Хьонджин зазвичай крокував у спортзал приблизно з тією ж самою високою метою, з якою він навідувався до барів – виглядати на мільйон доларів (або принаймні на всі гроші, витрачені на брендовий спортивний одяг), трохи демонстративно попітніти для здорового рум’янцю, і, якщо пощастить, когось випадково зачепити зацікавленим поглядом.
Все, що вимагало справжніх, серйозних фізичних навантажень, він великодушно залишав своєму другу Хану. Той мав якусь абсолютно незрозумілу, майже мазохістську пристрасть до самокатування – виснажливі присідання зі штангою, біг на час до потемніння в очах, і ще якась хитромудра фітнес-мастурбація з петлями TRX, у складну філософію якої Хьонджин ніколи навіть не намагався вникати. Йому вистачало естетичного споглядання страждань друга.
Сьогодні він ледве встигав за Ханом на шляху до роздягальні – той буквально летів коридором, щось радісно й безладно белькочучи, його очі сяяли ентузіазмом фанатика.
— Новий тренер, уявляєш?! — випалив Хан, ледь не підстрибуючи на місці. — Він просто якесь чортове пекло, Хьонджине! Абсолютний вогонь! Виглядає точнісінько як той австралійський фітнес-блогер з TikTok, якого ми слинили минулого тижня, тільки ще, блін, гарячіший! Живий! Я офіційно закохався. Знову. Але цього разу серйозно!
Хьонджин лише скептично знизав плечима. Ну, звісно. Не вперше Хан «серйозно» закохувався в когось у спортзалі. Це траплялося з ним приблизно раз на два тижні, з математичною точністю.
Але коли вони нарешті увійшли до просторого, залитого яскравим світлом залу, Хьонджин раптом забув, як дихати.
Він побачив його одразу — біля гантельної зони, з білим рушником, недбало перекинутим через могутні плечі. У тісній чорній майці, яка безсоромно облягала такі рельєфні м’язи грудей і біцепсів, що здавались скоріше творінням талановитого скульптора, аніж можливими в реальному житті. Його посмішка була на диво м’якою, майже сором’язливою, коли він терпляче щось пояснював худенькій дівчині, яка відчайдушно намагалася зробити планку і не впасти обличчям у м’який мат. Але в його очах — теплих, як розтоплений шоколад, темних, уважних — ховалося щось таке… глибоке, іскристе.
Ніби він не просто тренував тіло, а ненароком спокушав душу. Спокійно, ненав’язливо, з легкістю того самого героя романтичної комедії, що раптом знімає футболку на третій хвилині фільму, змушуючи половину глядацької зали синхронно зітхнути.
— Хто. Це. Такий, — прохрипів Хьонджин, рефлекторно спершись на плече Хана, ніби йому раптом забракло повітря, — і чи можу я його негайно вкрасти, запакувати й забрати додому?
— Це Чан. Бан Чан. Той новенький тренер. І ні, не можеш. Я перший його побачив і забив місце! — рішуче заявив Хан.
Хьонджин повільно перевів на друга погляд, сповнений неприхованого презирства.
— Можливо, ти й перший побачив. Але я перший, хто подумав про нього в абсолютно непристойному, нецензурному контексті. Це, я вважаю, зараховується як пріоритет.
Хан лише ображено пирхнув і потягнув його до тренажерів.
Перші два тижні Хьонджин взагалі не тренувався. Ну, тобто, він робив вигляд, що тренується. Насправді ж він переважно ліниво лежав на матах у найвіддаленішому кутку, демонстративно нудьгував біля вікна, постійно «випадково» губив пляшку з водою саме тоді, коли Чан проходив повз, і так часто й картинно розтягував спину просто посеред залу, що Чан одного дня не витримав, зупинився прямо над ним і з ледь помітною іронією в голосі запитав:
— Вибач, ти точно прийшов сюди на тренування, а не на імпровізовану фотосесію для свого інстаграму?
Хьонджин повільно підняв погляд, граційно вигинаючись, як задоволена кішка, і лукаво, спокусливо посміхнувся прямо в очі тренеру.
— А ти точно просто тренер, а не мій новий, персональний гріх? Бо відчуття дуже схожі.
Чан на мить закліпав, явно не очікуючи такої прямої відповіді. Потім тихо, коротко засміявся – приємним, оксамитовим сміхом, від якого у Хьонджина по спині пробігли мурашки.
І чомусь, Чан замість того, щоб піти й займатися своїми справами, залишився стояти поруч ще хвилин десять, розпитуючи про його «цілі» та «прогрес», хоча обидва чудово розуміли, що ніякого прогресу немає і бути не може.
Він почав наближатися. Поступово. Спокійно. Ненав’язливо. То допоможе з вагою на тренажері. То ніби мимохідь виправить техніку виконання вправи. І іноді, зовсім «випадково», доторкався — зовсім легко, ледь відчутно, через тонку тканину спортивної футболки, але кожного разу цей короткий дотик пробивав Хьонджина електричним струмом, змушуючи серце шалено робити сальто.
— Ти це робиш спеціально? — не витримав Хьонджин одного разу, коли Чан, допомагаючи йому з вправою на прес, тримав його за талію трохи міцніше, ніж було потрібно, і нахилився на ці кілька зайвих сантиметрів ближче, так що Хьонджин відчув його тепле дихання на своїй шиї. — Нахиляєшся так близько? Чи це вже плід моєї розпаленої уяви та відвертих фантазій?
— А якщо я скажу «так», це допоможе тобі знову зосередитись на правильному диханні? — тихо, з хитринкою в голосі, запитав Чан, не відсуваючись.
— Ні, — чесно, ледь дихаючи, відповів Хьонджин. — Боюся, що тоді я взагалі дихати перестану. Але, знаєш, помирати від задухи у безпосередній присутності надзвичайно привабливих чоловіків — це теж, свого роду, форма кардіо. Навіть дуже ефективна.
Чан знову посміхнувся – тією своєю м’якою, обеззброюючою посмішкою. А потім, замість того, щоб підвестися і піти, просто залишився сидіти поруч на підлозі, поки Хьонджин, абсолютно розбитий цією близькістю, лежав і безглуздо дивився у високу стелю спортзалу, намагаючись вгамувати серцебиття.
Одного вечора, вже після офіційного закриття, коли тренування давно закінчилося, зал майже спорожнів. Хан, звісно ж, давно пішов додому, а Хьонджин все ще сидів у роздягальні, на лавці біля шафок, безцільно крутив у руках пляшку з водою, ніби чогось чекав. Або когось.
Чан підійшов майже нечутно, витираючи шию рушником після власного тренування. Зупинився поруч і тихо, ніби боячись злякати тишу, спитав:
— Ти щось хотів спитати? Чи просто вирішив тут переночувати?
— Я? — Хьонджин здивовано підвів брову, вдаючи невинність. — Та ніби ні. Хоча… запитання в мене є завжди. Наприклад: як, чорт забирай, ти можеш так неймовірно виглядати після двох годин тренування й при цьому ще й посміхатись так безтурботно, ніби головний герой милої різдвяної мелодрами, а не машина для вбивства моєї самооцінки?
— Це природно, — спокійно, без тіні кокетства, відповів Чан. — Мені просто так зручно існувати. А ти? Тобі як зручно?
— А мені зручно безбожно фліртувати, — щиро визнав Хьонджин, зустрічаючись з ним поглядом. — Особливо коли переді мною стоїть хтось, хто виглядає точнісінько як мій старий підлітковий краш у всіх можливих покращених варіаціях. Це ніби доля.
Чан знову тихо сміється – коротко, глухо, але цей сміх звучить щиро. Потім несподівано підходить ще ближче. Обережно бере пляшку з його розслаблених рук, ставить її на лаву поруч і, дивлячись прямо в очі, серйозно каже:
— Знаєш, Хьонджине, я досі так і не вирішив для себе, чи ти справді серйозно мене домагався весь цей час, чи ти просто так розважався, від нудьги.
— А як би тобі більше хотілося? Щоб було насправді? — Хьонджин відчув, як напруга зростає.
— Якби ти був серйозним… — Чан на мить замовкає, його погляд стає глибоким, задумливим. — Я б, напевно, не був проти можливого продовження цього… знайомства.
— А якщо я одночасно і серйозний, і просто розважаюсь? — Хьонджин посміхнувся своєю найнебезпечнішою посмішкою.
— Тоді це дуже небезпечна комбінація, Хьонджин, — тихо, але твердо відповів Чан, не відводячи погляду.
— Небезпечна для кого? — сміється той, відчуваючи приплив адреналіну. — Для тебе чи для мене?
— Боюся, що для нас обох.
Нічого більше не сталося того вечора. Ні випадкового дотику, ні раптового поцілунку, ні рук, що зривають спітнілий одяг, прям посеред цієї довбаної роздягальні. Лише ця густа, майже відчутна тиша, повна небезпечної електрики. Лише очі, що зустрілися і тримали контакт на кілька секунд довше, ніж дозволено простим знайомим. І Чан, що зрештою вийшов першим з роздягальні, лише коротко кивнувши на прощання з тією своєю м’якою, ледь помітною посмішкою, яка змушувала Хьонджина мимоволі стискати кулаки від суміші роздратування і бажання.
Він сидів сам у порожній роздягальні ще хвилин п’ятнадцять, дивлячись у стіну. Потім повільно підвівся, підійшов до дзеркала, подивився на своє відображення і твердо сказав сам собі:
— Окей, Хван Хьонджин. Здається, ти програв. Тепер ти офіційно тренуєшся щодня. Без винятків.
Наступного дня Хьонджин прийшов до залу на півгодини раніше, одягнений не в дизайнерський спортивний костюм, а в звичайні шорти й футболку. Він рішуче підійшов до Хана, який саме розминався.
— Окей, Хане, здаюся. Показуй мені свою пекельну фітнес-мастурбацію з цими дивними петлями TRX. Тільки попереджаю, якщо я помру – квіти на похорон з тебе. І щоб троянди були, білі.
Хан витріщився на нього, потім розплився в щасливій посмішці.
— Нарешті! Я знав, що цей день настане! Ходімо, покажу тобі справжній біль!
І Хьонджин пішов. Він справді намагався. Кректав, пітнів, драматично закочував очі, але робив вправи. Він був неймовірно незграбним, м’язи нили, але він вперто продовжував, відчуваючи на собі уважний погляд з іншого кінця залу.
Чан помітив зміни одразу. Спочатку в його очах читалося здивування, потім неприхована розвага, а потім… щось схоже на зацікавленість. Він підійшов, коли Хьонджин, червоний і мокрий, намагався втримати рівновагу в якійсь неймовірно складній позі на TRX.
— Не думав, що доживу до цього дня, — промовив той тихо, його голос звучав близько, надто близько. Він обережно поправив положення руки Хьонджина на петлі. — Вирішив таки спробувати справжнє тренування?
Його дотик був легким, професійним, але Хьонджин все одно відчув знайомий електричний розряд.
— Заради… такого тренера… можна й трохи… постраждати, — видихнув Хьонджин, намагаючись зловити повітря. — Але якщо… я тут помру… від перенапруги… це буде… цілком і повністю… на твоїй совісті.
— Беру на себе цю відповідальність, — серйозно відповів Чан, але в куточках його очей танцювали бісики. — Дихай глибше. І спробуй не впасти мені під ноги.
Того дня він провів з Хьонджином майже годину, терпляче пояснюючи техніку, підбадьорюючи, іноді ледь помітно посміхаючись його драматичним стогонам. Напруга між ними нікуди не зникла, але вона набула нового відтінку – до неї домішалася повага і щось схоже на справжню взаємодію.
Коли Хьонджин, абсолютно виснажений, але дивно задоволений, збирав свої речі, Чан пройшов повз і, не зупиняючись, кинув:
— Завтра о тій же годині. Не спізнюйся. І спробуй виспатись.
Він не чекав відповіді, просто пішов далі. Але Хьонджин побачив його ледь помітну посмішку. Це тільки початок, Чан, — подумав він, відчуваючи приємний біль у м’язах і дивне тепло в грудях. — Гра триває. Але тепер я граю серйозно.