Чан сидів на самому краєчку Хьонджинового улюбленого, трохи продавленого дивана, відчуваючи, як у грудях повільно закипає суміш праведного гніву, абсолютної розгубленості та чистої, незамутненої образи. Він ніколи, ні в найдикіших, найабсурдніших своїх фантазіях, не міг собі уявити, що його головним, ключовим, непереборним суперником за увагу – та що там за увагу, за елементарний фізичний простір! – його власного, коханого хлопця стане… тхір.
Маленький. Білий. Надзвичайно нахабний. Тхір.
Ця довга, неймовірно вертлява, пухнаста біла сосиска з гострими, як голочки, зубками та абсолютно безсовісними чорними очицями-намистинками, що зараз мирно сопла на руках у Хьонджина.
— Він не «просто тхір», Чане, скільки разів я маю тобі це повторювати? — голос Хьонджина звучав демонстративно ображено, майже по-дитячому надуто, поки він притискав до себе цю саму білу сосиску так ніжно й трепетно, ніби той щойно врятував світ від апокаліпсиса або принаймні спік йому, Хьонджину, найсмачніші у світі повітряні круасани на сніданок. Тхір у відповідь на ці обійми задоволено пискнув щось своє, тхоряче, і спритно спробував заритися своїм вологим рожевим носиком Хьонджину під пахву, шукаючи тепла й уваги. — Він – Фрет. Повноцінний член нашої маленької родини. Майже. Духовний син, можна сказати.
— О, звісно, Фрет! Вибачте, пане Фрете! — Чан театрально сплеснув руками, ледь не підстрибнувши на дивані. — Певно, у нього є й прізвище? Фрет Хван? А може, він уже взяв твоє – Фрет Бан? І, звісно ж, у нього є медична страховка преміум-класу? Власний пенсійний рахунок у швейцарському банку і детально прописаний заповіт, де він великодушно відписує тобі свою безцінну колекцію знайдених під диваном шкарпеток? Скажи чесно, Хьонджине, у нього вже є постійна прописка в твоїй подушці? Бо інакше я просто не можу пояснити, чому він завжди, АБСОЛЮТНО ЗАВЖДИ, опиняється між нами!
— Ні, — Хьонджин зробив ідеальну драматичну паузу, задумливо погладжуючи Фрета по шовковистій спинці. Його очі лукаво блиснули у вечірньому світлі кімнати. — Прописки в подушці в нього, на жаль, немає. Він спить на моєму животі. Там значно тепліше і затишніше, ніж у якійсь подушці. А під подушкою, як ти, сподіваюся, ще пам’ятаєш, зазвичай ховаюся я… іноді від тебе, а іноді – спеціально для тебе.
На якусь благословенну мить Чан геть забув про існування нахабного тхора. Слова Хьонджина, тихі, сповнені обіцянок і спокуси, спрацювали краще за будь-який магніт. Він подався вперед, інстинктивно скорочуючи відстань, його губи вже майже торкалися губ Хьонджина, він уже передчував знайому, зводячу з розуму солодкість…
Як раптом біла пухнаста блискавка промайнула між ними. Фрет, вочевидь, вирішивши, що йому приділяють катастрофічно недостатньо уваги, граційно (наскільки це взагалі можливо для істоти, що нагадує хутряну трубу) розтягнувся вздовж Хьонджинових грудей, ліниво позіхнув, мимохідь оголивши цілий рядок небезпечно гострих молочних зубів, а потім… видав цілу серію коротких, але напрочуд вологих «пчхи!» просто в обличчя приголомшеному Чану. Дрібні, ледь помітні крапельки розлетілися мікроскопічним віялом. Чан рефлекторно відсахнувся, мов ошпарений, відчуваючи на шкірі моторошну суміш липкої огиди й глибокої, невимовної особистої образи.
— Я. Тебе. Реально. Ненавиджу, — процідив він крізь міцно стиснуті зуби, гарячково витираючи уявні (чи не дуже) сліди тхорячого чхання тильною стороною долоні. І цього разу він абсолютно точно звертався не до Фрета, хоча той, без сумніву, теж потрапляв під гарячу руку. Погляд, яким Чан обпік Хьонджина, міг би, напевно, розплавити сталь або принаймні змусити закипіти воду в акваріумі на підвіконні.
— Ого, невже це справжнісінька ревнощі? — Хьонджин грайливо примружився, трохи нахиливши голову набік, як робив завжди, коли хотів здаватися особливо невинним. На його губах з’явилася та сама знайома, трохи бісяча, але до біса приваблива посмішка людини, яка точно знає, що робить, і відверто насолоджується виробленим ефектом. Фрет тим часом, виконавши свою диверсійну місію, знову зручно влаштувався, згорнувшись акуратним білим клубочком на грудях свого обожнюваного господаря. — Ти що, серйозно ревнуєш мене до цього маленького, беззахисного клубочка хутра? Серйозно, Чане? Ти?
— Ні! Це не ревнощі! — Чан аж підскочив на місці, його голос затремтів від обурення. — Це елементарна людська логіка і базовий здоровий глузд! Люди… нормальні люди не повинні… не повинні конкурувати за увагу своїх коханих із… із цими… гризунами! Це ж просто протиприродно! Це неправильно!
— Він не гризун, любий мій, — терпляче, з янгольською посмішкою, ніби пояснюючи малій дитині прописну істину, промовив Хьонджин. — Він належить до родини куницевих. Запиши собі десь або запам’ятай нарешті, будь ласка.
— Та яка до біса різниця?! — вигукнув Чан у відчаї. — Він маленький, він пухнастий, він живе у тебе і нахабно краде тебе в мене! Це те саме!
Мовчання зависло лише на долю секунди – рівно стільки, скільки знадобилося Чану, щоб помилково подумати, що його аргументи, сповнені праведного гніву, нарешті здобули беззаперечну перемогу. Але наступної миті сталося непередбачуване: Хьонджин, залишивши здивованого Фрета мирно сопіти на дивані, стрімко, майже нечутно, опинився просто в обіймах Чана, обвивши його руками за шию з такою силою, ніби боявся, що той зникне. Він притиснувся всім тілом, гарячий і м’який, і Чан мимоволі, підкоряючись інстинкту, обійняв його у відповідь, вдихаючи знайомий, заспокійливий запах його (насправді свого) шампуню з ароматом персика. Хьонджин нахилився до самого вуха, так близько, що Чан відчув лоскотання його вій на своїй щоці, і тихо, майже нечутно прошепотів, обпалюючи шкіру гарячим, збудженим диханням:
— То якщо ти так сильно не хочеш ділити мене з ним… забери мене туди, де йому точно не знайдеться місця. В своє величезне ліжко, наприклад. Вижени його нарешті з цієї території, рішуче захопивши мене на свою. Га?
Чан важко, шумно видихнув, намагаючись зібрати докупи залишки самовладання.
— Ти граєш абсолютно нечесно, Хване Хьонджине. Використовуєш заборонені, брудні прийоми. Маніпулюєш моїми почуттями.
— Ммм, я просто граю на твоїй території, Бан Крістофере Чане, мій любий хьон, — промуркотів Хьонджин йому на вухо і легенько, ледь торкаючись губами, майже невагомо, поцілував чутливу шкіру на шиї Чана, саме там, де під пальцями відчутно починало шалено битися серце. Чан мимоволі здригнувся всім тілом, відчувши знайому солодку слабкість у колінах.
— Ти ж чудово знаєш… що я програю в цій твоїй дурній грі лише тоді, коли сам цього захочу… коли свідомо дозволю тобі виграти, так? — голос Чана став хрипким, ледь впізнаваним.
— Звісно, я знаю, — Хьонджин трохи відсторонився, підняв голову, і їхні обличчя опинилися зовсім близько, погляди зустрілися. Його очі сяяли неприхованою перемогою і ніжністю. — А ти вже дозволив. Дуже давно. Ще тоді, коли вперше погодився подивитися зі мною ту неймовірно дурну дораму про вампірів…
Саме в цей кульмінаційний, сповнений ніжності момент Фрет, очевидно, відчувши себе трагічно покинутим і вирішивши рішуче нагадати про своє існування, видав ще один гучний, демонстративний, сповнений тхорячого обурення «ПЧХИ!», цього разу стратегічно цілячись кудись у бік їхніх переплетених ніг.
— О Боже, та за що мені це?! — жалібно простогнав Чан, різко відриваючись від Хьонджина, ніби його вдарило струмом. — Все, з мене досить! Моє терпіння увірвалося!
Він рішуче, з виразом непохитної рішучості на обличчі, рушив до дивана, де мирно кліпав своїми чорними очима-намистинками абсолютно невинний на вигляд Фрет.
— Ні-ні-ні, не чіпай його! Він же такий маленький і беззахисний! — Хьонджин кинувся за ним, ледь стримуючи сміх.
— Маленький пухнастий диверсант! Терорист! — прогарчав Чан, але, тим не менш, дуже обережно, але швидко підхопив здивованого тхора двома пальцями за шкірку на загривку (той навіть не намагався пручатися, лише комічно повис, розмахуючи лапками). — Так, слухай мене сюди уважно, Фрете Хвановичу, чи як тебе там. Або ти негайно припиняєш пчихати на мене і нахабно втручатися в моє особисте життя…
— Він же не розуміє людської мови, Чане! Припини! — Хьонджин кружляв навколо, марно намагаючись вихопити тхора з Чанових рук, але той спритно ухилявся, притискаючи «диверсанта» до себе.
— …або я зараз урочисто віднесу тебе на кухню і закрию в найбільшій маминій каструлі! Зрозумів мене? Відповідай!
Фрет у відповідь лише раз підозріло нюхнув повітря біля Чанового носа і несподівано спробував лагідно лизнути його палець своїм крихітним язичком.
— Бачиш? Бачиш? Він щиро просить вибачення! Він усе зрозумів! — негайно тріумфував Хьонджин, складаючи руки на грудях.
— Він просто думає, чи смачний мій палець на смак! — заперечив Чан, але голос його вже звучав не так грізно. Він обережно, майже ніжно, опустив Фрета назад на м’який плед дивана. — Гаразд. Оголошую перемир’я. Тимчасове. Але якщо ще хоч раз…
— То ти нарешті забереш мене в своє ліжко? — Хьонджин знову опинився поруч, цього разу його погляд був майже серйозним, хоча в самих глибинах очей все ще невгамовно танцювали веселі бісики.
Чан втомлено подивився на Хьонджина, потім перевів погляд на Фрета, який вже встиг згорнутися щільним білим клубочком і, здавалося, миттєво задрімав, видаючи тихе посопування. Глибоко зітхнув, ніби приймаючи неминуче.
— Так. Чорт забирай тебе, Хьонджине. Заберу. І тебе, і, схоже, як бонус доведеться прихопити й цього… повноцінного члена родини. Але попереджаю: якщо він хоч раз пчихне в моєму ліжку…
— Він не пчихне, слово честі, — швидко запевнив Хьонджин, ніжно беручи Чана за руку і переплітаючи їхні пальці. — Я проконтролюю. Обіцяю. А тепер ходімо швидше. Поки цей маленький тиран знову не прокинувся і не придумав нову капость.