Весна Х791. Магнолія.
Відчуваю запах сирості та трави, я все ще з заплющеними очима, проте потрохи приходжу до тями. Голова тріщить, тіло таке важке, що і руки не можу підняти. Моїй спробі відкрити очі, перешкоджає сонячне проміння. Де я, чорт забирай? І чому тут так яскраво світе сонце?
***
Ох, я знову втратила свідомість, проте цього разу, я почуваю себе краще, завдяки приємній прохолоді. Спроба відкрити очі цього разу вдала, так як на дворі ніч. Тіло все ще болить, проте я можу піднятися на ноги опираючись на дерево. Моєму здивуванню немає меж, коли я усвідомлюю, що я у лісі в ночі. Відчуваю як моє тіло починає трястися, чи то від холоду чи то від страху. Як я тут опинилася? Невже мене хтось викрав, згвалтував і тепер викинув у лісі на смерть голодним звірям? Чорт, я нічого не можу згадати…
Повільно я сідаю назад під дерево, мене охоплює паніка, до горла підступає ком, що здавлює все сильніше. Відчуваю гарячі сльози, хочеться ридати в голос, проте страх, що звуками я приманю звірів не дає цього зробити. Охоплюючи свої коліна, я тихенько плачу. Розуміючи, що мені прийдеться чекати ранку.
***
Знову прокинулася від сліпучого сонця. Мої спроби згадати хто я марні. Відчуття ніби мені спеціально стерли пам’ять. Моє тіло все ще болить, проте потрібно рухатися, я не хочу померти посеред лісу. .Йшла приблизно п’ятнадцять хвилин пробираючись крізь зарослі, поки не побачила дорогу. Сліди на ній вказували, що нею доволі часто користуються. Єдине моє вагання було в цей момент в якому напрямку йти. Від роздумів мене відволік хруст гілок, тож мій вибір пав на протилежний нарямок від звуку.
Здавалося ніби я йшла вічність, аж поки я не побачила місто. Воно так близько і водночас далеко, тож я вирішила перепочити та розім’яти ноги, які від довго ходіння набрякли та пекли.
Звідти звідки я вийшла був галас, на рефлексі я заховалася за камінцем, моє серце калатає з шаленою швидкістю. Дуже не хотілося б натрапити на грабіжників або якихось маньяків.
З лісу вийшла компанія з п’яти людей та двох дивних котів. Небезпеки вони не викликали, проте зачекаю коли вони пройдуть. Та вони вирішили зробити на цьому місці привал. Чорт, чому саме тут вони вирішили зупинитися і перепочити. Ах сподіваюся вони не надовго, в темряву не хочу йти до міста або тут залишатися.
***
Вони вже близько години сидять та сперечаються, я не відчуваю своїх ніг, тому що досі сиджу не рухомо спостерігаючи за ними. Все ж таки наважуюсь змінити положення, але не встигла я протягнути ногу як поряд зі мною проноситься вогонь. На цю мить я забула як дихати, моє серце шалено калатає, я не розумію що відбувається.