Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Наранда
Країна можливостей і щасливого життя, країна, що годує світ і тримає баланс. Просторі зелені поля розкинулися на більшу частину території, високі гори й чисті ріки дарували воду громадянам. Добрі люди завжди були готові допомогти та обдаровували посмішкою, не глянувши косо. Вони ніколи не воювали — влада й релігія не дозволяли порушувати закони богів. Прекрасне місце для мирного, безтурботного життя.
Ідилія перевернулася з ніг на голову, коли змінилася влада. Перший підписаний указ поставив під загрозу життя: озброїти солдатів і відправити на кордон. Перше слово президента було жахаючим:
— Нас чекає смерть.
Наранда, що межувала з країною, яка воювала усе своє існування — Ансерком — була звинувачена у плануванні терористичних дій. Збори солдатів у ангарах для підрахунку складу, тренування новобранців до війни, підготовка техніки до боєготовності й виробництво нової. Заголовки та звинувачення були оперативно спростовані та обговорені. Справу зам’яли, не надаючи значення військам, які були ніби викувані зі сталі та пилу у численних тренуваннях.
Айзир Менхе, чинний президент Наранди, був колишнім урядовцем країни-загарбника. Знав їхні методи й плани. У Ансерку немає кордонів — їм байдуже на норми цивілізованого світу. Вони прагнуть володіти всією планетою, щоб їхній прапор майорів у кожному куточку світу.
Минуло кілька років — і вторгнення стало реальністю. Смерть ступила на поріг. Усе охопило полум’я та кров. На вулицях, де колись гралися діти в пісочницях, панував пекельний жах. Горіли старі й малі, молодих жінок ґвалтували, чоловіків катували. Топтали чужі прапори, замінюючи їх гордо своїми. Ансерк знали як країну-вбивцю, країну, що знищувала все на своєму шляху. Усі, хто потрапляв до їхніх рук, помирали довгою, болісною смертю, насміхаючись над страждаючими творіннями Бога. Солдати колишньої щасливої країни не були готові до такого перевороту. Багато хто вірив, що з ними буде інакше. Адже в мирні дні вони багато робили заради добробуту й самозахисту. Контракти на постачання необхідних товарів сусідам — в обмін на підпис про вічну відмову від військових наступів і провокацій. Але військові злочинці не визнають контрактів, не сприймають слово «не можна». Вони вважають, що повинні мати доступ у кожен дім, у кожну таємницю.
Північна частина земель вмирала, південна — здригалася від жаху. До їхнього дому теж прийдуть. І теж принесуть смерть.
Двадцятисемирічна Айса Бехт — дівчина з дитиною. Служила країні в перших рядах. Військова стратегиня, яка керувала смертю ворогів і водночас любляча мати, що щоранку збирала дитину до школи. Поєднувати абсолютні протилежності було важко, але немає нічого неможливого. Вона була доброю, і водночас жорстокою у своїх діях. Молода й красива, волосся до плечей, темно-каштанове, яке на сонці віддавало міддю. Стандартного зросту й болісної худорлявості. Її риси обличчя були пропорційними. Середній лоб, пухкі губи з червонуватим відтінком, невеликий ніс із горбинкою та чисті очі. Довгі, тонкі, шовковисті коричневі вії гармонійно поєднувалися з сіро-блакитною райдужкою.
Мірса Бехт — донька, яка залишилася з матір’ю — була її копією. Лише ямочки на щоках і густі брови нагадували про забутий союз з батьком дитини. Він покинув їх, коли Мірсі був рік, пояснюючи, що не є сімейною людиною. Скандали, побитий посуд, плач немовляти та змирення — так розпорядилася доля. Коли донька вперше запитала про батька, Айса розповіла всю правду. Вона не планувала вигадувати відмовки, не приховувала, куди подівся чоловік — сказала все як є шестирічній дитині. Характер вона також перейняла від матері — поплакала й змирилася. Їй було добре і з одним з батьків, але відчуття неповноцінності все ж давалося взнаки. Діти йшли на перший дзвоник із обома батьками, а вона — лише з одним. Це викликало образу — і на батька, і на матір. Він захотів піти, а вона не втримала.
— Мамусю, що відбувається? Ти вночі не спиш, а зранку виглядаєш виснажено, — прорізався тихий дитячий голос у дверному прорізі вітальні.
Час перевалив за північ. Місячне світло осявало кімнату. Жінка за кавовим столиком стежила за новинами, весь час перемовлялася з кимось телефоном і заповнювала документи.
— Чого не спиш? — повільно піднявши погляд на дитину, що мовчки стояла й дивилась на втомлені очі. — Нічого не трапилось, іди спати, — знову повертаючись до паперів.
— Я не можу спати, знаючи, що ти не спиш. Що сталося? — підходячи до столика й сідаючи на диван, запитала дівчинка.
— Пам’ятаєш, як тітка Дарса розповідала історії про війну? — поруч кивнули. — Тоді ти казала, що люди не настільки дурні, не вірила в це. На жаль, це правда, Мірсо. Злі люди прийшли нас убивати, — прикривши обличчя долонями, мовила жінка.
Розширеними очима дитина дивилася на матір. Не вірячи почутому, вона стиснула руками піжаму. За свої сім із половиною років вона чула багато про військові злочини й смерть. Друзі її матері часто приходили в дім, і вона підслуховувала їхні розмови. Вона й справді вважала це дурницею й не думала, що колись це торкнеться її життя.
— А як же так? Чому? — далі дивилася зляканими очима на матір.
— Я не знаю чому. Але це тепер наша реальність, — прибравши руки з обличчя, вона продовжила писати. — Не сиди, йди спати.
Мірса тихо піднялася з дивана й пішла у свою кімнату, залишаючи позаду похмуру вітальню, освітлену лише променями місяця. Зачинивши двері, вона сіла на ліжко. Вона ніколи не відчувала такого жахливого страху. Схиливши голову й упершись долонями в коліна, скотилася сльоза. Їй було страшно уявити, що сталося з тими людьми, які застали монстрів на порозі свого дому. Вона боялася лише монстрів під ліжком. А тут — монстри наяву. Дитині важко зрозуміти, що це таке, і важко уявити. Вона бачила лише дещо по телевізору в новинах, де були жахливі наслідки війн. Завжди мама вимикала подібне, перемикаючи на мультики й ніжно цілувала в потилицю. Може, якби вона бачила й чула трішки більше, було б легше прийняти цей жахливий факт.
Вранці прийшов електронний лист із текстом про терміновий візит до столиці. Столиця була в самому серці країни, куди вбивці ще не дісталися. Не хотілося залишати частинку себе тут, у затишному домі, що роками збирав щасливі моменти. Не хотілося залишати доньку одну — маленьку й беззахисну. Знаючи, куди потім пошлють Айсу. І що їй доведеться бачити.
Але вибору не було. Потрібно було підкоритися — і вирушити туди, де кров стигне у жилах.
Коли дівчинка дізналася про поїздку матері, вона влаштувала істерику, вчепившись у її комір, поки та тримала її на руках і заспокійливо гладила по спині.
— Я повернусь, — шепотіла мати на вухо доньці. — Ти тільки будь чемною. Тітка подбає про тебе, — тремтячими руками прибираючи з обличчя дитини прилипле волосся.
— Не йди. Прошу, — ридма благала дівчинка. — Мамо, не залишай мене, — витираючи сльози руками.
Поставивши Мірсу на підлогу й присівши навпочіпки перед нею, вона дивилась у її очі. Їй не хотілося йти. Не хотілося бачити заплакані очі й благання не залишати дім.
Дівчинці лише залишалось дивитися в спину матері, витираючи сльози рукавом. Вона пообіцяла повернутись. І вона вірила їй.
Айса ж лише відчувала пронизливий погляд у спину й благала Бога побачити хоч іще раз обличчя своєї дитини.