Крихітна піщинка спостерігала за танцем двох багатовимірних кристалічних китів-черв’яків, що наближалися до планети.
І ця піщинка єхидно потирала руки подумки — вона вже знала, що, де, як і коли станеться.
І все ж… гарно вийшло.
***
Школа. Перший день після канікул почався добре. Надто добре.
Тріо мене не чіпало — лише мило, очікувально усміхалося.
У Софії на обличчі було написано, що вона щось задумала — і що наступний удар буде лише болючішим.
Я знала, що цей день легким не буде.
У голові трохи шуміло — наче білий шум від телевізора десь у сусідній кімнаті.
І ще було те дивне відчуття — ніби я відволіклася і забула про що думала, і якщо зосереджусь от-от згадаю, і все стане добре.
Добре не стало.
Я, як завжди, намагалася тихо вислизнути з класу, замкнутись у туалетній кабінці, спокійно поїсти обід.
Але в коридорі Софія, Емма і Медісон відтіснили мене і, технічно, вправно загнавши у «коробочку», потягли до мого шкафчику.
Запах смітника й гнилі навіть не здивував — я вже знала: зараз станеться щось дуже, дуже погане.
Дивне тепло — гнів, злість, лють, чиста ненависть, щось із цього — дало мені сили й бажання боротися.
Я дряпалася, кусалася, навіть умудрилася врізати Софії по обличчю.
Та все одно — вони запхали мене всередину.
Я не бачила, що саме вони туди кинули,
але важкий, різкий запах гнилі й кислих помиїв змусив мене блювати.
Хоч у шлунку було майже порожньо — вирвало жовчю. І стало тільки гірше.
Я кричала.
Пробувала кликати на допомогу.
Благала. Просила. Плакала.
Кричала так, наче мене різали.
І ніхто не прийшов.
Я не знаю, скільки це тривало.
Але з кожною миттю ставало гірше.
Липка субстанція стікала по волоссю й, здавалося, намагалася або вбратися в шкіру, або роз’їсти її.
А потім з’явилися вони.
Тисячі дрібних дотиків.
Тисячі лапок.
Тисячі укусів — на кожен мій рух.
Сили покидали мене, але я з останніх зусиль кричала, благала, ридала.
А потім — у наступну мить — щось пішло не так.
І все, що мало статись, пішло по пизді.
Але я ще цього не знала.
***
— Е-е-е… Привіт?
Переді мною сиділа дівчина, років двадцяти, з двома вухами на голові — як у кішки. Вона сиділа в незакінченій позі лотоса й тримала в руках хвіст. Одягнута була в чорну тактичну футболку, штани й берцях.
У мене було дивне відчуття — ніби я знаю більше, ніж знаю зараз. Варто тільки побажати — і я зможу зазирнути в глибину цих простих предметів одягу.
— Прийом? — перед моїм обличчям клацнули пальцями, і я перестала залипати на її штани.
— П-пробач. Привіт. А ти хто? І де ми? — а подивитися й справді було на що: це місце виглядало… дивно?
Купа фіолетового туману з рідкісними спалахами фіолетових блискавок, і величезний кристалічний ромб із невеликою акуратною діркою збоку, та повільно розлітаючимися уламками.
— Мене звати К’ю. Я Арсенал. Не арсенал зброї чи прийомів. А саме Арсенал. Це як раса… або скоріше — явище. Загалом, зла голодна тварюка з космосу, що пожирає світи, планети й убиває богів по п’ятницях.
Але я ще маленький.
Тому ти тикатимеш пальцем у тих, хто тобі не подобається — а я їх жратиму.
— А що до «де ми» — це гарне питання. Я ще не зовсім зрозумів. Ми, швидше за все, десь у тебе в голові, поруч із… отим, — він махнув у бік ромба, і поки я намагалася переварити почуте, продовжив.
— Так от. Я зараз тобі обрисую, що сталося з мого боку, а потім вирішимо, що робити.
Я нікого не чіпав, летів собі спокійно в порожнечі, нікого не зачіпав, нічого не передвіщало, як то кажуть — і тут мене так тряхнуло, що я аж на три координати вниз провалився. Псіонічний крик, сильнішого за який я ще ніколи не чув. Категорія десь двадцять сьома.
Та й не крик це був — це було цунамі з псі-сили з посланням «ДОПОМОЖІТЬ».
Ну я і… ну, того, — він кивнув у бік ромба, і я вже здогадувалася, звідки в ньому з’явилась дірка.
Все ще було трохи важко зрозуміти, що саме він мав на увазі, але я ввічливо кивнула, і він продовжив:
— Мене, як після промивки мізків, рвонуло сюди. І… та яке, до біса, «наче»? Мені реально промили мізки цим криком, і я прилетів сюди допомагати. Влетів на повній швидкості в кристал, розбив своє коритце і ще й здох. Та ще й, до того ж, хрін зна де. Я думав, що тут дикий заміс псіоніків, і вже був готовий рвати, метати, вбивати й героїчно загинути.
Але, як бачиш, трохи тут застряг.
— Тобто ти з паралельної реальності…
— Скоріше не з паралелі, а з іншого скупчення мультивсесвітів. Я не місцевий, так.
Так от, я трохи поговорив із… цією штукою. Так ось — воно є твоїм шардом, а ти — його хост.
Я знаходжусь у тебе в тілі й можу закріпитися в твоїй аурі й, з контрольованим вселенням, тусити з тобою.
Але. Є велике але.
Ти обираєш або великий ромб, або мене.
Бо я вимкну великий ромб, поки не розберусь, як він працює — бо він може впливати не лише на тебе, а й на мене а я не полюбляю коли хтось лазить у мене в голові. Він… вона? не проти бути вимкненою.
— Е-е-е?
— Так. Давай трохи повернемось назад…
Ми ще довго розмовляли.
К’ю, з мого дозволу, підключився до зовнішньої оболонки моєї душі та зчитав стан мого тіла — і прикинув, що час тут тече значно повільніше, ніж у реальності.
І тоді він сказав, що, швидше за все, мене зараз тільки вантажать у швидку.
За словами К’ю, у мене зупинилося серце через анафілактичний шок. І що Ромб та К’ю можуть це виправити — але потрібно вибрати тільки одного.
К’ю попросив другого пасажира поки що не втручатися, в обмін на деякі дані. І той погодився.
Але сам К’ю не хоче використовувати сили мого шарду бо той зможе впливати і на нього.
І тут я поставила очевидне запитання:
Ця штука може впливати на мене?
Так, може. І буде. І не хоче слухати прохання К’ю не впливати на носія.
Хочеш мої сили — готуйся до того, що я залізу тобі в голову.
З іншого боку, К’ю сказав, що буде впливати на мене тільки якщо я цього захочу, або ми про це домовимось.
Як він сказав:
Я готовий поважати твої дурниці в голові, бо мені й мої дурниці дорогі.
У Ромба були певні здібності до прийому й ретрансляції численних сигналів на основі моєї особистості.
К’ю це описав так: ніби мою особистість скопіюють, і вона буде одночасно знаходитись на багатьох носіях, але при цьому оброблятиметься не моїм мозком, а другим пасажиром.
Звучало як зла, володарська сила — і мені стало трохи моторошно від думки, що ця штука впливатиме на мої думки.
Ще Кью казав що в першу чергу навчить мене як захищати свою голову від усяких ментальних приколів, та як саме помічати ці самі «Ментальні Приколи».
Але з іншого боку — чому я взагалі маю вірити цьому К’ю?
Може, він і є втіленням тієї володарської сили, яка просто хоче зараз захопити моє тіло?
Може, це все — витівки якогось злодія-володаря?
І шафка, і все, що зараз відбувається?
Я довго думала. У мене не було можливості обрати щось адекватне, але К’ю хоча б пропонує навчити мене захищатися.
Він навіть обіцяє показати мені своє життя у відповідь — рівноцінно, після того, як полазив у мене в голові.
Ага, до речі: і Кристал, і Кішкохлопець у тілі Кішкодівчини вже лазять у мене в голові, як у себе вдома.
К’ю на пряме запитання прямо сказав, що намагається з’ясувати, що взагалі сталося — бо йому цікаво, звідки з’явилася та “хвиля”.
А Ромб… він мовчав.
К’ю каже, що спілкується з ним на псіонічній частоті, і той уже має всю мою пам’ять — і точно буде якось впливати на мої емоції, якщо буде активним.
Він намагався мене навчити “чути” його.
Але це лише подарувало мені головний біль.
***
— А які сили ти хочеш, щоб я тобі дав? У мене є купа різних штук, і я просто задовбаюсь робити аналоги всього, що є в мене, для тебе.
— Я хочу бути як Александрія! Хочу літати, бути супер сильною і невразливою.
А хто ж не хоче бути крутою, як Александрія?
— Так… ну, з польотом можна буде щось спробувати. Але, швидше за все, облом. Хіба що сповільнене падіння або маневрові модулі для легкого повітряного маневрування. З суперсилою теж трохи затикач — у нас є потужний контактний телекінез: якщо ти зможеш підняти предмет, то зможеш ним махати як заманеться. Він буде… достатньо важким, щоб ти могла його використовувати як дубину, навіть якщо це валун на пів тонни. З невразливістю теж не все ідеально — я, скоріше, фанат не отримувати по голові, ніж танкувати все підряд. Так що можу запропонувати набір імплантів, але для цього потрібна база й купа часу. Є ще кілька покращень для реакції, координації й поводження зі зброєю… О! Я дуже крутий, коли треба щось вибухнути!
Він ще довго перелічував, що вміє і що може мені дати. Він був, скоріше, козирем із купою дрібних здібностей, які робили його кращим у всьому, але не одразу. І за великого бажання з його боку всі ці дрібні сили могли стати моїми. Чого тільки вартувало лікування й можливість реанімувати людей, які померли протягом останніх шести годин? Так, у цих сил були обмеження й недоліки — але це було круто.
А ще мені подобалося з ним говорити.
Він був дружелюбним і відкритим. Говорив чесно.
І я це відчувала — це ж усе-таки була моя голова, і належала вона мені.
— А ти коли-небудь… ну…
— Вбивав? Так.
Я була приголомшена тим, що почула. Варто мені лише відкритися комусь — першій людині, яка відкрилася мені у відповідь, яка стала другом?.. Знайомим?.. Просто кимось близьким, бодай трохи добрим до мене — і він виявляється вбивцею?
— Були серед них невинні? Так. Скоріше за все, навіть більше, ніж я думаю, —
він сидів у красивому кріслі, яке ми “нафантазували”.
Виглядав скоріше втомленим, ніж сумним.
На його обличчі — хоча воно й було жіночим — була натягнута усмішка.
Зараз він скаже щось, чого сам не хоче говорити.
— Чи шкодую я? Не знаю. Іноді мені сумно. Іноді я справді шкодую.
Іноді я взагалі нічого не відчуваю.
А іноді — просто не розумію, що маю відчувати.
Мені знадобився час, щоб осмислити те, що він сказав.
Я мовчала. Він мовчав.
Я сиділа й думала, що робити.
А К’ю, із заплющеними очима, сидів у кріслі й кумедно ворушив вушками.
— До речі, я трохи набрехав, виходить. У тебе все-таки є пульс. Серце б’ється, але дуже слабо.
Тебе вже майже завершили вантажити в швидку. Сподіваюся, що це таки швидка. Бо виглядає вона як мікроавтобус із червоним хрестом на бічних дверцятах.
— Угу. У нас… бувають такі швидкі в місті. Краще, ніж нічого.
— Справедливо.
— Скільки часу минуло в реальному світі?
— З моменту, як я втягнув тебе в… сюди — минуло чотирнадцять секунд.
Приблизно сімнадцять хвилин на секунду.
— Чому ти виглядаєш як дівчина? Та ще й дівчина-кішка?
— Бо… так вийшло. Я не дуже хочу про це розповідати — і не буду. Але можеш вважати, що я одночасно і злочинець, який поніс покарання, і жертва.
— Жертва? Як злочинець може бути жертвою?
— Я не хочу про це говорити.
Розмова далі не клеїлася.
Я все ще думала, які сили обрати — і не хотілося обирати взагалі нікого.
Обидва вони противні. І якісь огидні. Усюди є мінуси. А плюси не виглядають достатньо круто щоб їх обрати.
— Що станеться, якщо я оберу Ромб?
К’ю зітхнув, різко підвівся з крісла, яке перетворилось на звичайний стілець і впало кудись у тонку димку туману на підлозі.
Він розвернувся й відійшов трохи вбік, залишившись стояти до мене спиною.
— Я перестану чіплятися за твою четверту оболонку, передам Ромбу ті дані, які обіцяв, повисну десь поруч із твоїм тілом, прослідкую, щоб тебе реанімували, і дозволю собі померти остаточно. Вирушу далі блукати мультивсесвітом, так би мовити.
— Ти брешеш.
— Гаразд. Може, не просто повисну поруч. Може, допоможу трохи підлатати твоє тіло.
Може, крипово залізу в твою тінь, наприклад, і спостерігатиму звідти…
Усе твоє довбанне життя, поки ти не помреш від старості, в колі онуків.
Бо мені тебе тупо по-людськи шкода.
Я ще та тварюка, і для мене це новий досвід, Тейлор.
Я міг би тебе зжерти, придушити, захопити, витіснити, стерти — і ще купу всього з тобою та твоїм тілом зробити.
Але те, що я почув там, у тому посланні…
Я ніколи не почувався таким самотнім.
Він виглядав як побите цуценя. І він казав правду. Щиро.
Я це відчувала — так само, як і те, що він ледь стримувався, щоб не кинутися до мене в обійми й не розридатися.
Він боявся.
Боявся мене налякати, відштовхнути.
Він був готовий благати, просити навколішки — але не зробив би цього, бо знав: мені це не сподобається. Це б мене налякало.
Ми стояли так ще хвилин п’ять. Мені здавалося, що він завластелинив мене й змусив думати про нього добре. Але… якби він справді був володарем — дозволив би мені думати про себе погано? Я ж думаю про нього і погане? Не тільки гарне. Він явно робив багато жахливого. Але ця його сум… і відданість? Ні, не відданість, але щось близьке до того.
Це підкупало.
Я повільно підійшла до нього, і він увесь стиснувся, навіть здається, став виглядати як маленька дівчинка. Чи готова я вчинити з ним так, як вчинили зі мною? Він відкрився мені. Просить допомоги, підтримки, розуміння. Ні. Я не можу вчинити так, як вчинила зі мною Емма.
Я обережно обійняла його — і він розплакався.
— Я обираю тебе, добра Падлюка.
***
Свідомість увімкнулась різко, ніби після удару. Власне, так воно і було — мене щойно вдарило струмом. Груди палали вогнем, і я не розуміла, що відбувається. Раптово К’ю перехопив управління тілом, зробив кілька судомних вдихів — і відпустив контроль. Мені не одразу вдалося знову почати дихати — я закашлялась, і К’ю м’яко забрав у мене “кермо” й почав дихати. Моїми… нашими? Ну, загалом, почав дихати. Моїми легенями. Так. Тіло моє, і легені мої. Все моє, взагалі.
К’ю десь у голові засміявся — і голосно подумав щось про євреїв. А причому тут, взагалі, космічна програма Туркменістану? Боже, К’ю, у тебе в голові бардак. Припини думати в мою голову.
Він казав, що краще не бути при свідомості під час реанімації, але я не думала, що все буде настільки погано. Я відчувала, що в нього є величезний досвід реанімації напівмертвих тіл. Причому як у ролі лікаря, так і в ролі тіла, яке вперто не хоче вмирати. Навіть попри те, що К’ю може перероджуватись у нових тілах — йому дуже подобається жити.
Це добре. Це означає, що наш рейтинг виживання буде високим, щоб він цей рейтинг не позначав. Це… радує напевно.
Поки я відкашлялась і почала дихати сама, минуло кілька хвилин.
Парамедик дивився на мене широко розплющеними очима — з недовірою і шоком.
— Хули ти вилупився?
М-да. Поки він не наробив дурниць, треба забирати керування — і якось вирулювати ситуацію.