Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Марлена
Літо. Восьма ранку. Телефон під моєю подушкою майже розривався. Я вже три роки навчаюся в цьому класі, і жодного разу не бачила у шкільному чаті стільки повідомлень. Та найдивнішим було те, що людей п’ять написали мені в особисті щось накшталт: «О, Господи, ти це вже бачила?». Зовсім дурні, чи що? Невже всі підлітки на канікулах не сплять у цей час, а гортають новини?
— Гаразд… — пошепки протягнула я, гортаючи вгору стрічку повідомлень у чаті.
Весь цей гамір у групі піднявся через скріншот якогось твіта. Я замоталася в ковдру і описала коло кімнатою: до столу за ноутбуком і назад до ліжка.
Він вмикався довше, ніж мені хотілося, я була б не проти швиденько передивитися інформацію і з чистим розумом поспати ще годинки дві-три. Наче навмисно, мене вибило з акаунту в твітері, і я прогавила ще кілька хвилин, намагаючись ввести вірний пароль при логіні.
Коли вхід в акаунт нарешті було здійснено, я не стримала полегшеного зітхання, одразу перейшла у пошукову строку.
— В-а-н-т-е, — я пошепки проголошувала кожну літеру, що ввожу, та натиснула Enter.
Вибило декількох користувачів, частина з яких була просто ботами. Потрібний профіль знайти було не важко: він вирізнявся кількістю постів про один й той самий ліс, а стрічка була забита ретвітами на них.
Я все ще не прокинулася (і не збиралася), тому текст дописів давався мені важко, і я лише переглядала фотографії, не знаходячи в них нічого цікавого, очі вже майже заплющилися. Саме в цей момет одна з публікацій привернула мою увагу.
Спочатку мені стало смішно: хто в наш час фотошопить картинки з русалками? Але протягом гортання стрічки моя веселість зникла. Багато подібних фото та відео, які 100% не були намальовані або згенеровні штучним інтелектом, були опубліковані Ванте трохи раніше. Мою сонливість ніби щось відлякало — я зацікавилася.
На цей раз я ввела в пошукову строку сам ліс Афродіта. Виявилося, що я прогавила його найбільше обговорення ще пів року тому, коли там помітили першу паранормальну активність. Навіть не дивлячись на те, що ліс поглинув у себе вже багато людей, його обговорення стабільно знов спливали у інтернеті, і люди знову туди їхали: хтось повертався, інший — ні.
Так ось, цей собі Ванте якраз збирав власний Suicide Squad, що захоче дослідити місцевість лісу.
Лізти туди, куди не треба — моє улюбленне хобі, а Афродіта — місце, куди лізти не треба. Паранормальна активність набагато цікавіша за давно відомі закинуті багатоповерхівки, хай і рівно на стільки ж небезпечніша.
Через декілька хвилин я вже знайшла в коментарях посилання на дискорд-сервер та перейшла по ньому. І ви вірно зрозуміли: я хотіла відвідати Афродіту і дізнатися усі таємниці цього лісу, але я не скажу, що не переймалася власним життям.
І чому я була не здивована побачити в одному з голосових каналів майже всю свою компанію…
— Я остання, так? — не вітаючись запитала я, доєднавшись до них.
— Марііі! — одразу закричав Джеремі, один з моїх друзів. — Привіт! Як ти, як справи? Теж вирішила поїхати до Афродіти? — проігнорувавши моє питання загомонів він далі.
— Все добре. Ну… — я затнулася: я ще не вирішила, чи поїду. — Мабуть, так? А ви вже вирішили хто буде, а хто — ні?
— Наша порцелянова лялечка в мінус, боїться свої підбори переламати, — порцеляновою лялечкою ми звали нашу Одетту, переважно через стиль, в якому вона одягалася, і Джер люб’язно відкоментував її рішення не ризикувати своєю цілісностю.
— Гей! — озвалася сама Одетта. — І, як завжди, я погана, про Дану ти такого не казав! — награно образилася вона.
— Ти також не поїдеш, Дано? — запитала я в неї, і в ту ж мить отримала відповідь.
— Це небезпечно!
Я замислилася над тим, чи було безпечно хоча б раз, коли ми збиралися всі разом, та не знайшла відповіді.
Звук приєднання користувача до розмови, на який ніхто з нас не звернув уваги.
— Марі, ну ти чула? Вона навіть за шоколадку з горішками не погоджується!
В цей момент він здавався мені надто дурним. Пропонувати якусь шоколадку майже в обмін на життя було ну зовсім тупо. Я б повністю зрозуміла, якби вона відправила його кудись до біса.
— Міг би придумати щось дорожче, щоб підкупити її… — не стрималася я. Кожен в цьому чаті розумів, що вона все одно погодиться, але хоча б з ввічливості Джер міг запропонувати їй щось ще: поцілунок, наприклад. Так-так, про її закоханість у нього також знали всі.
— О, Марлено! — нізвідки включився Вілл. Я привіталася з ним. — Ви вмовили Дану?
— Я ще раз повторюю: це небезпечно для усіх нас! — наполягала на своєму вона. Мені подобалася її впертість щодо цього, хоч хтось з нас мав інстинкт самозбереження.
Джеремі безрезультатно намагався вмовити її ще хвилин 7. За цей час я встигла заварити собі чаю, а у чашку Вілла з написом ”i love myself“, я впевнена, встигло потрапити щось міцніше. Одетта, скоріш за все, взагалі пішла кудись ще до його появи.
— Вілле, кинь мені посилання на анкету для реєстрації, — звернулася я до нього, за час щебетання нашої парочки вирішивши, що я все ж не можу пропустити таку подію.
— Добре… Я поїду з вами, — неочікувано випалила Дана. Я вже встигнула повірити, що вона відмовить Джеремі, та вона все ж була безсила перед ним.
— Ось і вирішили! — радісно затвердив хлопець
Невідомий нам користувач від’єднався.
Ми проговорили ще від сили 10 хвилин і також розбіглися по своїх справах.
Ніколас
Я ненавидів ліс Афродіта більше ніж будь-що на цьому світі. В моєму житті він з’явився набагато раніше ніж в інтернеті. Два роки тому мій дядько загинув там з невідомої причини, і я обходив ліс як нічне жахіття, яким він для мене й обернувся, не залишаючи мене у спокої жодної ночі. Я навіть не бачив його тіла, але назавжди запам’ятав його крик, від якого прокидався після опівночі сотні разів, і знав, що саме так він і звучав… А тоді я почав розслідувати його смерть.
Мене відверто дратувало те,що після появи новин про надприродність лісу туди хвилями їхало все більше людей: я просто не міг зрозуміти чому, невже їм так байдуже власне життя?
Цього дня моя голова розліталася на дрізки з самого ранку: знову галас навколо Афродіти. Я тільки почав розбирати новини, що сипалися мені на електронну пошту, та продивлятися твітер, але вже ненавидів користувача Ванте, який збирав групу людей у такий собі табір для дослідження лісу. Відбір проходив через дискорд, і я був впевнений, що у групі будуть самі підлітки. Божевілля.
Я доєднався до одного з голосових каналів і, як і гадав, почув голоси декількох юнаків та юнок, які намагалися вмовити один одного їхати до цього табору. Дурні. Здається не зовсім діти, але головою взагалі ніхто не думає.
— Орхідея1 , — пошепки промовив я, почувши ім’я однієї з підліток. Я сумно посміхнувся. — Природня інтуїція тебе не врятувала.2
Їх розмова не викликала в мене ніякої цікавості, вони справді були ще дітьми, яким просто не сиділося на одному місці. Але цього разу я вирішив також відвітати ненависний мені ліс. Я від’єднався від каналу в пошуках реєстраційної форми.
особисто я вважаю цю главу слабуватою, але обіцяю піднімати планку!!
усі новини по фанфіку у тгк @enderscontent