- … О наш потяг, хутко погнали, - крикнув Фелікс, майже залишаючи Джісона на сходах, що вели до платформи, а звідти безпосередньо – до самого потяга.
- Та почекай ти, блін, - Хан кинувся за Феліксом, щоб встигнути не тільки за ним, а й за потягом, що здавалося от-от і поїде.
Пару секунд – і вони встигають за стрибнути до першого вагону. В цілому, гарний вибір, адже потім їм з Майдана Незалежності потрібно перейти на Хрещатик через ескалатор, де стовпилися величезні черги з людей. Тому це була їхня удача, щоб потрапити на ескалатор одними з перших.
Потяг зачинив свої двері зі звичною фразою: «Увага, двері зачиняються…»
- О привіт, - радісно мовив Фелікс до незнайомих Джісону людей. Ці троє були вбрані в плащі, у білі сорочки з краватками, на які були накинуті светри теплих відтінків. Через це їхній одяг та їхні обличчя, що гармонійно поєднувались разом, давали враження людей з Хогвортса: Гаррі Поттера та його друзів. Або ж так званих аристократів, що полюбляли класичну моду. Невже люди з Могилянки настільки естетичні?
Джісон промовчав як мінімум, тому що він був надто втомленим, а його реакції - запізнілими, як максимум – він і тями не мав хто це.
Зі своєї допитливості Хан оглянув двох дівчат і останнім в його поле зору попав хлопець, який також в цей час дивився на нього. Стало трохи ніяково – і він швидко повернув свою голову в протилежну сторону, де стояв Фелікс. В голові одразу спалахнув неповноцінний образ тільки-но побаченого хлопця. Його волосся було трохи заплутаним після прогулянки до метро, плечі трохи опущені від утоми, вії були довгими та з насиченим природним коричневим кольором, але очі… ці виразні очі блистіли дитячою радістю, виражали зацікавленість до всього довкілля. Саме очі його і приворожили, саме ці очі він безліч разів малював у своїй уяві.
- Твої знайомі? – тихо запитав Хан, коли знайомі друга перевели свою увагу одне на одного.
- Так, наші куратори, - і з цього моменту Фелікс розвернувся до них та почав про щось говорити, що не міг почути Хан через гамір у вагоні. Ось так і друзів швидко можна загубити.
Через свою зніяковілість Хан не зміг і слова проронити з вуст до незнайомих осіб. Та він і не хотів цього робити.
Єдине чого він прагнув ось так неочікувано навіть для самого себе – повернути свою голову вліво та краще роздивитися персону, що легко чіпляє за душу і через очі за нитки смикає у свою сторону.
Але вони знову зустрілись поглядами.
Хан швидко відвернув свою голову, відчуваючи збентеження та гул у голові. Цей хлопець буквально стояв повернутим всім тілом у сторону Джісона та дивився на нього (як здавалось Джісону). Ці думки бентежили, але «невже мною також зацікавились?» викидало купу дофаміну. Хоча й трохи сумно, що Джісону не лишили такої можливості «позирити» на людину, яка як наркотик: один раз побачив-спробував – і зупинитись не можеш.
Тільки при третій спробі його побачити добре у Джісона все вийшло (він нарешті відвернувся). М’які риси обличчя, маленьке лице, все ті самі сяючі очі, волосся довге та світло-коричневе. Здавалося «навіщо йти в галерею, коли живописна картина, що повинна бути огороджена червоною стрічкою та стоячими охоронцями поруч, знаходиться вже тут». Якби Хан міг, він би залишив свій погляд на його постаті ще хоча б на десять секунд, а краще б на цілу вічність.
Слова водія: «Станція Майдан Незалежності» - вивели його з вічності.
Фелікс, схопивши друга за лікоть, повів того до виходу, перед цим попрощавшись зі своїми старшими.
Не мало значення, скільки секунд він міг його бачити, міг милуватися ним, щоб потім бачити його обличчя, його постать всюди.
Зранку ще заспаний Джісон бачив його відображення в чашці з чаєм. Це була одна секунда, одна секунда для швидкого «йокання» серця та бадьорості через спантеличення. Він бачив його обличчя у вікні, коли задивлявся на вулицю посеред нудної лекції. А ввечері небо малювало його з пухнатих білих хмар. І тут ніяких помилок та «побачилось» не було. Джісон завмирав як статуя та задивлявся у небо, споглядаючи як хмаринки пливуть та деформують обличчя джісонових серцевих страждань.
Вночі він молився побачити його обличчя уві сні. У найкращому та найприємнішому сні, де він не буде другорядним персонажем, де він не буде просто стояти та нічого не робити, де їхні погляди тільки один раз зійдуться, а потім розбіжаться по різних куточках планети, щоб ніколи не зустрітися.
Ні.
Хан хотів почути його голос, побачити цю невинну милість та усміхнені вуста, випробувати його погляд на собі, доторкнутися пальцями до теплої руки…
Хана вистачило рівно на місяць. Рівно тридцять один день він міг витримати пригнічені емоції від нестачі цієї людини в його житті. Різні думки, мрії та уяви тільки більше пригнічували душевний стан Хана, і випливали у нього перед очима, коли той займався звичними для нього справами. Їжа була не такою смачною, «Наруто» не настільки цікавим, а фізичні та моральні сили його все більше та більше покидали. Здавалося, їсть він тільки, щоб мати сили на мрійливі сценки перед сном, дивитися аніме та в головній ролі бачити «його», а в інших – себе.
Це було дуже не типовим для Хана. Щоб він ось так спонтанно дзвонив комусь з причини «хуйово мені» та ще й розповісти чому йому так «хуйово».
- Алло, я тебе вчив дзвонити по фейстайм? – почулося грізне невдоволення з того кінця проводу.
Джісон швидко скинув виклик та знову набрав, але на цей раз по «фейстайм», бо його друг, Фелікс, хотів навчити його гідно користуватися новим телефоном-яблуком.
- Так… Пам’ятаєш той день, коли я поїхав до тебе на Контрактову після виступу першокурсників? Це було 14 жовтня.
- Пам’ятаю, а що?
- Тоді ми майже встигли на потяг та забігли в перший ліпший вагон. І-і там було троє тобі знайомих осіб. Двоє дівчат та хлопець.
- І до чого це ти хилиш? – зацікавлено запитав Фелікс. Джісон був певен, що через інтригу його друг припідняв брови та зробив губи трубочкою, очікуючи почути те, що він почує.
- Мені той хлопець сподобався… мені так запам’яталась його зовнішність, ніяк не можу викинути з голови.
- Я так і знав, - дуже радісно мовив Лікс після сумного та зніяковілого Хана. По-своєму загадково «мугикнув» та почав вести діло «допоможу другу із серцевими ділами», - його звати Мінхо, Лі Мінхо. Другокурсник, навчається на факультеті комп’ютерних технологій, співає. Зараз я з ним разом ходжу на хор. Досить тихий, але непоміченим не буває. Жартує досить непогано, але іноді поводиться досить дивно. В плані у нього, в інтроверта, ніби в середині сидить екстраверт, який шукає потрібного моменту, щоб вилізти. Але таке буває нечасто, в більшості випадків він спокійний як ніч на кладовищі.
- Угу, цікавенько… А в тебе є його інстаграм чи шось таке…
- Е-е, зараз. Він десь був, але я не пам’ятаю як він підписаний… О знайшов, тримай, - з цими словами він зробив скріншот, який за лічені секунди надіслав Джісону. А Джісон за ті самі лічені секунди побіг шукати його нік в соцмережі та…
- Приватний акаунт.
Фелікс поділився екраном свого ноутбуку, де також зайшов у потрібний застосунок, щоб продемонструвати Хану всі три публікації Мінхо. Краще щось ніж зовсім нічого.
На аватарці в нього був рудий кіт з білими плямами. В першому пості красувався знову той самий кіт з аватарки, а також ще два інших: такий самий рудий тільки білі плями були інших розмірів та розташовувались в інших місцях, а третій кіт був сірим. В другому пості був безпосередньо він, але дуже далеко він камери на фоні паризьких будівель. В третьому пості знову були коти.
- Дуже дивно, що людина з такою зовнішністю взагалі не публікує свої фото. Якби він хотів, то б точно зміг набрати певну авдиторію, - трохи помовчавши, подивився знову на публікацію, де був зображений Мінхо, згадав його в метро, а потім Джісон додав: - ну серйозно, з такою м’якою, акуратною зовнішністю тільки гетеро третього покоління не візьмеш, але це менше одного відсотка планети! Всі інші б падали з ніг, коли бачили ці сповнені сяйва очі! А ці маленькі пухкі губи…
- Погоджуюсь. Красивий, але схоже цього не визнає, - Фелікс глянув на свої нігті, трохи задумався та додав: - у мене є його телеграм. Не хочеш йому написати?
І тут вже закам’янів Джісон.
- Я не впевнений, що зможу йому написати..
- Мені йому самому написати?
- Ні в якому разі! Я вже краще сам зроблю… Тільки, коли наберусь сміливості для цього.
- Тоді тримай і чекаю.
- Шо, прямо зараз!?
- Ну а коли ще?
-Ні-ні-ні-ні-ні, трохи пізніше. Коли я наберусь сил, впевненості, достатньої кількості соціальних кредитів, щоб потім при відмові майже не було чого втрачати – тоді й напишу.
Фелікс тільки закотив очі та цокнув язиком, показуючи своє саркастичне невдоволення і, попрощавшись, вони завершили цей відео-дзвінок.
Джісон так і не написав Мінхо ні завтра, ні через тиждень, ні через місяць. Спочатку він гриз себе через незрілість, через нездатність проявитися або ж спробувати хоча б один раз переступати поріг з назвою «сором’язливість» та відкрити для себе нові горизонти.
Потім він не написав через сильне навантаження у навчанні та через підготовку до семестрових екзаменів. А з приходом зимових канікул відгородився від «марної дії», а точніше спробувати втілити цю дію в життя та почав займатися пошуком роботи, відпочинком та пасивним вивченням японської.
Ні на день образ Мінхо не покидав його уяву, він не міг його позбутись, та не хотів. З цим кожним днем він ще більше розчаровувався у собі та дивувався як він досі дожив до цих днів з таким рівнем комунікації. Як він майже повнолітній планує в майбутньому, коли діяти потрібно вже зараз, влаштовувати своє особисте життя. Хан чудово розумів, що тут немає нічого надважкого або ж надприродного і йому не потрібно викликати сатану, молитися перед іконами та пити кров цнотливої дівчини. Хоча… може і треба. Можливо це був би той останній поштовх або ж «підготовка ***» перед смертю, щоб написати Мінхо та не згоріти в полум’ї сорому. Хоча Хану вже було б легше згоріти в пеклі ніж від почуттів, що тягнуть всі його нутрощі до низу та завертаються в банти.
Він цього так і не зробив.
Вже був січень, 22 число, лапатий сніг, що вкривав київські вулиці великим та всеохоплюючим покривалом. Було також сонце, що збиралося невдовзі сідати за обрій та був Хан, що прогулювався разом з друзями. Точніше було б сказати – прощався з друзями. Гуляти до комендантської години у нього, як він хотів, не було змоги через учня, якого він навчав японській. Переносити як і скасовувати заняття не хотілося через можливість отримати в цей же день гроші, тому довелось йти на втрати кількості годин, що він може присвятити прогулянці, але залишитись в плюсі в матеріальному плані.
Хану здалась дуже гарною ідея зайнятися вчителюванням на канікулах, що тривали аж два місяці. В якусь мовну школу він піти не осмілився через брак досвіду, але виставити свою анкету викладача на різних репетиторських сайтах було простіше простого. Учні (на дуже великий подив) знайшлись дуже швидко і так на тиждень він стабільно міг заробити тисячу гривень. Дуже мало як для людини, що має себе забезпечити, але які великі для студента. За рік Джісон планував назбирати потрібну кількість як для грошей «на чорний день», щоб по приїзду до Японії (він був упевнений, що пройде відбір) він міг по першому бажанню щось купити, кудись сходити, щось побачити.
Ці думки гріли попри сильний мороз. Ці думки давали великі надії та умовно продовжували життя Хана.
На мить йому довелося винирнути з цих думок, коли очі побачили вагон та водія, що тягнувся натискати на кнопку звукового оповідача «обережно, двері зачиняються..». Між бігти та чекати півстоліття моментально вибрався якоюсь частиною підсвідомості перший варіант. Заскочивши в потяг, Хан майже не впав, але двері, що люб’язно притримали його за курточку вберегли від прямої зустрічі з мокрою від розтанувшого снігу підлогою. Певно, йому повезло, що якась його частина (його куртки) не встигла заскочити повністю.
Висунувши куртку, діставши навушники та подивившись уперед, Хан зомлів. Ця картина на мільйон! Ця картина сама Ван Гогом написана. Або ж у цьому вагоні їхала ікона, із зображення якої вилізла людина, бо інакше Джісон не міг пояснити, як він та Лі Мінхо опинилися вдруге в одному вагоні. Всередині все опустилося. Хан міг би бути ідеальною моделлю для скульптора: навіть у вагоні він стояв, як статуя із найякіснішого матеріалу. Ні одна його частина тіла не змогла поворухнутись від живописної картини, яка стояла перед них, обпершись спиною об стінку вагону.
Мінхо стояв до Джісона повернутим правим боком, дивлячись нудним поглядом на екран телефону. Волосся було розпатланим, але у правому вусі було добре видно навушник. Шия була обмотана шарфом, більша частина якого ховалась під короткою чорною курткою.
Хан отямився, коли водій оголосив назву станції, на яку вони щойно прибули. Страх, адреналін, нерви – все вдарило в голову Джісона. Він намагався розбити той бетон, в який його тіло було запечатано та поворухнутися. Всі почуття, всі емоції, знаходячись поряд з Мінхо, пробили дамбу потужним струменем води, який Хан не міг весь час пробити та зробити бодай одного кроку вперед. Але вода вже гучним виром подалась вперед, підхоплюючи Хана разом з собою у потрібному напрямку. Сам собі здивований Джісон не відчував своїх ніг, але вони йшли, не відчував свою голову, але вона думала про щось шалене, він не відчував свого рота, але він говорив:
- Привіт. Вибач, якщо перериваю від важливих справ, але ти настільки чаруючий, що я б хотів з тобою познайомитись.
- Привіт.. – трохи здивовано відповів могилянець, але вираз його обличчя враз змінився на дещо хитрий, - я Мінхо, приємно познайомитись.