’ятаєш весь останній рік.