.

Цей хол вже не здавався таким теплим.

Свап завжди вважав, що теплі кольори роблять дива і створюють в будинках затишок і комфорт. Що навіть з відсутністю сонця вони здатні зігрівати і навіть найхолодніші зими ставали не такими буйними.

Та зараз, зараз це тепло як ніколи здавалося фальшивим. Хол, що вів до тронної зали завжди був дуже величним. Його теплі, золотаві кольори завжди змушували відчувати приємне примарне тепло. Високі колони, аж під стелю, вітражі що тягнулися далеко вгору і жодного предмету. Та зараз стіни здавлювали свідомість, а висока стеля неначе ставала все нижчою і нижчою щомиті, наближаючись до нього наміром розчавити. Це місце втратило всю свою магію в його очах.

Санс кинув погляд на двох монстрів, що осіли поруч з ним тихо й ритмічно дихаючи прикривши очі. Бій справді виснажив їх всіх. Він не знав скільки часу вони з Реєм та іншим(точно не його) Папайрусом провели тут. Вони вже досить давно застрягли в цій кімнаті, не в силах вийти в іншу частину підземелля( їх просто не випускало, навіть якщо вони намагалися пробитися крізь стіни чи вікна).

Перший час нічого не відбувалося, окрім напевно їх шоку та спроб порозумітися. Все ж таки, якщо Рей не мав важких та глибоких почуттів до скелетів, то з ними двома все було трохи інакше. Він та Папс ледь не зійшли з розуму спочатку віднайшовши, а потім остаточно втративши надію. Вони точно були з різних всесвітів… Підземель? Вони досі не до кінця розуміли, як вони сюди потрапили і чому їх уявлення про гору Ебот та те, що під нею так різнилося. В них було замало інформації, щоб припустити хоч щось. Та й тепер це була найбільша проблема.

З часом, в холі з’явився ще хтось. Людина, яка знищила його світ. Без зайвих слів чи хоча б якогось пояснення, вона почала нападати. Дитина боролася, ніхто не знав за що, та атакувала вона напрочуд добре не даючи їм продуху чи шансу відступити та поговорити. Він бачив, що інший Папс та Азріель щиро хотіли цього. В них ще була надія та віра в людей та він… Він вже не був певний чи взагалі хоче давати людині шанс. Не коли виявилося, що всі вони втратили найдорожчих, через неї. Не коли він до кінця зрозумів, що перед ним й справді дехто, хто знищив весь його світ( і світи інших теж). Та навіть, при всіх цих емоціях він намагався лишатися справедливим.

Він хоч і не був членом королівської гвардії чи суддею та він збирався лишатися чесним та пристойним супротивником. Він не бив на ураження та давав людині час видихнути, хоча та це ніколи не повертала. Вони намагалися бути обережними, лише знешкодити, знезброїти, на худий кінець знерухомити їх та з такими агресивними атаками опонента було зрозуміло, що або постраждають вони, або вона. Так і сталося. Людина лежала мертва десь в кінці холу. Він відтяг її подалі, намагаючись не лишати кривавий слід та втримати емоції.

Його б мала з’їдати з середини совість, змушуючи активно шукати варіанти, можливості та ідеї як все це можна було б виправити. Якби можна було вмовити людину та не стати вбивцею. Та він не міг цього зробити. Він дивився на тіло ще сильніше стискаючи перев’язану на ньому кофтину і розумів, що він не шкодує. Він не збирався дати цьому Папсу та Рею постраждати, навіть якщо він перейде межу.

Ця людина не заслуговувала на віру чи його почуття провини та співчуття. Вона вбила його молодшого брата і жодне створіння не мало виправдання б перед ним після цього. Навіть королева Торіель чи Альфіс.

Він сумував за ними. Він був дійсно щасливий, що не застряг тут на самоті та…це було дивно. Сидіти з іншими версіями, які були досить схожі на нього та не були ним повністю. Ні, вони розходилися в деяких питаннях. Рей мав реальний приклад хорошої людини в житті, Папайрус був схожим на Рея та не зовсім на нього. Ні, точно не на нього.

Вони були схожі та їх світогляд розходився. Хоч вони всі були самовідданими, марили королівською гвардією та давали неприпустимо велику кількість шансів на виправлення людині він не був впевнений чи вони колись зможуть до кінця зрозуміти, що сталося, коли його Папайрус помер.

Вони втратили брата, друга, найближчу істоту і він не заперечує, що це було жахливо. Та вони не втратили єдине, що змушувало їх рухатися всі ці роки.

Папс завжди любив помаранчевий. Санс не пам’ятав звідки пішла ця прив’язка до кольору та три речі в його житті завжди були незмінними. Папс любив помаранчевий, любив спати та отримував любов та підтримку Санса завжди, за будь яких умов. Все ж таки, він був його молодшим братом.

Напевно саме це стало різницею між ним та двома іншими. Вони не до кінця розуміли чим був для нього Папс.

Він був його сонечком, його світлом життя, центром його всесвіту. Тим, заради кого він міг би звернути Ебот та віднайти сонячне світло, навіть якщо воно здавалося таким недосяжним. Напевно, Папайрус був єдиною причиною, чому він так горів підтримуванням будинку та навчанням. Він хотів, щоб його молодший брат міг займатися всім тим, чого він би не зміг отримати через відсутність когось хто дав би йому на це умови. Він хотів, щоб у Папса було дитинство. Справжнє дитинство. Безтурботне, сповнене щастя та відчуття легкості, коли ти не відповідаєш за щось і рухаєшся за течією турботливо створеною твоїми батьками. І він доклав всіх зусиль до цього. Він працював, навчався, був поруч, підтримував Папса, коли той потребував цього, і так по колу. Допоки Папс не почав віддалятися стаючи більш самостійним і Санс не відпустив. Було боляче розуміти, що все ж таки настав час і він мав піти, надалі рухатися поруч та в іншому темпі зосередившись на собі та він не збирався обтяжувати свого брата. Він не мав права тримати його довше за потрібне, тож кинув свою енергію та полум’я в королівську гвардію.

Це було непоганим гоббі. Він насолоджувався компанією Альфіс та її запальним духом. Він любив її за цю сміливість та бажання боротися. Він хотів мати щось куди він міг піти і викинути всю ту енергію, що й досі лишалася в ньому не використана. Він хотів мати відчутні навантаження і шукав їх в постійних тренуваннях, спробах в куховарстві та змаганнях.

Альфіс дійсно виручила його, допомогла як справжня подруга. Та зараз вона була мертва. Як і Папайрус, і Андайн, і всі кого він так любив. Можливо королева Торіель була ще живою та він навіть не хотів думати наскільки погано їй зараз якщо це так.

Зараз, він сидів на підлозі, дивлячись на двох монстрів поруч собою, з легким відчуттям мандражу в кістках від напруги, що й досі не сходила, і не міг зрозуміти куди їм рухатися далі. Як? Їх світ було зруйновано, вони не знали, як повернутися і все що вони дійсно мали про запас це один одного. І Санс не був впевнений, що цього буде достатньо.

З дрімоти його вивів скрип петель. Він не встиг побачити як двері прочинилася та силует, досить схожий на людський бачив досить чітко.

Троє монстрів підскочили сполошено готуючись до атак. Ніхто з них не розумів як людина ожила, але це точно не значило нічого хорошого і їм треба бути готовими.

Знадобилося всього кілька секунд, щоб зрозуміти, що перед ними стоїть хтось інший.

– Хто ти? – Рей дивився на досить дивну людину з відвертим острахом. Щось в ній було не так.

– Привіт, я Кор Фріск, але можна просто Кор. – вона привітно всміхнулося. Це не робило ситуацію краще. Пусті очі дивилася на них досить відчужено, а повна відсутність кольорів, наче вона вийшла з монохромного кіно трохи вводила в ступор. Це виглядало м’яко кажучи дивно.

– Ти… не вигядаєш, як моя людина. – промовив Папайрус. Точно, його людину звали не Чара, а Фріск. Він здається згадував про це при першій зустрічі.

Дитина кивнула на його слова.

– Тому що я – не вона. – ці слова зовсім не допомагали. Ситуація ставала дедалі й дедалі напруженішою, поки Азріель з вереском не оголосив.

– Якщо ти нападеш – ми будемо змушені захищатися! – Санс підмітив те, як козлик ухопився за край зеленої куртки. Незнайомка кивнула трохи припіднявши руки.

– Я не стану. Обіцяю. – запевнила вона.

Це було… дивно. Так, вона намагалася поговорити з ними і не мала при собі видимої зброї(все ж таки його Чара не мала куди сховати ніж, тож його було видно від самого початку. Та й в цієї дитини не було великих кишень, що дали б перенести щось без ризику поранитися, хіба що не в футлярі). Можливо вона справді не бреше?

Він глянув на Папса та Азріеля поруч з ним. Що ж, людині варто дати шанс. Хоча б вислухати.

– Як ти відчинила ці двері, людино? – запитав він дивлячись на вихід з тронної зали.

– Це саме те про, що я хотіла поговорити. Ви застрягли тут, так?

– Так. – Папайрус кивнув. – Двері заблоковані з обох сторін. Навіть я з моїми величними кітсками не зміг їх вибити.

– Я можу вивести вас звідси.– Це… було цікаво. Та занадто розпливчасто.

– Куди?

– В Омегатаймлайн. – вона зітхнула захитавши головою, здається, швидко зрозумівши, що відповідь лише помножила їхні питання. – Давайте почнемо з трохи легшого. – запропонувала вона. – Ви зрозуміли, що з різних світів, чи не так?

– Так… – Рей кивнув трохи кривлячись. – Ми маємо багато розбіжностей.

– Таких світів дуже багато. – почала пояснювати вона. – Вони досить різні і досить багато монстрів втрачають свої тим чи іншим чином. Я не можу повернути вас в ваш світ та я можу вивести вас звідси в мій.

– Ми можемо мати хоч якийсь шанс на повернення назад? – запитав Папс. Вона сумно захитала головою.

– Мені шкода але ні. Я не можу допомогти тобі з цим.

Вони мовчки дивилися в підлогу обдумуючи. Це… був шанс втекти звідси. Це місце зводило з розуму, нічого не змінювалося, вони були в ще більшій пасці ніж тоді у підземеллі і було не зрозуміло скільки вони так зможуть протриматися взагалі.

Їм треба було тікати. Та це місце було останнім пунктом, від якого вони б змогли повернутися. Людина не допоможе їм з цим, тож можливо краще ще трохи почекати і щось зміниться? Санс розумів, що навіть якщо так станеться, то все, що в нього лишиться це Торіель та повністю спорожніле підземелля. Та те підземелля було його домом. Порожнім, сповненим болю та окрім помаранчевого шматку тканини, що зараз був на його плечах, це було єдине, що лишилося з минулого. Це було важко відпустити.

– Я думаю Чара хотіла б, щоб я пішов. – промовив Рей криво всміхнувшись їм двом та підбурюючи до дій. Санс бачив це у його очах. Папс кивнув.

– Напевно, Санс сказав би так само. – він зробив невеликий крок вперед. – Ми повіримо тобі, людино. – дитина вдячно кивнула та кинула погляд на найнижчого монстра.

– Санс? – він не був таким впевненим, як вони.

– Ми зможемо повернутися, якщо захочемо? – запитав він.

– Я не впевнена скільки це місце буде існувати, але якщо воно не зникне, то так. – це звучало… зовсім не позитивно.

– А якщо ми лишимося воно не зникне?

– Воно точно зникне, тільки вже й з вами.

Він в останнє кинув погляд на обм’яклу руку, що визирала з–за колони.

– Тоді веди, людино. – дитина кивнула йому.

– Все дуже просто – вона потягла їх до вхідних дверей. – Просто подумайте про омегатаймлайн, як про місце, куди хочете потрапити. Неправильно візуалізувати не вийде, не турбуйтеся. Просто розслабтесь і тягніть двері на себе. – вона дала їм пройти вперед, підпустивши до заблокованого виходу.

Трохи повагавшись монстри втрьох штовхнули двері вперед. І вони відімкнулися.

– Вітаю вас в омегатаймлайні. – вона весело скинули руками показуючи на безмежний білий простір заповнений шматочками галявин, будиночками та купою й купою малих деталей, які поєднувалися в дивакувате місто.

Купа деталей та силуетів кидалися в очі. Все ворушилося, жило. І це було досить дивно, особливо після останніх місяців тиші та тихих подорожей по порожньому підземеллю.

– Тут гарно, – витяг з себе Папс роздивляючись монстрів, що ходили довкола. Їх тут було до страшного багато. Всі ходили, метушилися, поміж ними була купа людей і здається нові гості їх не дуже сильно дивували. Напевно це вже ввійшло в звичку, а може вони намагалися не створювати натовп і триматися осторонь. Дивлячись на купку скелетів, що дивилися та не йшли він міг сказати що це як мінімум мало сенс.

– Дякую. Всі дуже стараються. – склавши руки за спиною всміхнулася вона.

– Тож… що нам робити, людино? – запитав Папайрус. Дійсно, було б чудово знати, які в них плани на подальше і що їх очікує.

– Спочатку, якщо ви не проти, я познайомлю вас з цим місцем, – почала пояснювати Кор. – Потім я поясню все, що тут відбувається, і дам відповіді на всі ваші запитання, а далі ви вирішите, що хочете робити та де будете жити. Всі тут дуже доброзичливі та гостинні, тож не бійтеся запитувати про допомогу. Всі тут були новачками колись і знають як це.

– Мені подобається. – Вона всміхнулась Рею та в секунду її обличчя перекосило.

 – Я забула вам сказати, – вона обережно вхопила двох тягнучи вперед. Третій ринув за ними похапцем. – Хтось точно хотів би зустрітися з вами.

– Хто? – питання було трохи заторможеним.

– Ще одне тріо з іншого всесвіту. – її відповіді знов не покращували ситуацію. – Вибачте, що все так одразу, але якби я почекала б з цим, ви б мені не пробачили. – промовила вона всміхаючись та ведучи їх до…. Він не знав куди. Вони йшли жадібно роздивляючись кожну частинку цього місця вхоплюючи те наскільки багато монстрів тут і ледь не відчуваючи як душа розбивається при погляді на знайомі обличчя.

Ці монстри не були дуже схожі між собою. Вони були яскраві та відрізнялися в корені та він міг впізнати королеву свого підземелля навіть якщо вона не носила свого улюбленого плаща та обладунків. Він міг побачити свою наставницю та друга за круглими, товстими окулярами і він не знав що робити з усіма тими почуттями, що роздирали його з середини.

Це було втішно та нестерпно одночасно. Він міг побачити їх знов, міг познайомитись знов та почути голос та це були не його королева і точно не його Альфіс. Поки що він не бачив тутешніх Папайрусів та він боявся, що душа розвалиться коли він вхопиться зіницями хоч за одного.

Кор тим часом відпустила їх руки біжучи вперед випереджаючи їх та кричачи:

– Хлопці! В мене для вас відвідувачі! – попередила вона когось. Ще секунда і інтрига зникне і вони побачать куди з таким поспіхом їх тягла їхня новоспечена рятівниця і…

В нього відняло мову. Вміння зв’язувати слова в речення покинуло його, а очі забули як фокусуватися. Він не міг навіть поглянути на свою іншу версію чи людину схожу на його людину. Він дивився на Папса. Його Папса. Він був змучений та втомлений. До глибини кісток. Він би не схвалив каламбуру та, Торіель, яким втомленим він виглядав. Одяг був пом’ятий та виглядав ще гірше ніж зазвичай, а на шиї був незграбно зав’язаний шарф, руки стиснуті.

Шарф був до болю знайомий, синенький. Він ледь тримався та погрожував розлетітися на клапті від одного неправильного ривку.. Санс несвідомо вхопився за кофтину, що була на ньому. Здається, цей Папс не встиг прийти до нього та потурбуватися про людину. І він був щасливий, що хоч десь це було саме так.

Він не міг вимовити хоч щось дивлячись на поставшого з мертвих брата. Не було в нього слів для такого. Він чув як поруч хтось гучно закричав впавши. Це точно був Рей та він просто не міг відвести погляд хоч на секунду боючись, що його брат знов зникне і наступного разу фокус з «воскресінням» не спрацює.

– Санс? – хриплий та частіше за все спокійний тон зламався. Йому хотілося плакати дивлячись на брата. Він був таким пригніченим та наляканим, що здавалося бажання пригорнути та заспокоїти швидко переборить шок.

Воно так і сталося. Не втримавши сліз, він глибоко вдихнув м’яко всміхнувшись та промовив:

– Привіт, малі кісточки. – Він відчув, як його стисли в обіймах. Він обхопив руками чужі ребра притиснувши брата до себе. Він справді скучив. Торіель, як же він скучив.