Автор: Tay N. Kongreyv
Рейтинг: NC-17
Пейрінг: Stray Kids, Felix/Hyunjin
Жанр: повсякденність, романтика, драма, гумор, Ч/Ч.
Фелікс лежав на канапі в готельному номері. Біляве волосся майже повністю закривало його обличчя, але не могло приховати блідості шкіри та із силою прикушеної нижньої губи. Хлопець відчайдушно намагався не стогнати від болю, що накочував нудотними спазмами, мов хвилі якогось химерного моря.
-
Добре, ти молодець. Ще зовсім трохи і я завершу… - голос лікаря був тихим та заспокійливим. Але від його доторків до спини хотілося вити та лізти на стіни.
«Ті, хто каже, що масажі це приємно – насправді нічого не знають про цю процедуру, коли у тебе є реальні проблеми. І я будь-кому плюну в очі, хто запевнятиме мене в протилежному!» - думав Фелікс, поки лікар продовжував розминати йому плечі.
-
От і все, з масажем завершили, – чоловік прикрив його простирадлом.
Хлопець заворушився, перекотився на бік і одразу закашлявся. Він скривився. Було відчуття, що по горлу пройшлися наждаком, а потім зверху насипали сіль. В голові гуло. Звуки долинали до його свідомості уривчастим відгомоном і навідріз відмовлялися складатися в більш менш зрозумілі фрази. Фелікс дивився на невисокого чоловіка із гладко зачесаним темним волоссям, який тримав у руках прямокутну дерев’яну коробку. Він впізнав набір для акупунктури.
-
Я оброблю… бу-бу-бу… - слова ніби розчинялися у повітрі не досягаючи вух, - а потім поставлю… бу-бу-бу-бу… може трохи… некомфортно… Завтра будеш… бу-бу-бу…
Фелікс дозволив знову вкласти себе на канапу. У повітрі розлився запах чогось спиртовмісного. А лікар все говорив і говорив. Щось про старі методи лікування. Про демона на ім’я Кальцифер. Якийсь замок, що ходив. Чи може йому це все лише причулося. Перший доторк голки до його спини був дійсно не таким вже і страшним. Це було не боляче, але і приємним назвати не виходило. Хлопець закрив очі. Все, що він відчував останнім часом це був біль.
«Дивно, що біль може бути таким різним. Багатогранним. Багатошаровим. Ледь чутним, хвилеподібним, пульсуючим, гострим, ритмічним, голосним. Він такий як… музика!» - Фелікс завмер від дивного усвідомлення такого порівняння цих двох на стільки діаметрально протилежних понять та того, що насправді вони такі подібні. «Як можна думати про це… саме так? Їх не можна ототожнювати! Музика вона викликає захват, ейфорію, задоволення, а біль… він приносить страждання. Але музика теж може завдавати болю, викликаючи сумні спогади. Та чи здатен біль приносити задоволення?»
Він тихо застогнав, коли ще одна голка торкнулася його тіла.
-
Філікс… ти як? – знайомий голос висмикнув хлопця з роздумів. Від несподіванки він сіпнувся. Чиїсь руки із силою опустилися на передпліччя вдавлюючи його тіло в канапу.
-
Ні, ні! Фелікс, лежи спокійно, інакше мені прийдеться починати все із самого початку, - лікар нахилився над його обличчям, - Не думаю, що тобі цього хотілося б…
-
Про…пробач…те… - пробурмотів хлопчина, намагаючись дихати якомога тихіше.
-
Ок, добре… просто лежи, домовилися.
-
Пане Ішихара… - голос несподіваного гостя затнувся, - з ним… Він…
-
З ним буде усе гаразд, - відповів лікар дістаючи з кишені штанів телефон, що виспівував мелодію Chk chk boom, - Так, слухаю. Не кричи так, Мінхо! Ні я не в Чана. Ок, зайду пізніше. Ні, зараз точно не… - з трубки долинав голос Лі Ноу, який строчив, мов кулемет, - Ти біля нього? Вже йду. Так. Тільки хай дихає, чуєш, повільно та глибоко!
Фелікс розплющив очі. Він не міг ворухнутися чи підняти голову, тому в полі його зору були тільки ноги двох людей, що стояли біля його ложа. У світлих лляних штанах – лікар, а темні спортивні з прорізаними дірками, які він упізнав би із тисячі інших – Хьонджин.
-
Так, Ліксі, - Хван присів біля канапи, намагаючись зазирнути Феліксу в обличчя, що ховалося за світлою чуприною. Вираз його лиця був занепокоєним, навіть переляканим, але разом із тим таким кумедним, що Йонбок не втримався і посміхнувся. Та усмішка одразу зів’яла, коли хлопець зрозумів, що: «Я сказав його ім’я вголос…»
-
Я – ок… - хрипло відповів Фелікс, знову заплющуючи очі.
«Дурень, який же я дурень…» - з гіркотою подумав він. З початку туру по Південній Америці їх з Хьонджином відносини були не те щоб не дружніми, але і не такими, як до того останнього фанмітігну в Сеулі. Ніби в них вимкнули світло. Хван мов би закрився від нього, відгородився. Старався не стояти поряд на концертах, не йшов біля нього у аеропорті, не жартував і майже не сміявся.
Можливо в цьому була і його, Фелікса, провина. Адже, коли він потрапив у лікарню, йому було так погано і нестерпно прикро. Він не хотів нікого бачити, припинив будь яке спілкування з усіма фанатами в Bublle, і з мемберами також. Сором спалював його вщент. Так зле він почував себе лише тоді, у перед дебютний час, коли його виключили з групи.
Але хлопці намагалися його розрадити. Синмін дзвонив кожного дня. Чан писав довжелезні листи. Чанбін навіть раз співав йому просто по телефону якусь дитячу пісеньку. Лі Ноу та Чонін засипали милими емодзі. А от Хьонджин – не дзвонив. Лише короткі повідомлення в месенджері, раз чи два за усі ті довгі тижні.
Насправді, Фелікс не гнівався на нього. Він все розумів. У кожного з них є свої справи, робота та зобов’язання, які вони повинні виконувати. Але… Десь глибоко усередині, у самому глухому кутку підсвідомості жевріло крихітне сподівання, що його друг примчить до лікарні, прорветься через сестринський пост та відчинить двері його палати. Заскочить до середини, захрясне стулку перед носом медсестри, що буде лементувати у коридорі про правила та години відвідувань, обернеться до нього і… Він побачить в його очах тривогу, сум… А потім…
Та потім не було. Бо він і сам розумів яка ж це дурість. Він – delulu. Просто дурний хлопчисько, який надумав собі бозна що. Це злило. Це гризло його нутро. Виснажувало. Забирало останні сили. І боліло. Нестерпно. Більше, ніж рука та спина. А ще було сумно від хвилі звинувачень та бруду, що полився на нього. Він розчарував stay.
Відео з фанмітінгу, де Хван співав його пісню, такі проникливі та теплі слова підтримки розчулили, от він і нафантазував собі таке, за що досі відчував сором, хоча про це ніхто і не здогадувався. А потім Хьонджин поїхав до батьків, а він полетів у Париж. Після повернення підготовка до туру займала увесь час. Сил вистачало лише на душ і кілька кроків до ліжка - спати. Єдиною відрадою було те, що і біль тоді відпускав. Не було нічого. Пустка. Темна прірва, у яку він провалювався, як в чорне озеро. Ні снів, ні відчуттів.
Та зараз Хван був тут, у його номері. Фелікс знову розплющив очі. Ноги у подертих штанях були так близько. «У нього такі милі колінка» - Лікс тихенько фиркнув: «Що це з ним сьогодні? Постійно лізуть у голову думки одна дурніша за іншу…»
Йонбок настільки сильно занурився у власні роздуми, що одразу не зрозумів – лікар звертався саме до нього:
-
Фелікс, Хьонджин побуде з тобою, поки я сходжу до Хана. Дуже схоже, що у нього знову панічна атака. Хоча воно і не дивно, бо ці божевільні на вулиці скоро готель рознесуть до бісової маці… Я повернуся за двадцять хвилин.
Не чекаючи на відповідь чоловік пішов геть, все ще бурмочучи собі під ніс, що сьогодні певно точно ретроградний Меркурій і ці діти заженуть його в могилу. Двері тихенько стукнули зачиняючись. У коридорі зчинився шарварок та вже за кілька хвилин все стихло.
Хьонджин опустився на килим біля канапи. Фелікс кліпнув, спробував здути волосся з очей. Та у нього нічого не вийшло.
-
Дай допоможу, - Хван легенько торкнувся сплутаного білявого пасма, забрав з чола Фелікса, заклав за вухо. Його рухи були такі обережні, ніби він боявся доторкнутися до Лікса, бо від цього той міг розлетітися на друзки.
І знову мовчанка. Хьоджин притулився плечем до краю ліжка, опустив голову, уважно розглядаючи килим (чи лише вдаючи свою зацікавленість цим предметом інтер’єру). За прочиненими балконними дверима чулися крики та спів. Фанати. Під такий жорсткий сталкінг, як тут у Латинській Америці, їх гурту ще не доводилося потрапляти. От і зараз, навіть при тому, що була доволі пізня година, stay не розходилися та продовжували галасувати під вікнами готелю. Така нав’язливість втомлювала. А подекуди навіть лякала.
-
Вони все ще там, - Хьонджин дивився на балкон.
Тепер Фелікс бачив профіль Джинні. Світло від лампи, що стояла на тумбочці, забарвило його шкіру м’яко-золотавий колір. Чорне коротке волосся стирчало доверху кумедним «їжаком». Хьонджин змив макіяж і це надавало його вигляду особливого шарму. Він був таким… домашнім. І саме так подобався Феліксу ще дужче. Та що з того тепер. Адже між ними - залізобетонна стіна. Просто мембери. Робота і нічого більше. «Чому, чому він такий гарний і холодний водночас? Чому мені від цього так боляче?…» - білявий хлопчина не стримав тяжкого зітхання.
-
Тобі… дуже болить? Йонбок? Може я покличу лікаря? – Хван дивився на Фелікса із занепокоєнням. Його обличчя було так близько, що Лікс відчував дихання на своїй щоці.
-
Я в нормі, – роздратування пролунало у відповіді занадто неприкрито. Хьонджин відсахнувся від Фелікса, мов той його вдарив. Так, напевно, як би він його вдарив – боліло менше. Це читалося у виразі обличчя Джинні, в його очах, в раз пониклих плечах. Він відвернувся, хитнув головою, судомно ковтнув. Завовтузився, намагаючись піднятися з підлоги. Фелікс шумно видихнув, випростав руку та спіймав Хьонджина за плече:
-
Будь ласка… Stay with me!
Хван завмер так і не встигнувши піднятися на ноги.
В очах Фелікса бриніли сльози:
- Все не так. І… Мені…
Двері в номер відчинилися так різко, що обидва мембери аж підскочили з несподіванки.
-
Fucking shit!
-
Йонбок! – лікар швидким кроком перетнув номер, - Будеш мити рота з милом.
-
Прошу вибачення, - відповів блондин, але з таким виразом обличчя, в якому явно читалося – ніякими вибаченнями ту і не пахне.
Фелікс був злий. Він втомився від ситуації, що склалася останнім часом. Його нервувало те, що тіло дуже повільно входило в норму після травми, а ще останній концерт під проливним дощем у Сан Пауло додав кашель та нежить. І тут до всього цей запопадливий лікар, який так невчасно повернувся у номер, коли йому, Йонбоку, було потрібно побути із Хьонджином наодинці. А тепер той точно піде геть.
-
Так, давай звільнімо тебе від голок і зможеш відпочивати. Але! - лікар зробив театральну паузу, - Ніяких походеньок. На сьогодні у тебе постільний режим. Їжа в номер, розваги в ліжку… Все зрозуміло? – він почергово подивився спочатку на Фелікса, потім на Хвана. Двозначність фрази, здається, медика абсолютно не бентежила, на відміну від хлопців. Хьонджин завмер, витріщаючись на ескулапа, який швидкими точними рухами став забирати голки зі спини Лікса.
Фелікс зарився обличчям у подушку. Його плечі судомно здригалися. Зараз блондин був радий, що Джинні не бачить його лиця залитого густим рум’янцем. Десь почутий вираз «пекти раків» повністю відповідав його стану. Лікс паленів від усвідомлення, що Хван також зрозумів підтекст. Це було написано на його обличчі. Хьонджин завжди був емоційним, тому його унікальна міміка говорила більше за слова.
«Це катастрофа! Який же сором!» - Фелікс ледь не плакав.
-
Ну, от і все, - лікар накрив Йонбока простирадлом. – Гарної ночі, панове…
Він згріб усе медичне приладдя до великого старомодного саквояжа, церемонно розкланявся та пішов геть, на цей раз причинивши двері з легким клацанням замка.
-
Він… божевільний, - Хьонджин пересмикнув плечима.
-
Ні, просто дивний. Але лікар дійсно хороший, - Фелікс нарешті спромігся повернутися на бік. Від його пересувань простирадло зісковзнуло з плечей оголюючи шкіру з невеликими крововиливами.
Хван простягнув руку, але завмер так і не наважившись доторкнутися до Лікса. Той глянув на Джинні з-під завіси білявих прядок. Швидким рухом спіймав руку за зап’ясток та опустив його долоню собі на передпліччя.
-
Я не прокажений… - глянув у темні очі Хвана. – Чи причина в чомусь іншому?
-
Не… не хочу завдавати тобі болю… - пальці Хьонджина затремтіли, але він не відняв руки.
-
Мені більше болить від того, що ти такий… холодний.
Джинні шумно видихнув, відчуваючи, що червоніє. Опустив голову нижче, ховаючи лице. Зараз він шкодував, що немає довгого волосся, яке могло б допомогти скрити збентеження. Голос Лікса низький з оксамитовими нотками викликав прискорення серцебиття. Відчувати тепло шкіри Фелікса під рукою було ніяково і приємно водночас.
Хьонджину згадалися часи, коли вони без особливих зусиль йшли на взаємодію. Коли доторки не викликали ніяковості та хвилювання, обійми були дружніми, без будь-яких підтекстів. Коли вони усі були малими та могли пустувати, сміятися досхочу, а потім разом завалитися в ліжко і говорити пів ночі. Та щось змінилося… Ні, ті зміни не впали з неба, наче неочікуваний сніг у травні. Вони відбувалися поступово. Ніби і не помітно. Зароджувалися із дрібниць. Фанфікі у мережі, завзяті «сватання» фанаток, пікантні арти. Жарти інших учасників гурту. Ніби нічого такого. Це є у всіх. Але…
Коли Фелікс потрапив у лікарню він не знаходив собі місця. Першим поривом було – кинути все і мерщій мчати до нього. Тоді його зупинив Чан. Усі були на нервах, але лідер принаймні зовні був сама холоднокровність. Концерт вони повинні були відпрацювати. І крапка.
Усвідомлення прийшло тоді, коли він вийшов на сцену із піснею Йонбока. Його Unfair. Він вклав в неї усе те, що досі було сховане глибоко всередині. Несправедливість. Страх. Біль. Він був готовий сам відчувати все це, але щоб його маленькому Ліксі не боліло… Ті відчуття, які вирвалися назовні настільки вразили і перелякали Хьонджина, що він вирішив – краще мовчати. Адже впевненості, що його насправді зрозуміють правильно, не було. Одне діло грати у почуття і зовсім інше, коли вони виявилися справжніми.
-
Хьонджинааа… - Фелікс накрив його руку своєю, - Будь ласка… Подивися на мене…
Хван лише сильніше нахилив голову, заплющуючи очі. Він відчував, як пальці Йонбока ніжно пестять його кисть.
- Чи я тобі аж такий відразливий, що ти навіть не можеш на мене поглянути, хьоне?..
- Ні… - Джинні хитнув головою так і не наважуючись подивитися в обличчя друга.
- Ні? – голос Фелікса став ще нижчим та до біс звабливим.
«Мені треба тікати звідси… - промайнуло у брюнета в голові, - Бо інакше…» Потік його думок перервав Фелікс. Він відпустив його руку. Хьонджину одразу стало холодно і незатишно. Та хлопець нарешті спромігся подивитися на Лі, який із зусиллям сів на канапі.
-
Ні! – Хван подався уперед, втратив рівновагу і фактично впав на коліна Йонбоку. Простирадло, яким той був накритий сповзло до самої талії відкриваючи його груди та живіт, - Тобі… не можна…
-
Не можна що? – тепер Фелікс дивився на нього зверху і Хвану не залишалося нічого іншого, окрім як опертися на його стегна і відкинути голову назад, щоб бачити обличчя Лікса, а не тупитися в оголений торс.
На губах Фелікса з’явилася усмішка, в очах застрибали «бісики». Уся пікантність ситуації, звичайно, не пройшла повз його увагу. Лі облизав свої губи показово повільно. Його ніжний рожевий язичок, мов у маленького кошеняти, затримався в кутику рота достатньо довго, щоб хлопчина біля його ніг зміг усе добре роздивитися і лише тоді сховався за білосніжними зубами. Хьонджин дивився на Лікса боячись поворухнутися. Його дихання стало важким та уривчастим. «Що? Що це зараз було? Що він робить? - думки сполоханим птахом билися у голові. - І про що він мене питав? Не можна що? Ах… точно!»
-
Вставати… Лікар же сказав тобі не вставати… - Хван затнувся. Він не знав куди йому краще дивитися, щоб не шарітися ще більше.
-
А я і не… встаю… - Фелікс відкинувся на низьку спинку канапи.
Гримаса болю знову з’явилася на його обличчі. І мов у дзеркалі відбилася на лиці Джинні, який продовжував сидіти на підлозі. «Він стільки часу терпить біль, а на виступі навіть виду не подавав, як же йому погано» - Хьонджин задивився на білявого хлопця, ніби уперше побачивши. Шкіра його обличчя була ще блідішою ніж зазвичай, під очима пролягли темні кола. Волосся сплутане. Синець на плечі наводив на думки про катування, а не лікування. Як же Хвану хотілося обійняти Лікса, доторкнутися ніжно губами до шкіри, відчути, як він завмиратиме від його пестощів, прошепотіти, що він тут, поряд і готовий забрати його біль на себе…
-
Хьонджине, - голос Фелікса був тихим та сумним, - скажи, що я зробив не так? Я розгнівав тебе, хьоне?
-
Чому ти так кажеш? – Джинні подивився в очі друга. Втомлені, темні з почервонілими повіками.
-
Бо ти уникаєш мене… - Лікс здвигнув плечима, - Уникаєш відтоді… як я… Налажав…
-
Ти… про що взагалі зараз?
-
Ти знаєш… Тож ти гніваєшся?
За вікном гримнуло, це було схоже на вибух. Ніч освітилася мертвотно-білим, на горизонті небо прошила тонка павутина блискавки. Повітря запахло озоном. Сильний порив вітру із шурхотом увірвався до кімнати, рвучи тканину штор та кинувши на підлогу пісок та ніжно-фіолетові пелюстки якоїсь квітки. Задзвеніло скло, хтось перелякано скрикнув на вулиці. І все стихло. Але це була особлива напружена тиша, яка буває лише перед початком сильного буревію.
«Так тихо, ніби увесь світ завмер в очікуванні відповіді на моє запитання. Я так хочу, щоб він сказав все, як є… Хочу цього і боюся більше за все на світі… Бо… від цього залежить моє життя… » - Фелікс не дихав, судомно стиснувши простирадло. Йому було потрібно за щось триматися, щоб не злетіти з котушок, не почати кричати, не стрибнути з балкона униз головою. Йому потрібно було… не дивитися на обличчя Хьонджина та він не міг відвести від нього погляд.
Хван декілька разів відкривав рота, але так і не спромігся видобути з себе хоч щось схоже мову. З горла виривалися лише уривчасті видихи. «Я виглядаю, як повний дурень. Тупий пельмень, який не в силі сказати навіть слово. Це лажа…» - Джинні різко відштовхнувся від ніг Йонбока, піднявся та зробив декілька кроків в сторону балкона. І зупинився. Повільно обернувся. Подивився на хлопця, що сидів на канапі. Погляд Фелікса став скляним, мов у ляльки. Його пальці, які ще мить тому стискали простирадло так сильно, що побіліли кісточки, тепер лежали на полотні безвільно, як ті пелюстки біля балкону. Це виглядало моторошно. Серце Хьонджина стислося від страху та болю.
-
Ліксі… сонечко, - Хван кинувся до друга, опустився перед ним на коліна, потягнувся руками. Його долоні пройшлися вверх до плечей Лі, торкнулися шиї, заплуталися у волоссі. Одну безмежно довгу мить за яку усе життя промайнула перед очима Джинні, Йонбок не ворушився, здається, навіть не дихав. І ось, він зісковзнув з канапи просто в його обійми. Хван стиснув спину хлопця, впиваючись пальцями в шкіру. Фелікс голосно скрикнув.
-
Sorry! – Хьонджин відхилився назад послаблюючи обійми, щоб не завдавати Лі ще більшого болю, але не втримався і повалився долілиць на підлогу, тягнучи за собою друга. Хван із силою, приклався головою в паркет. При цьому звук був не менш голосним ніж удар громовиці.
-
Ей, Йонбок! У тебе все гаразд? – раптом почувся голос з-за дверей номера. Це був Чанбін, - Я проходив повз і почув якийсь шум… Ти впав чи що?
Фелікс накрив долонею рот Хьонджина, його губи розтягнулися у посмішці, яка дуже скидалася на істеричну. Ручка дверей загрозливо прихилилася вниз.
-
Емм… Бінні, я в порядку. Це балконні двері, їх протягом відкрило, - Лікс почергово дивився то на Хьонджина, то на двері, але навіть не намагався підвестися, навпаки, ще сильніше притисся до розпластаного на підлозі Хвана. Джинні завмер дивлячись на Фелікса знизу вверх, затамувавши подих. Він уявив, як зраз Чанбін відчинить двері та яка картина постане перед його очима.
Йонбок нахилився до брюнета та прошепотів йому у саме вухо:
- Ґюстон, у нас проблема…
Хван заплющив очі та лише кивнув у відповідь. Подих приємно лоскотав йому шкіру, був теплим та лагідним. І він обережно обійняв Лікса за плечі .
- Дякую… за турботу. Я вже в ліжку і хочу поспати… – сказав Фелікс.
- Ок. Але… якщо тобі щось треба. Ти кажи, добре. Добраніч, - кроки за дверима свідчили, що Чанбін пішов геть.
Лікс утнувся обличчям Хьонджину в шию, його плечі здригалися. Він ледь міг стримати сміх, що виривався назовні.
-
Ти би бачив себе зараз, - проговорив Фелікс, намагаючись перевести подих, - У тебе очі були такі величезні!
-
Ліксі, ти… О, Господи! Я ледь не… - Хьонджин не знав, що ж його зараз веселило сильніше – ситуація з дверима чи сміх друга. Але він більше не міг стримуватися і розреготався на повний голос.
Вони сміялися лежачі на підлозі в обіймах один одного так довго, що від реготу почали боліти животи. Куди і поділися усі непорозуміння, недоказані слова та ніяковість? Їм було просто добре разом, як і колись.
Нарешті сміх стих, як і негода за вікном. Готель та місто потонули у тиші. Лише стрекотіння цикад наповнювало простір своєю тихою мелодією. Фелікс піднявся на руках над Хваном. Той інстинктивно стис долонями його боки, не дозволяючи встати. Повні губи Хьонджина привідкрилися. Він судомно ковтнув. Йонбок різко нахилився та накрив вуста Джинні своїми. Поцілунок був приголомшливим та від того ще солодшим. Лікс м’яко завів свої долоні під голову Хвана, пальці легенько гладили потилицю від чого по тілу розливалися гарячі потоки, ніби замість крові по венах раптом потекла лава.
Джинні тихо застогнав коли Лікс прикусив його нижню губу. Біляве волосся друга накрило його обличчя шовковистою хвилею, лоскотало ніс, лізло в очі, але він не мав змоги його забрати. Бо для цього треба було відняти руки від гарячої шкіри, яку він пестив. Вони цілувалися допоки в обох почали боліти губи. Дихання стало гарячим та уривчастим. Та раптом Лікс розірвав поцілунок та відсторонився від Джинні, поклавши свою долоню йому на груди. Хван запитально дивився на друга. В його погляді промайнула тінь страху.
Фелікс легко відкотився вбік та сів на килимі. Оперся руками в канапу та піднявся на ноги. Обернувся до Хьонджина, який так само почав підводитися з підлоги.
-
Ліксі… - брюнет простягнув руку до хлопця, який стояв в декількох кроках від нього. Але ця відстань здавалася зараз величезною нездоланною прірвою. Фелікс спіймав його руку, їх пальці сплелися у тісний замок. Блондин потягнув Хвана до себе, обійняв за поперек, із силою притисся стегнами:
-
Лікар сказав, що у мене постільний режим… Пам’ятаєш, - його очі виблискували в химерному світлі нічника, як у казкового дракона, - Тому…
Лікс сильніше обхопив хлопця за талію і зробив плавний крок, потім ще один і ще. Хван легко впіймав ритм, слідуючи за ним. Його руки лежали на оголених плечах блондина. Їх рухи походили на якийсь дивний танець. І це було так захоплююче, прекрасно і хвилюючи. Та більше за це єднання Хьонджину хотілося знову відчути м’які губи Фелікса. Йонбок, ніби прочитавши його думки, жадібно поцілував його вуста.
Джинні не пам’ятав, як опинився на ліжку, лише відчув спиною прохолоду простирадла: «Коли я встиг роздягнутися? Чи… це він мене роздягнув?» Та наступної миті ця думка загубилася у відчуттях, які хвилею затопили усе його єство. Він відкинувся на подушки, підставляючи своє тіло під гарячі губи. Йонбок провів кінчиками пальців по його щелепі, промалював хвилясту лінію по горлу, слідом пройшовся тонкою доріжкою із коротких поцілунків, від чого усе тіло затремтіло, а в животі запульсувало. Долоні, губи, вологий язик, гаряче дихання, по шиї, по грудях, нижче… Живіт. Видих. Зупинка і…
Хван припіднявся на ліктях.
-
Ліксі…
-
Уммм… - долоні Фелікса пірнули під резинку спіднього Хьонджина.
Той сіпнувся, перехопив руку. Йонбок підняв голову та подивився на друга. Джинні потягнув його на себе:
-
Ходи сюди… - прошепотів одними губами.
Лікс змією ковзнув по ліжку, ліг поряд, запитально зазирнув в очі:
-
Я тут, я з тобою, - поцілунок у скроню, долоня прогладжує груди, пальці зупиняються на соску, стискають. Джинні чолом втискається Феліксу в передпліччя.
-
Ти тремтиш, тобі холодно? – здається що голос Лі став ще нижчим, - Тобі… не подобається те, що я роблю?
-
Ні… тобто, Філікс… - Хьонджин нарешті повертається обличчям до друга, набирає повні легені повітря і швидко говорить, - Я… в мене ніколи не було такого. З… хлопцями… І… я не знаю. Не знаю, що…
Фелікс посміхається. Ловить руку друга, ніжно цілує долоню:
-
Тобі зараз добре?
-
Т-т-так…
Йонбок нахилився до Джинні, легенько прикусив мочку вуха, язичком прокреслив лінію по шиї, ще один укусу в ключицю.
Хван сіпнувся:
-
Аааах… - на видиху. Біль. Неочікуваний та різкий розкрутився, мов пружина, виводячи на пік насолоди.
-
Я буду ніжним, - голос Лікса мурчанням кота, - Дозволь мені… - Руки легко ковзають тілом, опускаючись все нижче, поки долоня нарешті не лягає в пах. Фелікс м’яко треться вилицею по шкірі живота, відкриває рота і захоплює зубами край гумки, тягне тканину вниз, його долоньки пірнають під білизну. Хьонджин припіднімається, дозволяючи стягнути із себе спіднє. Остання перепона подолана. І Лікс опускається зверху, коліном розсуваючи ноги Хвана.
-
Який ти… гарячий, - його шепіт викликає цілу хвилю мурах, що осипаються шкірою, - Джинні…
Ніч наповнюється пахощами квітів. Тіні на стінах сплітаються у химерні фігури. Шепіт. Дихання… Мелодія на краю свідомості. Тихо-тихо…
Коли наші очі зустрічаються
Моє серце наче зупиняється.
Пройшла лише мить —
І тепер я заручник твоїх дотиків.
Не знаю куди це приведе,
Але зараз потребую твого кохання.
Я завжди буду поруч,
Не буду тікати.
Адже ти забрав повітря з моїх легень.
А, у мене перехоплює подих,
Коли ти з’являєшся.
Адже коли наші очі зустрічаються -
Моє серце наче зупиняється.
А, у мене перехоплює подих,
Коли ти з’являєшся…*
***
Ранкові промені сонця несміливо зазирнули у прочинені балконні двері, нечутно стрибнули у кімнату, пробіглися по підлозі, по розкиданим речам на килимі, зупинилися на мить перед ліжком із зім’ятими простирадлами, на якому спали в обіймах двоє. Блондин із довгим волоссям, що так нагадував янгола, посміхався у сні, його голова лежала на плечі брюнета із короткою стрижкою. Сонячні зайчики теплими плямками присіли на оголені плечі та руки хлопців на одну коротку мить. Та хмарка прогнала їх геть: «Не турбуйте. Дайте їм ще трохи часу. Нехай увесь світ почекає за дверима.»
***
Годину по тому.
Фелікс вийшов на балкон готельного номера. Сонце піднялося досить високо, але ще не набрало сили і не пекло нещадно. Він сів у шезлонг. Під готелем знову чатували фанати. Телефон на скляному столику завібрував. Лікс подивився на екран:
Хан: Привіт, сонько. Хочеш з нами на пляж?
Йонбок: Із задоволенням…
Хан: Чекаю тебе у холі за 10 хвилин.
Йонбок: Ок.
Хан: Мінхо питає чи ти не бачив сьогодні Хьонджина?
Фелікс посміхнувся, читаючи останнє повідомлення. Піднявся і помахав фанатам. На що останні відреагували шаленими криками захвату. Лікс повернувся до номера, причинив двері балкону. Пройшов у глиб номера, присів на край ліжка, з ніжністю глянув на хлопця, що так солодко спав у кублі із збитих простирадл.
-
Джинні… - промовив у саме вушко брюнета. Той заворушився, його повіки затремтіли, але він так і не розплющив очей, - Хан з хлопцями йдуть на пляж… Я піду із ними, добре. А ти… відпочивай, - поцілунок в плече.
Хьонджин спіймав Йонбока за руку. Притягнув до себе. Поцілунок був довгим та повільним.
P. S. Того дня «павутинням» розлетілися фото двох мемберів, які почергово були помічені на балконі одного і того ж самого номера. Чутки та здогадки вирували ще довго. Та… є те, що завжди залишається за зачиненими дверима. Навіть для Stay.
*Пісня Lose my Breath Stray Kids (переклад з мережі)
27.04 – 02.05.2025 р.