Вона знов повернулася до нього. Прошмигнула крізь двері, які він лишав привідчиненими, для таких нічних візитів. В них не було сенсу. Все ж таки ніщо не заважало їй повстати за чужою спиною без очікування запрошення. Але це завжди втішало(якщо є щось влучніше – будь ласка запропонуй) його, змушуючи сидіти в очікуванні та прислухатися до чужих кроків, тож вона не зважала.
Достатньо гучні та неквапливі кроки заполонили квартиру. Босі ступи вальсували по паркету, просуваючись до знайомої кімнати. Вікно там виходило на схід. В місячні, особливо яскраві ночі в кімнаті бувало так само ясно, як у день. Світло ніколи не полишало цього закутку та стерти цю сірість та бляклість зі стін йому ніколи не вдавалося.
Вона почула, як графіт, що уривчасто рухався по паперу зупинився, здається він ледь не впустив олівця.
- Музо, ви знову тут? Мені не сниться? – художник підхопився з місця кинувшись до жінки. Він був в секундах, щоб впасти на коліна та вчасно схаменувся, просто застигши перед нею незграбно згорбившись.
- Я обіцяла повернутися, - м’яко промовила вона лукаво усміхаючись, підійшовши трошки ближче. Ця полохливість завжди була доволі веселим, хоча й трохи сумним явищем для спостереження.
- Так, так! – він обережно простягнув до неї руку. Жінка без заперечень вклала долоню в чужу, даючи йому вести себе в перед до знайомого дивану. – Але ви маєте зрозуміти! Ви чарівна, ви прекрасна і ви йдете кожного ранку, неначе сон. Я боюся, що просто впущу вас і в один жахливий момент зрозумію, що все це було маренням. – вона не заперечувала, розуміючи кивнувши та склавши руки на колінах. Іноді їй здавалося, що її художник краще володіє словами, ніж пензлями. Принаймні, їх він наважувався використовувати.
Художник оглядав вже знайомі риси обличчя перед собою. Він знав їх на пам’ять. І приземлені, круглуваті, яскраві очі; і підняте, велике чоло обрамлене рудими пасмами; і густі, рудуваті брови, що ніколи не хмурилися, і великі, червоні, майже криваві вуста. Він пам’ятав кожну деталь. Навіть якби спробував забути, то мав би купу нарисів, що допомогли вбити образ в голову ще глибше закарбувавши в пам’яті назавжди ті очі, що навіть у суцільній темряві світилися гарячою зеленню.
- Ви ще прекрасніша ніж зазвичай, сяєте яскравіше ніж завжди. – промовив він підхоплюючись з місця та встаючи навпроти неї. - Я б не побоявся сказати, що яскравіше самого сонця.
Нариси були всюди. В кожному закуточку його майстерні, в кожній шпарині розуму, на кожному шматочку пергаменту. Саме через них кімната виглядала такою заставлено, хоча й сама по собі була неприйнятно порожньою. При тій кількості полотен, паперів та чернеток, що були розкидані по кутам, пришпилені до стін та неохайно прибрані за диван, тут не було на що глянути. Письмовий стіл, який було ледь видно з-за купи паперів; диван, на якому зараз сиділа вона; лампа, яку художник ніколи не вмикав при їх зустрічах; годинник, який вже збився та відставав намотуючи кола все повільніше й повільніше та велика, стара шафа з дерева з затертими ручками та надламаними дверцятами. В центрі кімнаті, на оголеному та потертому паркеті стояв мольберт. Масивний та притягуючий, він ніколи не пересувався. На ньому завжди стояло заґрунтоване полотно, що чекало подальших дій художника. Але вона не бачила щоб на ньому з’явився хоча б один мазок фарби. Кожний візит все лишалося так само. Він все обіцяв та обіцяв почати, але полотно лишалося незмінним.
Жінка лише привітно всміхалася приймаючи чужі лестощі. Вона не була говіркою, а коли й вирішувала втрутитися в чужий монолог, то з одним єдиним питанням:
- Здається, ти казав що відсьогодні, зрання почнеш її. – обережно нагадала вона, на що художник рвучко кивнув піднімаючись з місця.
- Казав, - без роздумів підтвердив він. - Але як тільки ви зникли, бажання щось робити йшло за вами. Я хочу, дійсно хочу! Я бажаю нарешті закарбувати вашу красу на полотні та кожен раз, коли я намагаюся взяти пензля до рук, все ламається. Я не можу втримати ідеї в голові. Я гублюся в них і кожен раз коли думаю, шо ось – я нарешті знаю, як воно має бути написано, я втрачаю цю впевненість в ту саму секунду коли підходжу до полотна. Я не можу.
Він зробив паузу переводячи подих. Говорив він швидко, не даючи собі продуху. Неначе розум був настільки втомленим, що вже не міг звести до купи емоції та думки. Воно вирувало в ньому чимось підступно нестримним, чимось настільки бурхливим, що він губився, лишаючи гості право дивитися на те як художник плутається й плутається в тенетах почуттів.
- Ви сяєте, сяєте невимовно, ви невимовно прекрасна і кожен раз, коли я намагаюся замішати кольори, хоча б окреслити ваш силует воно виглядає неправильно. - його тон повільно почав змінюватися. Від тієї схвильованої захопленості не лишилося й краплі. Вона чула лише розпач та жалість. - Я не можу, я не здатен намалювати це так як воно мало б бути! А воно мало бути прекрасно! Воно мало бути там ж як і ви! Воно має бути найліпшим з усього що я коли небудь робив! Це має бути вершиною моїх можливостей. Музо ви слухаєте?
- Так, я слухаю. – подала вона голос легенько кивнувши.
- Воно мало бути прекрасним! Таким же яскравим як сонце на горизонті та темним й загадковим як безмісячна ніч. – він невдало ступив вперед впавши на коліна. Здається в нього паморочилася голова. – Я знаю що я маю зробити його так! Зробити таким же дивовижним як воно є, яким я його бачу і не можу перестати бачити. Вони мають це побачити. – його слова повільно переросли в нерозбірливу кашу, яку вона при всіх своїх зусиллях не могла розібрати. Їй лишалося лише слухати склавши руки та дати художнику розгубити останні сили, які він мав.
- воно мало бути ідеальним… - це були останні слова які вона змогла зрозуміти.
Він впав змовкши, лишаючи її на одинці з тихим свистом вітру знадвору та порожнім полотном. Жінка скривила губи підіймаючись з місця. Її любий художник знов змарнів. Останнім часом, він майже не спав. Тримався за притомність неначе за якір, не даючи собі відпочинку. Казав, що боїться засинати, що не хоче ще більше сумніватися у реальності їх нічних зустрічей.
Жінка м’яко провела рукою по спині художника лишаючи того в спокої. Вона дійсно хотіла допомогти. Думала, що розділивши біль та горе на двох, дасть йому можливість нарешті підняти руки та почати малювати, перестати марити про ідеальну красу та повернути сон. Але це був не головний біль, не лихоманка, якій вона могла б хоч якось зарадити. Вона не могла забрати його думки так само, як забирала хвороби. Це було дещо жахливіше та глибше. Це була його душа і розум і вони лишалися та лишатимуться поза її контролем.
Вона підняла один з нарисів трохи покручуючи в руках. Він кожного разу благав її не дивитися та не наближатися до них. Кричав про марність кольорів та погану побудову. Але це було гарно. Її так ще не малювали. Її взагалі не зображали і бачити своє обличчя закарбоване графітом в трохи обрубаних, уламаних лініях було дивно та без заперечень приємно.
Папір по троху почав попелитися в руках летавиці, зникаючи, як зорі з неба, але вона не зважала на це. В її руках були її нариси, її портрети, її частка від цього незграбного художника, які вона хотіла нарешті відчути та побачити. Він казав, що все це – її. Що кожний папірець він віддав би їй та вони й копійчини не вартували, не те що чужого погляду.
Вона не погоджувалася. Це було найліпше, що вона могла б побажати мати.
За кілька годин сонце зрадницьки забилося в вікно, впавши на підлогу. Кімната швидко залилася світлом. Набагато яскравішим, ніж тим що дарував йому місяць чи нічна гостя. Летавиця пішла до того, як це сталося в останнє попрощавшись з ним та зникнувши з останніми зірками.
Лишилися тільки обвуглені папери, порожня квартира та художник, що занадто сильно втомився щоб навіть тримати у руках олівця. Від його примарної, ідеальної натурщиці, що ще вчора захоплювала кожний вільний шматочок паперу в його квартирі, не лишилося нічого.