Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Фелікс ненавидів монстрів. Їх мерзотний запах, як з їх ротів тхне тьмою, холодом і самою смертю. Мама завжди говорила, що це лише фантазія. Що їх не існує. Але маленький хлопчик, котрий вже декілька років поспіль бачить у своїх снах ті роги, й червоні очі, котрі тягнуться димкою, просто не міг викинути їх зі своєї свідомості, навіть якби і хотів.
Вони приходили зненацька. Тоді, коли в їх дім приходило літо, з теплою випічкою і материною усмішкою. Коли ставало трохи тепліше за зиму і вже можна було не ховати пальці в широких рукавах безфомної кофти й бігати босоніж. Тоді навіть тікати було весело. От як зараз пригадує: ледь чуєш, як щось защкреботить з-під плинтусів і бачиш як починає суворо насуватись тінь. Вона вже шкірить на тебе зуби, а ти її не боїшся. Бо знаєш, що не дістане. Не там, на горищі. Не там де панує казка.
У королівстві все відчувалось по іншому. Час йшов повільніше, а все гостре чи крижане просто не заходило сюди, тому тут не було потреби у пластирах з динозаврами чи обігрівачу. Лише м’якість від перин і великих строкатих подушок, фотографії серед малюнків, підвищенні за маленькі защипки на ліановій гірлянді зі вогниками-світлячками й велике вікно до самої підлоги, за яким на нього чекала свобода. Фелікс дуже любив сидіти біля нього й думати про те, що ж там, за ним? Чи живуть там його монстри? І який вони мають вигляд. А біг бос такий самий моторошний й пахне цигарками? Цього йому ще потрібно було дізнатись.
— Е, Фелікс?
Але не зараз. Зараз він ще не був готовий ступити туди в невідомість. Бо не знав, а точніше боявся, що не впорається, не зможе вибратись. Не зможе лишити цих монстрів тут, не забравши з собою. Де інколи він помічав за собою зміни. Тоді юнак особливо довго вдивлявся у своє зображення, у родимки, в біляве, — наче в янгола —, волосся. Обводив кожну лінію пальцем, затамував подих щоразу, як доходив до очей, бо йому здавалось, що бачить там щось, що не його. Хтось оселивсь, це не його вітер. Не його криштальна блакить. Сердце щоразу оступалось на цій думці, тремтіло мов натягнута струна, але потім щось дрібно тріскалось й механізм починав рухатись далі.
— Це твоє «Я». Я чую як воно руйнується, вони з’їдають тебе, Ліксі.
Можливо Крістофер все ж правий? Але якщо його не стане, хто попіклується про всі ці квіти? Він стільки років витратив на те, щоб кожна з них виросла ідеальною, в достатку, огорнута турботою господаря, без думки покинутості. Хто ж тоді вбиватиме тих монстрів?
— Я не можу так, Кріс. Це вже стало частиною мене. Якщо сонця не стане, чи згоден ти, що весь всесвіт огорне ніч?
Юнак підійшов тихо й м’яко опустився на коліна перед підлітком, який встиг накрити себе ковдрою заховашись ній по вуха у пошуках порятунку, — вони знову були тут й сьогодні чаклували особливо голосно, кидались космічним камінням й трощили поселення. Фелікс трохи тремтів, але не дозволяв собі плакати, бо його страх відчують, осудять, скривдять і тоді він лишиться й того останього що має — себе. Кріс розумів, усвідомлював як тому важливо залишатись сміливим, навіть коли в цьому немає потреби. Тому спочатку не давав поради, не спішив заспокоїти, торкнутись, а просто як друг створював барьер, відбиваючи своєю спиною всі ті жахи, котрим кортіло прорватись, з’їсти серце й викинути залишки геть.
— Ти не один, пам’ятаєш?
Тиша. Без відчуттів. Лише одне усвідомлення: «Безпечне місце — тут. В обіймах цієї людини. В цих сильних руках, котрі зігрівають як літнє сонце.»
— М-г.
Ніхто з них не знає скільки часу минуло, бо давно перестали рахувати кроки стрілок. Але час йшов й монстри напевне пішли? Прислухавшись до своїх відчуттів, Лікс почув розмірений стукіт серця. Спочатку глибоко вдихнув, потім так само не поспіхом видихнув і зрештою відкрив вкриті росою очі.
— Чому ти досі тут? — голос трохи зривався, але він намагався це ігнорувати, зосередившись на руках, які досі тремтіли. — Хіба ти не повинен сказати, щось на кшталт: «Ти сильній. Це мине. Все буде добре?» — гірко всміхнувся. — Принаймі, я думав ти давно втомився щоразу нагадувати мені це.
Кріс закотив очі, але не від гніву. Розвернув янгола до себе, обережно торкнувся крила й вдячно кивнув, коли той дозволив трохи відвести його, даючи доступ до обличчя. Тоді обережно торкнувся рукою правої скули й витер солону доріжку.
— Я повторюватиму це стільки разів, скільки потрібно. Чуєш? Хоч ще сто чи тисячу разів, якщо тобі це потрібно.
Фелікс втомлено притулився до долоні, вбираючи її тепло. Це заспокоювало. І змушувало почувати себе в кедровому лісі, на який ось має пройтись червневий дощ.
— Ти цінний. Але можеш бути слабким. Тут, зі мною. Щоразу.
Вони не розмовляли. Не вони. За них говорили відчуття, очі і ще щось, що ми не можемо побачити, бо не бували в тій казці. Гроза не дала змерзнути, навпаки прибила до асфальту всі сумніви, страхи, запах цигарок, — навіть він вивітрився повністю й вже не відчувався кінчиком чутливого носу. Пелюстки кривавих квітів лагідно лоскотали шкіру, стебельця проросли крізь дощечки й тепер бутони звисали прямо над сплячим принцем. Поруч з ним, там, де сидів Кріс, тепер лежав розкішний букет червоних квітів, тих самих, на яких він зараз лежав.
— Відколи ти знайшов мене, я знову зміг відчути себе собою. Ти моя казка, не монстр. І ніколи не був ним.
Він розчинився. Зник, ніби від початку ніколи не був тут, не притискав своє чоло до його тут, під ковдрою. Але Фелікс знав, що частинку чарів, котрих той встиг розсипати на біляве волосся, він ніколи не зможе й не захоче позбутись.
Монстри теж зникли. Пішли, розвіявши по собі тьму, вчергове забравши її з його рук, волосся й осипались на підлогу сріблястим пір’ям, накривши квіти сніговою подушкою. Зима поступилась місцем приємній прохолоді літа. Десь знизу запахло вишнями, які вже випікались під заколисуючі рухи пісні з маминих вуст. На якусь мить знову запахло дощем. Фелікс прокинувся й повільно підвівшись окинув поглядом крайнє фото, яке притаїлось за пожовклим листом, кінчики якого обгоріли ще дуже давно від маленької шалості. До вух почали долітати звуки, що одразу складались в слова, а ті в речення. Та перш ніж їм знову вдастся схопити його й одягнути в марення, юнак зупинив себе, строго наказавши не вірити.
— Тебе не існує, Крісе. Це лише плід моїх мрій.
Той монстр. Це був він. Але тепер змінив вигляд. Змінив криваві очі на темну ніч, роги на неслухняні кучері, а руки проросли червоними квітами, які збирали на пелюстках краплинки з хвиль. Відтоді вони завжди росли там. На окраїні лісу, поруч з морем, не там де повинні, але де відчували в собі потребу. На межі реальності й казки. У нашому і їхньому королівстві.
Місцеві назвали їх солоними квітами, Larmour» — від комбінації французького larme (сльоза) і amour (любов). Як символ сльози, що народжується з останнього подиху кохання.