Йон Сі Ин сидів за партою, механічно водячи ручкою по сторінці.
У класі було шумно. Розмови, перегуки, гупання ніг по підлозі.
Насправді дратує, але хлопець навчився не звертати на це уваги.
До того ж нові однокласники ще в перший його навчальний день зрозуміли, що є межа, яку не варто перетинати з ним.
Вони вважають його відбитим, проте не чіпають. Це вічне прагнення контролю. Людям не потрібні проблеми з тими, хто вміє дати відсіч.
Це в деякій мірі навіть не цікаво.
- Агов, гляньте, хто це? Не бачив його раніше тут. - Шум стих, більшість класу підбігла до вікна, що відкривало вид на головний вхід до школи.
- О, може, той новенький? Хіба він не мав перевестися цього тижня?
- Той зі старшої школи Пьоксан? - Хтось миттєво покосився на спину Сі Ина та продовжив трохи тихіше: - Та, не здивуюся якщо виявиться таким самим відбитим, як і цей. - У голосі чітко відчувалася зневага.
- Що б там не було, чув, він якось пов’язаний із сином депутата О. Та він вже рік як навчається за кордоном.
-Опа, то виходить, цей піжон при грошах? - Втрутився третій.
Ручка завмерла в повітрі. Сі Ин відчув, як щось стислося в грудях. Цього було достатньо. Достатньо, щоб зараз же зірватися з місця.
Він встав так різко, що стілець із гуркотом упав назад. Кілька людей здивовано глянули в його бік, але йому було байдуже, він попрямував до виходу.
Потім швидше. Потім ще швидше. Поки не побіг.
-
Шкільне подвір’я потопало в холодному світлі осіннього ранку. Вітер щипав щоки, листя шаруділо під ногами, а небо було надто блакитним, ніби знущалося, але Сі Ин майже нічого з цього не помічав. Все здавалося сірим і порожнім. Світ просто існував - без нього, без сенсу, без тих, хто робив його живим.
Рік тому з його життя зникло щось важливе. Скоріше, «хтось». Єдиний, хто давав цьому всьому сенс. Саме тоді хлопець втратив одразу двох найкращих друзів. Єдиних друзів якщо точніше.
А зараз цей «хтось», стояв біля воріт, злегка опершись на стіну і, немов нічого не сталося, дивився на нього.
Усмішка на обличчі була до болю знайомою. Трохи дурнуватою, трохи зухвалою - тією яка завжди дратувала і водночас змушувала серце битися швидше.
Стояв і дивився так, ніби нічого не сталося, ніби вони розмовляли востаннє тільки вчора і Сі Ин ніколи його не втрачав.
Йому б хотілося у це вірити. Тупо сподіватися, що події останнього року були всього лише маренням, кошмаром, витвором хворої уяви. Байдуже чим.
Та все ж було щось, що мов читалося між рядків та приводило до тями. Змушувало пам’ятати, що все це не було ні уявою, ні кошмаром. Його погляд, щось у ньому точно змінилося.
- Йо, - Су Хо перший порушив мовчанку. - Що, скучив? - трохи припіднята голова, той самий звичний тон що додавав ще більшої зухвалості його вигляду.
- Су Хо… - до горла піднявся зрадливий, важкий комок, а в очах помутніло від напливу солоних сліз.
- Бачу, таки скучив. - зловтішно констатував хлопець.
- Ти… - Думки розбігалися, і він ніяк не міг зібрати їх докупи. Його голос прозвучав тихо, майже порожньо. - Вийшов з коми…
Су Хо підняв брови і, здається, щиро здивувався.
- Ну ти ж не думав, що я спатиму вічно, правда?
- Чому мені ніхто не сказав? - Пальці мимоволі стиснулись у кулак.
Су Хо замовк. Його усмішка на мить потьмяніла, але він швидко повернув її назад.
- Знаєш… я і сам не одразу зрозумів. Бабуся казала, тебе вже давно не було. Та, я чекав. - На долю секунди хлопець сам здивувався своїм словам, тому поспішив заперечити:
- Ти не подумай, я без всяких пред’яв. Я все розумію. Ти не мусив цілий рік навідувати овоча. - Це було тупо. Су Хо нервово вирячився на свої кроси.
- Екзамени. Вибач.. я не знав. - Для Су Хо цього було більш ніж достатньо. Та він лише знизав плечима, ховаючись за своєю звичною легкістю.
- Все в нормі.
- Це не нормально.
- Знаю. - Юнак мовчки дивився у відповідь. - Чого ти так дивишся? Це…
Сі Ин зірвався з місця.
Схопив його за рукав, притягнув ближе. І обійняв.
Різко, майже жорстко.
Су Хо завмер.
- …Ого.
- Мовчи. - Тихо перервав його хлопець.
–––––
Я продовжу писати, якщо це комусь зайде.