Бути корисним

Різнобарвні сухі пасма проходили крізь пальці і дозволяли собі давно знищеною структурою розсіюватись у чужих руках. Останнє, про що думаєш у такі моменти, — щось крім цих рук. Блідих, тих, що часом так відчайдушно тремтять, чи то від хронічного холоду, в якому жив їх власник, чи то від страху нашкодити, зробити зайвий оберт і потягнути за пасмо занадто сильно, змусивши заплющити очі. Інк цінував такі моменти. Цінував моменти, в яких не він дозволяв торкатися свого волосся, а Крос дозволяв лягти на його колінах і розчинитися в німій ласці, якій ніколи не потрібні були слова.

— Як гадаєш, за весь цей час я встиг зробити хоч щось важливе? — художник зітхнув, зруйнувавши тривалу тишу, і наголосив на одному з останніх слів.

Його очі були заплющені, реакцію Кроса можна було лише передбачати. Аж до першого іронічного сміху, що зірвався із його вуст.

Вони сиділи в слабко освітленій кімнаті. Точніше, сидів тільки Крос — на краю ліжка художника, поки той лежав уздовж матраца і мостив свою голову на рідних колінах. Закривав очі, зітхаючи, коли відчував, як простий перебір спаленого фарбою волосся переходив в обережний, ледь відчутний масаж шкіри скальпу. Так відбувалося часом і здавалося нормою для їхніх без того шалених стосунків. Просто Інку, як і всім, часом потрібна була емоційна розрядка, і він знаходив її в дотиках Кроса.

— Що за питання? — Хрест видав смішок, спостерігаючи за тим, як розслабляється обличчя хлопця під його руками, і вже подумки сказав собі, що не зупиниться найближчим десятком хвилин. Бачити Інка таким спокійним, зовсім не повним енергії, що вічно кидається з кута в кут, було не просто рідкістю, а справжнім скарбом. — Ти крутишся біля мольбертів увесь час, скільки я до тебе не прийду, — він підняв брови, і навіть із заплющеними очима митець міг чути в цьому тоні щире здивування. — І скільки б ми не говорили, я тільки й чую ці дивні розмови про твої «колірні теорії», композицію та перспективу, — ледь помітно пожартував, але точно не зі зла, бо знав, що Інк зрозуміє його незграбний потік думок.

Справді. Крос любив слухати цей лепет, що не вщухав ні на секунду, і сотні ментизмів збудженого художника. Особливо, коли він ловив чергову гіперфіксацію, занурювався в надра власної студії і міг не їсти днями, бажаючи закінчити новий шедевр, який, на його особливу думку, точно мав створити фурор у реаліях сучасної мистецької доби.

Інк любив творити шедеври. Такими, якими він їх бачив. Такими, якими він їх і називав. Шедевром могло стати будь-що: неймовірної краси захід сонця на чудернацькому полотні і мила, крива посмішка, наметана на краю власного рукава в пориві думки.

Крос пам’ятав, як в імпульсі одного з таких натхненій Інк приніс на їхню прогулянку аерограф із таким гордим обличчям, ніби вже купив увесь світ разом із цією незрозумілою погляду Монохрома річчю. І це було найкраще, що можна було знайти в будь-якій іншій людині. Його іскра, його залучення і ця страшенно дурна усмішка, сповнена радості за те, чого іноді можеш навіть не розуміти. Але саме ця посмішка заповнює твою власну порожнечу. Вона стає чимось, що хочеться бачити до кінця своїх днів, і це надихало Кроса так само, як Інка надихали чужі картини.

— Це інше! — юнак з райдужним волоссям заперечив, розплющуючи очі і в обуренні піднімаючи над собою руки, ледь не зачепивши цим голову Кроса, за що швидко вибачився, але продовжив свій потік думок. — Те, що я годинами можу сидіти з фарбами, ще нічого не означає, — він зітхнув, зводячи брови до перенісся, і продовжив розглядати власні кисті. Тонкі, худі пальці, такі, щоб будь-який інший заздрив бачити на власних референсах, і він певною мірою пишався ними. — У світі стільки всього. Людей, картин, пісень, віршів, книг… — на мить затамував подих, повертаючи руки до грудей і знову заплющуючи очі. — Що, коли я просто крапля в морі всього цього божевілля?

Інк, мабуть, хотів додати ще щось. Закінчити думку, нарешті вилити душу, але замовк, більше не підбираючи слів. Рука Монохрома продовжувала в заспокійливій манері масажувати шкіру, і це допомагало не так сильно занурюватися в дивні думки, що часом виникали у його голові.

— То ось за чим ти мене покликав? — Крос запитав з ніжною усмішкою, зовсім не схожою на глузування чи легке розчарування, ніби його присутність була важливою лише у найважчі моменти. Він знав, що це не так.

— Не знаю, — Інк знизав плечима, видихаючи. — Просто хотів відпочити від усього.

З емоціями було важко. Так завжди було. Інк був таким все своє життя. Незграбним, веселим та життєрадісним. Він любив бути таким і ненавидів зустрічати періоди, які неминуче йшли за всією тією пристрастю, якою він жив, коли творив. Але у кожного творця, чи є він художником, чи поетом, були власні чорні смуги, і, чесно кажучи, чим довше Інк у всьому цьому жив, тим більше боявся впадати у ті періоди. Він відтягував їх стільки, скільки пам’ятав себе. Не давав собі думати, тому й закривався віч-на-віч із фарбами, не дозволяючи нічому іншому пробиратися в його думки. Навіть самому Кросу.

А потім на стінах з’являлися вірші. Складна лірика, якою живуть усі. Не завжди розбірливі, іноді без рими, але все одно відлуння почуттів, з якими Інку було складніше за всіх інших. Йому як художнику, здавалося б, було доступно все. Він жив красою того світу, що його оточував, жив піснями, які не випускав із вух, і дихав текстом, який часом писав короткими нотатками на першому листку, що трапиться під руку і зовсім скоро виявиться закріплений канцелярською кнопкою на дошці, заповненою іншими, точно такими ж начерками, повними власних сумнівів, замальовками та по-справжньому гріючими душу фотографіями. З Кросом, з Дрімом, з усіма, хто одного разу приклав руку до того, щоб зробити його щасливим.

Тиша між ними тривала лише кілька хвилин. Художник тихо відпочивав, а Хрест не міг відпустити те питання, що було поставлено йому на самому початку. З якого часу Інк сумнівався у своїй творчості? Він горів, як сонце, горів стільки, скільки Крос його знав, іноді, як фенікс, згоряв назовні, звертався до пилу і потопав у смутку, але завжди вставав на ноги. Невже зараз щось могло йти не так?

— Якщо вже й говорити про всю цю тему з «краплею в морі»… — Крос зітхнув, продовжуючи ледве помітно посміхатися, коли намагався підібрати не порожні, але й не надто гострі слова, і провів долонею по лобі нижчого, знову накручуючи на вказівний палець один з пасем, що вибився із пошкодженого ножицями волосся. — То ти будеш цілим океаном.

Він уловив смішок з боку художника і посміхнувся ще сильніше, розуміючи, що каже те, що потрібно, тому продовжив:

— Серйозно, словами не передати, скільки ти вже зробив.

Інк розплющив очі, спочатку зводячи погляд на Кроса, а потім повертаючи голову убік. З цього ракурсу можна було побачити решту кімнати. Скрізь панував безлад. Найчастіше він називав його «творчим», але тепер… Втомлений і виснажений, майже замилений думками погляд бачив у всьому цьому нікому не потрібну купу барахла, яке він розкидав ще вранці у спробі зробити щось… слушне.

— У чому сенс кількості, якщо все це марно? — спитав тихіше, ніж звичайно, все ще дивлячись убік.

— Ну-ну, годі тобі! — Хрест наполегливо натиснув вказівним пальцем на його чоло, змусивши заплющити очі і ледь чутно йойкнути. — Це кажуть твої внутрішні біси, — посміхнувся, нарешті спіймавши зоровий контакт, і продовжив впевненіше. — Ти найнеймовірніший із усіх, кого я зустрічав, Інку. І твоя творчість така ж неймовірна, як і ти. Картини завжди відображають своїх авторів, так? Або як ти мені казав?

— Так, начебто, — Інк посміхнувся, киваючи, і знову підвів погляд на хлопця. — Ти запам’ятав?

Крос тільки знизив плечима, витріщивши невинне обличчя, на зразок: «Ти що, та я б ніколи», що принесло ситуації ще більше комічності.

— Серйозно, я втомлюся перераховувати усе, за що ти коли-небудь брався, — Хрест продовжив свій монолог. — Ти малюєш, пишеш, вчишся шити і… Хтось, крім мене, взагалі знає про твоє захоплення флейтою? — він пропустив сміх, майже підбурюючи.

— Ні-ні, — Інк засміявся чи то від чужого тону, чи то від легкого збентеження. — Дрім колись знав. Але граю я тільки тобі, — він підняв куточки губ і в якусь мить задер голову, наче кіт, що намагається приголубитись, коли його потилиці торкаються люблячі руки.

Крос похитав головою, майже обуренний від цих слів. Хотілося змусити Інка поділитися зі світом черговим неймовірним талантом, про який не знав фактично ніхто, хоч усе завжди лежало на поверхні.

— Ти надихаєш мене, Інку, — не стримався і м’яко прошепотів, знову старанно зариваючись у волосся під рукою і промацуючи кожен його локон. — Ти навіть не уявляєш, як.

Завжди хотілося сказати більше, ніж можна було собі дозволити. Хрест боявся впасти обличчям у калюжу збентеження і легкої незручності, знаючи, що одного разу точно розповість про те, що припадає пилом на підкірці його власних думок. Сотні власних віршів про порятунок і свободу, які він знайшов разом із цим несерйозним, часом справді нестійким, але таким палким грудочком щастя. Час від часу справді грудочкою, перед якою досить лише поплескати по колінах, і він сам підбереться ближче. Притиснеться, приголубиться, і ви обоє забудете про все, що могло турбувати.

Крос був поетом. Самим тихим з ​​усіх можливих. Інк знав, він бачив, часом натикався на ці незакінчені, але сповнені почуттів замальовки, а одного разу, як завжди приводячи свою дошку в порядок, відсіюючи ті купи начерків, які клеїв за тимчасовою потребою, натрапив на зовсім чужий. Настільки ж чужий, наскільки рідним виявився той почерк, що виписува букви на тонкому папері. Тоді Крос залишив кілька римованих рядків у його будинку, в них згадуючи очі Інка і майже захоплюючись ними. З того часу художник не міг сумніватися в пристрасті свого хлопця писати мадригали. А що поганого у цьому було? Зовсім нічого.

— В захоловших пальцях зберігав я спокій… — Інк знову заплющив очі, здається, розслабившись, і тихо зашепотів. Рука Кроса здригнулася біля його тім’я і на мить покинула голову.

— Це що, мій вірш? — він трохи підняв голос чи то збентежено, чи то з переляку і вловив на собі блиск відкритих очей, що зливався з гордою, єхидною усмішкою.

— У піснях, віршів уривках… — Інк продовжив, на ходу згадуючи ті рядки, які так старанно вдрукував у свою пам’ять, не бажаючи випадково забути, і раптово виявився збитий Кросом, який завершив першу частину куплету:

— Твій навіки був.

Інк засміявся, піднявши на нього погляд.

— Ав! Я хотів закінчити!

Крос похитав головою, у заспокійливому жесті кладучи на його очі долоню.

— Читай мої вірші поза моїми вухами, будь ласка, мені соромно, — прошепотів, здається, за рукою приховуючи власний рум’янець і криву, але шалено щасливу посмішку.

Інк продовжив самовдоволено посміхатися і потягнувся до руки, що затуляла його обличчя. Схопив Хрестика за зап’ястя і підніс те до губ, залишивши на внутрішній частині долоні ледь відчутний поцілунок. Крос збентежено закотив очі, очевидно, звикнувши до таких жестів, але це не заважало йому щоразу дмухати щоки.

— Але ж вони такі гарні! — юнак знову обурився на прохання замовчувати про такий неймовірний талант і стиснув у своїй руці долню хлопця.

Хрест замотав головою, вже навіть не намагаючись відшукати якусь дотепну відповідь, знаючи, що Інк знайде проти нього ще з десяток аргументів. Коли справа доходила до творчості, він справді був некерований.

— Отже, ми укладаємо угоду? — Кроса раптово відвідала ідея, і він блиснув очима, повертаючи погляд на хлопця, що лежить у його колін. На обличчі Інка можна було прочитати щирий інтерес. — Я пишу тобі вірші, а ти не перестаєш творити. Для мене і для себе, — він ніжно провів по волоссю художника, тихо зітхаючи.

Той лежав у тиші якийсь час, ніби ця пропозиція правда піддавалася якимось роздумам. Радо посміхнувся на всі тридцять два зуби і кивнув. Краще угоди бути не могло.