- Повечеряємо разом?
- Мені не цікаво.
- То, що я навіть тобі не подобаюсь?
- Ні.
Якщо сказати щось 40 разів, то воно стане правдою. Софія питала вже в 34. Вона розуміла, що запитувати кожного дня нерозумно. Тоді в неї буде мало надто шансів, а от кожного тижня чудовий варіант. Так вона встигає роззнайомитись з об’єктом її зацікавлень, дізнатись його плюси, та мінуси.
Паша був єдиним суцільним мінусом. Він був так званим червоним прапорцем. Жорстокий, надто прямий, різкий, та зовсім не зацікавлений в ній. Тоді чого ж кожного разу було так боляче чути його ледь гидливе «Ні.» Коли вона спитала вперше, то не ставала перед собою цілі довести його до божевілля своїми питаннями, проте після кожної відмови в грудях все більше боліло. Боліло не тільки різке заперечення, що стрімко падало на неї. Боліли також його очі, та ледь вигнута брова, що муркотіли «дурепа» в її підсвідомість. Боліло те як він потім робив вигляд, наче її не існує. Болів кожен його крок, що тихим відлунням стукав по коридору, коли він вкотре минав її кабінет. Боліло те, як він з гуркотом зачиняє двері, не встигали ще її слова осісти важким пилом в холі під’їзду.
Софія знала, що не може ні на що розраховувати, він чітко дав це зрозуміти, особливо тоді коли обрав машину свої колишньої, а потім прийшов на роботу у вчорашньому одязі. Проте, кожної п’ятниці вона запитувала знову і знову, так наче сорокова відмова щось виправить, і вона прийме це як поразку. Ні, вона буде боротись дальше, навіть якщо він розіб’є їй серце. Вона змусить його закохатись в неї, і він буде або її, або нічий. А потім викине його, розбивши серце з таким самим гучним ляскотом, як це кожної миті робить він. Вона не пробачить йому жодної витівки. Не пробачить те як Паша назвав її шкідником, та впродовж декількох виїздів бровою вказував на бахіли, примовляючи «Гарна дівчинка» коли Софія їй вдягала. Він був жорстким, бив її по руках, коли вона намагалась торкнутись тіла на його столі, низько нахилявся, кажучи їй в губи не лізти куди не слід. Проте очі залишались такими ж холодними, вкритими студеною водою, лишень гнів розповзався наче кодло змій.
Дівчина ненавиділа це, ненавиділа якими гарячим він здавався в той момент. Не могла стерпіти відчуття жару, що він нитками току пропускав по ній, коли шепотів похвалу. Паша низько схилявся і підморгував, кидаючи їй пів-посмішку, а тоді казав, що вона молодець. Софія знала, що це радше сарказм, аніж справжня похвала. Проте чому тоді тепло розливалось в її грудях, а потім котилось нижче, проковзуючи її живіт, коли він кидав останній погляд на неї з дверей. Вечеряти з нею він не хотів, а грати в ігри, де він торкається її талії, чи м’яко відсуває позад себе, коли відчуває, що хтось дозволяє собі лишнє – було його улюбленою справою. Чому він посилав їй ці сигнали? То відкидав думку про вечерю, то тримав її за плечі, примовляючи, що все гаразд, лишень треба подихати в пакет, наче намагаючись заспокоїти її. Він грав в якусь гру правила якої знав тільки він один.
- Ще якісь питання? – з думок Софію вивів той же Паша, що стояв над нею в костюмі, якраз після розтину. Він тримав руки зігнутими, все ще тримаючи скальпель, ледь схиливши голову набік.
- Ні, - Софія ковтнула. – Ні. — Паша ледь підняв брову, та відійшов в бік, даючи їй пройти, Софія навіть не зауважила, що це він блокує їй прохід, а не навпаки. — Занесеш потім детальний звіт, - тихо пробурчала слідча, закриваючи за собою двері, аби не чути важкого видиху Паші.
Черговий розтин, черговий труп, черговий злочин, і чергова сорочка, що сиділа на Паші надто тісно. Софія бачила кожен порух його м’язів. Спину, яку напружувалась, коли Андрій підходив до неї ближче, ніж сидів сам патологоанатом. Напнуті вени на його руках, коли стискав долоні в кулаки, ледь дратуючись від чергового невдалого жарту Юри. Або розкішний трикутник Аполлона, коли він потягався, м’яко рухаючи м’язами, від чого сорочка піднімалась. Чи те як його стегна напружувались, а біцепси навпаки розслаблялись, коли він ставав з-за свого столу. Його м’які кроки, і такий же ніжний звук, що видавали Пашині кісточки торкаючись дерева її дверей. В її голові, він завжди просовувався менше, аніж хотілось би. Він дивився прямо на неї, а потім ледь всміхнувшись, питав, де вони будуть вечеряти. Софії хотілось крикнути, що вона добре знає, що вона хоче з’їсти, і мова йде не про їжу, проте, зазвичай Паша безпардонно завалювався в кабінет, і чекав на неї, махаючи ногами, та бавлячись з різними штучками на її столі. Цього разу, Паші там не було, натомість був батько.
Він стояв посеред кабінету, займаючи практично весь простір, його важкі темні очі прибивали слідчу до підлоги, від того вона розправила плечі, і пройшла вперед, зачиняючи за собою двері. Софія знала про що буде розмова, з татом вона говорила про дві речі – робота, і хлопці. Решта його не цікавила, він мріяв про доньчине звільнення, а потім і весілля. Після його вона звісно повинна була б народити багато дітей, і сидіти вдома.
- Я не збираючи бути домогосподаркою. – Вкотре повторила Софія сідаючи за свій стіл, і хапаючись за край, аби відчути якесь заземлення. Вона підкотилась на стільці ближче, ставлячи лікті на стіл, - І мені не потрібен чоловік.
Дівчина відкинулась на крісло, спостерігаючи за батьком, а потім відчула як її литки хтось торкнувся. Там під її столом, ледь стримуючи посмішку сидів Паша. Однією рукою торкаючись її голої шкірою, а іншою граючись з пляшечкою таблеток. Його волосся скуйовджене, губи розтягнуті у посмішці, і голова ледь схилена набік, торкаючись коліна слідчої. Софія глибоко вдихнула, підсуваючи крісло ближче до столу, коли батько, явно розгніваний, почав щось говорити. Його слова навіть не долинали до її вух, все про що вона могла думати, це Паша під її столом. Руки на її нозі, м’яке волосся, що лоскотало крізь штанину, і нарешті його смішливі уста були там де вона завжди їх собі уявляла — поміж її ніг. У неї що день народження?
Тато продовжував щось говорити, лице потрохи червоніло, від того, що донька не слухала, дивлячись кудись собі в ноги. Там, поміж її ногами, ховалась її рука, зовсім як в дитинстві, коли вона щось накоїла, і не хотіла зізнаватись. Проте, цього разу вона не сиділа, на руках, відчуваючи стегнами кожну кісточку. Софіїна рука занурилась в густоту Пашиного волосся, закидаючи його голову до гори, і оголяючи шию, де час від часу зникало Адамове яблуко. Паші подобалось, він ще сильніше впився пальцями в її литку, точно залишаючи свій слід на дівчині, час від часу облизуючись. Як Софії кортіло опуститись туди до нього, і поцілувати. Так, щоб він не міг вдихнути. Не зважаючи на батька, і не зважаючи на його постійні відмови, просто міцніше стиснути його волосся, тягнучи догори поки він не опиниться перед нею на колінах, і вона не торкнеться його язика своїм. Його губи зазвичай виглядали сухими, і потрісканими, проте вона точно знала, що зараз вони м’які на дотик, його губи блискотіли від того, що його язик постійно торкався їх, дозволяючи потім зубам прикусити, і розцвісти в знаючій посмішці, коли Софія, важко ковтала. Вона буде запрошувати його на побачення знову і знову, поки він не погодиться, і не опиниться в її ліжку. Софія витисне з нього все, дівчина уявляла, як Паша так само сильно стискатиме її стегна, як зараз його пальці вп’ялись в її литку, коли буде трахати її.
- Твій тато, - тихо почав Паша, акуратно відсовуючи її крісло, - вже здається пішов.
Він знову кинув на неї погляд, так і не відпускаючи її литки, все ще залишаючись поміж її ніг, ніби чекаючи чогось. Софія навіть не оглянула кабінет, аби переконатись в тому, що він сказав, її долоня все ще стискала волосся Паші, відчуваючи кожен його порух. Чоловік якось важко вдихнув, відпускаючи її ногу, і підіймаючись, все ще відчуваючи тиск її руки на його голові. То було розкішно, як вона дивилась, як кусала свої губи, і як зрештою відпустила його, стискаючи долоню в кулак.
- Повечеряємо разом? – спитала слідча, коли Паша торкнувся ручки її дверей, він розвернувся на неї, змірюючи поглядом стан в якому її залишав. Почервоніла, знічена відчуваючи власне бажання. Чи міг він залишити її саму сьогодні вночі, добре знаючи, що стогони з його ім’ям долинали в його спальню, підіймаючи його член, поки вони не кінчали одночасно, Софія з його ім’ям на губах, а він з її? Знаючи, що сьогодні вона могла б стогнати в його губи; і цього разу стогнатиме вона від того, що робив він, а не через моторчик її вібратора, що зранку полетів в стінку, одразу після того, як вона кінчила, особливо голосно викрикуючи його ім’я.
- Повечеряємо.