.

Це мав бути спокійний день. Взагалі то, якщо бути відвертими до кінця, це мав бути особливий спокійний день, для двох жителів доволі чудернацького та похмурого виміру.

Вона доволі давно збиралася зробити щось таке та можливість випала тільки зараз. Місце положення кімнат доволі довго не змінювалося і тепер вона могла знайти щось особливе в місці, яке запримітила за останні кілька місяців чи тижнів. Це було дещо особливе для Кроулінга. Він досить часто знаходив для неї предмети, допомагав та ледь не задобрював її ломами при найменшій можливості. Тож було не дивно, що і жінці хотілося хоч якось здивувати його та створити подарунок в відповідь.

План був простий. Доки той відпочивав чи тинявся деінде, вийти на знайому гору речей та знайти більш-менш прийнятний гребінь для волосся. Якщо такого не знайдеться, то знайти хоч якийсь та привести його до ладу і подарувати його Кроулінгу. Все ж таки, в нього було доволі довге та густе волосся і вона бачила, що час від часу, з цією плутаниною, виникали проблеми. Пару разів, їй доводилося виплутувати з нього предмети; трохи частіше, витягувати його самого з пастки предметів, за які зачіпалися пасма. Вони були не брудні, на диво йому якось вдавалося не давати волоссю злипатися та й з брудом порався непогано, але стригтися він зовсім не хотів, а хоча б мінімальний догляд йому був потрібен.

Тож вона вирушила на пошуки гребінця.

Але звичайно все мало піти не так. Коли ж це, в цьому житті, речі складалися так, як треба? Спочатку, їй доволі довго надокучав Геп зі своїми пропозиціями обміну. Чесно кажучи, жінці здавалося, що якби не обумовленість цим місцем, він би став відмінним продавцем. Їй було шкода людей, яким би довелося відмовлятися від його пропозицій.

Потім, з’явився Скарлетелла змусивши її знов довго грати в мовчанку. Виявилося, що найліпшим методом боротьби, в таких ситуаціях, було ігнорування самого його існування. Довелося провести добрі пів години слухаючи монологи, доки він нарешті не втратив надію та зник. І саме коли вона нарешті дісталася до місця, яке так хотіла відвідати, до неї причепився Стітч. 

Сьогоднішній день точно було проклято, ніяк інакше.

З ним було важче, ніж з іншими. Скарлетелла хоча б перестав їй фізично шкодити, а Геп не міг зробити нічого, поки ти не підійдеш до нього. Але цей… цей змушував її викручуватися, між обережними відмовами та відповідями щоразу, незмінно.

- Зіграймо! – знов повторив він.

- Ні, - м’яко промовила вона.

Останнього разу, коли вона погодилася, він ледь не віддав Чопеда Гепу. Більше на таке не підпишиться. Але здається, він не дуже добре сприйняв слова.

- Чому? – дуючись перепитав він.

- Зайнята, - що ж, вона не брехала.

- Чим тут можна бути зайнятим. – не розуміючи пробурмотів він.

Жінка закотила очі. Чому вона завжди мала пояснювати відмову? Але тут нікуди не дінешся, краще не зв’язуватися з ним, зайвий раз.

- Шукаю речі.

- Мені що робити? – запитав Стітч.

Вона оглянула речі поруч. Що їй з ним робити? Останнього разу, коли вона запропонувала погратися з кимось іншим, він вбив когось і знов знаходити розідраний труп не хотілося. Що ж їй такого запропонувати? О! Карти.

Вона підібрала колоду перераховуючи. Всі тридцять шість на місці. Жінка всучила їх знайомому, коротко відповівши:

- Пограй, - вона знов зосередилася на речах шукаючи потрібно.

Ось! Вона витягнули старий дерев’яний гребінь. На ньому було багато сплутаного волосся та бруду, але якщо в неї вийде його відтерти, то це буде чудовий подарунок. Хоча б одна хороша річ, за цей день.

- Що це? – вирвав її з хвилі радості Стітч.

Вона глянула на хлопця, що зовсім розгублено вертів в руках коробку, навіть не думаючи відкривати її.

- Ти не знаєш, що це таке? – запитала вона.

- Ні?

Чорт. Це займе час. Але якщо вона навчить його іграм з картами, можливо він дасть їй спокій хоча б на трошки і вона зможе завершити подарунок не шукаючи іншого місця та не збільшуючи свої шанси наштовхнутися на Кроулінга.

- Якщо я навчу тебе грати, ти підеш? – з надією запитала вона.

Стітч трохи подумав перш ніж перепитати:

- Зіграєш зі мною? – Жінка м’яко всміхнулася захитавши головою.

- В це можна грати одному. – пояснила вона.

Здається, ця інформація не на жарт заінтригувала його.

- Як?

Вона відклала гребінь беручи коробку та починаючи перемішувати колоду.

…

Їй вдалося вихопити лише кілька годин. Вона знала лише як розкласти пасьянс та ще одну легеньку гру з підбором парних карт, але здавалося Стітчу було достатньо й цього. Він дійсно захопився. Сидів тихо гигикаючи над картами та перекладаючи їх з місця на місце, тихо шурхаючи по підлозі. Напевно, з часом вони набриднуть йому і це не вирішить проблему, але в неї хоча б з’явився час та місце, де вона могла підготувати подарунок.

Прибрати волосся було не складно, але знайти хоч якусь ганчірку, щоб відтерти плями було ще тією морокою. Та зараз вона нарешті була вільна і могла йти.

Жінка піднялася з місця коротко прощаючись та Стітч її зупинив.

- Ти вмієш грати в всі папірці? – запитав він.

Це було складне питання. Вона погано грала в покер та й всі варіанти карткових ігор точно в очі бачила. Тож треба було дізнатися, які карти має на увазі Стітч і, якщо є можливість, пояснити їх йому. Це могло б непогано відгукнутися в майбутньому і зменшити кількість летальних інцидентів з ним.

- Ти знаходив інші? – запитала жінка, намагаючись отримати хоч трохи конкретики.

Стітч кивнув весело вскинувши руками.

- Кольорові! – це було не дуже інформативно.

Що ж. Якщо їй не доведеться грати в щось, що наближатиме її серцевий напад, вона була не проти. Це все ще буде небезпечна подорож, але чому б і ні? Так хоча б точно Скарлетелла не причепиться.

- Покажеш? – запитала вона.

Стітч всміхнувся кивнувши та потягши її за собою. Це було однозначне так.

Вони рушили по коридорах, до напевно місця, де Стітч сховав їх чи принаймні бачив в останнє. Вона рахувала повороти намагаючись запам’ятати шлях назад, провсяк випадок. Хто знав, що вдарить йому в голову, якщо ігри не сподобаються?

Але будь які сумніви, плани чи припущення обірвалися чужим криком.

- Ти! – знайомий голос налякав, змусивши сховати гребінь в кишеню. Вона була дійсно рада його бачити, але чому саме зараз?

- Га? – Стітч ледь встиг відстрибнути від руки, що наблизилася до нього в спробі вдарити.

Кроулінг знайшов їх, якимсь магічним чином. Чи не мав він бути в взагалі протилежній частині коридорів?

- Він не зробив боляче? – запитав Кроулінг оглядаючи жінку та обережно чіпляючись за неї.

Вона лише м’яко всміхнулася захитавши головою.

- Ні. Ми грали. – здавалося це не допомогло.

- Грали?! – налякано перепитав він.

- Її ігри, - додав Стітч намагаючись заспокоїти знайомого.

 Кроулінг нажахано дивився на подругу не в силі підібрати слів.

- Ти маєш ігри?! – він точно заплутався.

- Карткові. – показуючи на віяло, з маленьких клаптиків паперу, промовила вона. – Вони безпечні. Людські. Він хоче навчитися грі. Я навчу і ми повернемося назад, добре? – пояснила вона.

Кроулінг мовчки дивився на карти суплячись. Здавалося йому не подобався цей план.

- Точно хочеш? – перепитав він.

- Так, - запевнила його жінка.

- Ми йдемо? – невдоволено перепитав їх Стітч.

Вона зітхнула киваючи.

- Йдемо. – вона трохи відступила, даючи другу приєднатися до них та йти поруч.

Невдовзі, вони знайшли схованку, з купою настільних ігор.

Багато чого з цього, вона не впізнавала, а деякі речі були надто складними, для того щоб навіть спробувати пояснити їх на іншій мові. Але були старі, затерті картки «Uno». З цією грою не має бути проблем, але в трьох в неї буде грати складно та й не так весело, як могло б бути. Треба було знайти когось ще.

- Нам треба ще хтось для гри, - виголосила вона переглядаючи карти та відкладаючи деякі з них. Напевно, перші кола можна зіграти без «+1», з їх системою накладань одне на одного.

- Знайти гравців? – запитав Стітч нетерпляче піднімаючись з місця.

- Так. – кивнула вона.

- Добре! – він вхопив за руку Кроулінга. - Пішли!

Той не встиг запротестувати.

В їх імпровізованому ігровому колі опинилися Геп, що грав з-за дверей; Чопед, Стітч, Сільвейр та вона з Кроулінгом. Це вже було щось.

- Ви дійсно хочете навчитися грати? – перепитала вона.

Більшість з них її не дивували, але Сільвейр… Він точно не був прихильником таких розваг. Здавалося, щось таке мало б бути нудним для нього, але він сидів очікуючи інструкцій. 

- Так! – люто заявив Геп. Більшість з кола, погодилися з ним.

- Людські ігри в карти цікаві. – заявив Сільвейр. - Якщо набридне є наші.

Що ж, тепер це звучала, як погроза. Вона важко ковтнула роздаючи всім карти.

- Добре, - вона оглянула знайомих довкола. Було дивно розуміти, що цього разу навчають не вони її, а навпаки – вона їх, - Отож…

- Ти гратимеш? – перебив її Стітч дивлячись на порожні руки жінки.

Вона захитала головою.

- Я слідкуватиму. – пояснила вона.

- Щоб все було правильно? – припустив Сільвейр.

- Так.

- Добре, - Стітч був невдоволений та все ж таки погодився з цим.

Вона швидко пояснила правила та почала перший раунд. Здавалося, всі швидко зрозуміли схему та втягнулися в процес. Якщо Скарлетелла не зірве їм це та нічого непередбачуваного не станеться, то це мав би бути веселий вечір.

…

- Ти підглядав в картки! – обурено заявив Стітч.

- Ні, - коротко з Чеширською посмішкою промови Сільвейр.

- Так! – знов запротестував молодший.

Жінка вдарилася головою об коліна. Вона брала свої слова назад. Тут не треба щось несподіване чи навіть червона парасолька. Вони самі впоралися, з спаскудженням спокійної, мирної гри.

Але хто ж взагалі міг припустити, що «Uno» так просто обернеться таким головним болем?

Всі були дивно серйозно налаштовані виграти партію(окрім Кроулінга, який здавалося не був сильно зацікавлений грою), неначе на нього було поставлено щось важливо. Стривайте, було! Вона навіть не встигла відслідкувати той момент, коли прості спроби зрозуміти правила та завчити картки перейшли в це пекло, зі ставками та криками.

- Кооперуватися не можна! – заявив Стітч все ще невдоволено пиляючи поглядом Чопеда та Сільвейра.

Так як в одного не було рук, його друг клав картки за нього та тримав їх в полі зору Чопеда. Але здається, це перейшло з простої допомоги в махлювання та обережну підміну карт на їхню користь. Останні кілька раундів були за цими двома, тож або їм щастило, або вони дійсно знайшли спосіб як прокласти свій шлях до перемоги разом. 

- Хто таке сказав? – спокійно запитав Сільвейр. Він взяв одну карту з колоди. – Людино, таке було в правилах? – запитав він.

Вона глянула на Стітча, який очікував від неї підтримки та розуміння. Ні, ці щенячі очі на неї не спрацюють. Сільвейр та Чопед створювали набагато менше проблем і допомагали їй, тож нехай він викручується якось сам.

- Ні, так можна робити. - утримуючи посмішку промовила вона.

- Людино, це не чесно! – сумно пропищав він.

Жінка лише здвигнула плечима.

- Ти можеш об’єднатися з Гепом, якщо тобі так хочеться. – запропонувала вона та Стітч захитав головою похнюпившись ще більше.

- Він захоче щось за це! – він вказав на Сільвейра. - А він робить це не просячи нічого.

- Зараз, я допоможу тому, що вони мене злять – заявив Геп.

Очі в Стітча спалахнули надією.

- Команда? – ледве чутно промовив він.

- Команда! – підбадьорливо повторив Геп, трохи більше висовуючись зі сховку та даючи Стітчу місце поруч.

Що ж тепер це два на два і Кроулінг. Він здавалося не був сильно зацікавлений в грі і просто сидів поруч з подругою намагаючись викинути карти, коли була така можливість. Цікаво, яка б карткова гра йому дійсно сподобалася б?

Останні кілька партій пройшли запеклим змаганням. Їй здавалося, що ще трохи і вони поб’ються за перемогу, але на щастя все завершилося цивільно.

Коридори змістилися і взявши з неї обіцянку, навчити ще однієї карткової гри, всі розійшлися в різних напрямках, шукаючи куди перемістилися їх улюблені куточки.

- Це був довгий вечір, - зітхнула вона розминаючи плечі.

- Втомилася? – запитав Кроулінг.

Жінка всміхнулася відчувши, як турбота просочується крізь слова. Ой! З усіма цими іграми, вона зовсім забула з чого все це почалося та якою була її мета з самого початку.

- М! – вона потяглася до кишені, з посмішкою дивлячись на друга. – Я забула.

- Забула що? – перепитав Кроулінг переповзаючи трошки ближче.

- Сюрприз! – вона простягла гребінь. - Це для тебе!

- Мене? – від трохи нахилив голову прийнявши річ.

- Так!

- Для чого? – запитав він обережно вертячи гребінь.

- Для твого волосся. Буде легше доглядати. – він подивився довкола зам’явшись.

Через кілька секунд, Кроулінг спробував повернути його.

- Я не маю предмету для тебе. – пробурмотів він.

Жінка лише зітхнула, поклавши руки на його та притулила їх до чужих грудей.

- Не треба нічого. – промовила вона не відступаючи. - Це просто для тебе. Не хочу чогось ще.

Він кілька секунд сидів на місці, не знаючи що сказати. Просто сидів поруч з нею, дивлячись на подарунок обдумуючи все та в кінці тихо промовляючи:

- Для мене, - вона кивнула повторюючи за ним.

- Для тебе.

Вона відчула як великі, теплі руки обвили її притягнувши трошки ближче.

- Кохаю! – гучно промовив він зариваючись носом в плече.

Вона лише тихенько засміялася, пригорнувшись ще ближче.

- Кохаю. – вона знов повторювала за ним.