Доволі дивно, проте у вітальні немає нікого, окрім Ремуса — той тримає перед собою домашку з історії і, як завжди, надто прискіпливо працює над есе. Зараз пообіддя четверга, і Ремус якраз хотів взяти карту та з’ясувати, де Сіріус, коли портрет відсувається і Сіріус заходить досередини, пальцем прибираючи волосся з очей і диявольськи посміхаючись Ремусу.
— Ось ти де, — каже Сіріус, підходячи ближче і вмощуючись у Ремуса на колінах. — Ти забагато вчишся. Над чим ти там працюєш? — Сіріус бере одну з багатьох сторінок есе Ремуса з історії та морщить носа. — Фе. Візьми перерву.
— Я збирався взяти іншу тему, — каже Ремус, ніжно покусуючи м’яку шкіру в Сіріуса за вухом.
— О, справді? — каже Сіріус, соваючись на місці від раптової твердості, котру відчуває під собою, і насолоджується тим, як Ремусу перехоплює подих. — І що ти збирався вивчати далі? Анатомію? Приборкання магічних істот? Аеробіку? Дресирування собак?
— Тебе, — просто каже Ремус.
— Мене? — муркоче Сіріус. Йому завжди подобалося бути в центрі уваги, і він в цілковитому захваті від того, скільки інтересу проявляє до нього Ремус.
— Так, я саме збирався піти тебе пошукати.
— Щоб вивчати мене?
— Так. Мені здається, я ще не всі твої секрети знаю, — каже Ремус, обхоплюючи Сіріуса за талію й гойдаючи ним по опуклості на передній частині мантії.
— Питай про що завгодно, — шепоче Сіріус йому на вухо. — Я розкрита книга.
Ремус стогне й майже губиться в щільному серпанку квітучого тепла, але потім дещо згадує й відсуває Сіріуса так, щоби бачити його обличчя:
— Скажи, чим тобі пахло зілля амуртензії, коли ми варили його на п’ятому курсі. Ти вигадав якийсь неправдоподібний опис квіткових парфумів, і я відчув, яка на запах твоя брехня.
Сіріус сміється:
— Я впевнений, ти й сам вгадаєш.
— Гм… — Ремус вдає, що думає про це. — Трусики Емілі Венс?
Сіріус виглядає ображеним:
— Ґодрику милий, ні! Раз так хочеш знати, воно пахло чорним шоколадом, лісовою підстилкою і вовняними джемперами. — Ремус міцно стискає Сіріуса в обіймах, і цього разу вже Сіріус мало не губиться у власному зростаючому бажанні, як раптом йому дещо спадає на думку. — А тобі що, воно справді пахло шампунем Марлен? — і щойно він це каже, як одразу ж кривиться від яскравого спогаду про ревнощі, котрі спалахнули у ньому, щойно він це почув.
— Блять, звісно що ні. Пахло шкірою, вініловими платівками і… — Ремус замовкає й ховається обличчям у плече Сіріуса.
— Чим?! — запитує Сіріус.
— Ні, це надто соромно.
— О, тоді ти просто повинен мені сказати!
— Ні!
— Якщо скажеш, я зроблю те, що тобі так подобається. Ту штуку з шарфом.
Ремус скоса визирає на Сіріуса — той підбадьорливо киває.
Ремус глибоко вдихає, а потім дуже швидко випалює:
— Вонопахлояктиколитидрочиш. — І продовжує ховати обличчя у Сіріуса на плечі.
— Що?! Моя дрочка має якийсь особливий запах?
Ремус лише киває. Його обличчя все ще сховане.
— То ти завжди знав, коли я… ну.
Ремус знову киває.
— Гм. От тобі й маєш. — Сіріус не звучить збентежено, тому Ремус підводить голову. — Трохи іронічно, що ти відчував цей запах, бо я завжди думав про тебе.
— Замовкни, ти не думав про мене! — недовірливо каже Ремус.
— Ще й як думав!
— Ну, тоді це подвійна іронія, бо я завжди кінчав, коли ти це робив, бо запах при цьому від тебе йшов просто неймовірно спокусливий.
— Ні, не може бути! — заперечує Сіріус, але Ремус лише киває. — Але ж я ніколи тебе не чув. Ти був таким тихим. — Ремус знизує плечима. — Але тепер ти такий гучний. — Сіріус радий, що це змінилося. Йому подобаються звуки, які видає Ремус. — Тобі слід було приєднатися до мене! Ти мав зрозуміти, що я думав про тебе.
— Я перевертень, Сіріусе, а не виманолог. Звідки мені було знати, про що ти думаєш?
— Блядь. Тоді ходімо надолужувати згаяне. Удамо, ніби ти ловиш мене на гарячому, а потім віддаєшся моєму ненаситному апетиту. — Сіріус встає і хапає Ремуса за зап’ясток, щоб допомогти йому підвестися, як раптом помічає пляшку вогневіскі на столику біля дивана. — Гм, схоже, вони все-таки вкрали одну в Слизорога. Візьмімо його з собою.
Сіріус піднімає пляшку і збирається зробити ковток, та Ремус зупиняє його.
— Не пий. — Ремус принюхуються, а потім хитає головою: — Туди підмішали зілля.
Сіріус лише знизує плечима, ставить пляшку на місце, і вони йдуть до сходів.
Ремус саме збирається нагадати Сіріусові, що той обіцяв зробити ту штуку з шарфом, коли повз них сходами спускаються Джеймс та Пітер із широченними дурнуватими посмішками.
Ремус із Сіріусом тримаються за руки, і Пітер, здається, помічає це.
— Що ви, хлопці, збираєтеся швиденько перепихнутись? — каже Пітер і підморгує Сіріусу.
— Просто щоб ти розумів — ми не поспішаємо й отримуємо задоволення. Ми не тварини, Пітере, — каже Сіріус, ображений і більш ніж насторожений через їх дивну поведінку.
— Ну, принаймні, не весь час, — виправляє його Ремус.
— Звісно, звісно, у всякому разі, ми лише хотіли, щоб ви знали — нам шкода, що ми не сприйняли ваше кохання серйозно, — каже Джеймс, посміюючись. — Тож, щоб загладити провину, ми прикрасили гуртожиток. Насолоджуйтесь, закохані ви наші пташенятка.
Пітер із Джеймсом продовжують іти сходами, намагаючись стримати хихотіння.
Ремус і Сіріус перезираються та лише знизують плечима.
— Ну і що це було? — каже Сіріус.
— Якщо чесно, мені байдуже. Нагадую, що ти обіцяв мені ту штуку… — починає Ремус, та Сіріус перебиває його.
— Штуку з шарфом. О, так. Я пам’ятаю.
Коли вони заходять до кімнати, то бачать близько дюжини запалених свічок, пелюстки троянд, що тягнуться до ліжка Ремуса, і арфу, котру зачарували так, щоб та награвала тиху мелодію в кутку кімнати.
— То ось як вони уявляють собі романтику? — каже Ремус, чухаючи голову.
— Це навіть мило, — каже Сіріус. — Принаймні вони намагалися? Хоча, коли добре подумати, я вважаю, вони щось замислили.
— Можливо, — байдуже каже Ремус, його думки повністю зайняті речами, не пов’язаними з Джеймсом та Пітером. — Піду візьму шарф.
***
Що стосується того, аби їх застукали, то Джеймс та Пітер обирають просто ідеальний момент. Ремус і Сіріус туляться один до одного, охоплені п’яністю після шалених двадцяти хвилин. Вони вкриті ковдрами, й оголені плечі — єдиний видимий доказ їхньої наготи. Ремус лише задоволено зітхає й розмірковує, чи є у світі краще відчуття, ніж те, як Сіріус притискається до нього, аж раптом двері гуртожитку розчахуються і всередину вриваються Джеймс та Пітер.
— Крихітко, нас нарешті спіймали! — каже Ремус, трясучи Сіріуса, який тільки-но задрімав.
Тієї ж миті Пітер голосно викрикує:
— Ха-ха, ми спіймали вас, хлопці!
Сіріус, котрий уже повністю прокинувся, усміхається обом їхнім друзям, які стоять у дверях.
— Бачите? Тепер вірите? Ми закохані. Ми трахалися, — каже Сіріус.
І тієї ж миті Джеймс вигукує:
— Диви, Пітере, зілля дійсно спрацювало! Вони думають, що закохані.
— Заждіть, що? — розгублено питає Ремус.
— Ви з Сіріусом продовжували кпинитись над нами тим вашим дивним жартом із закоханістю, тож ми з Джеймсом теж вирішили вас розіграти і підлили вам хтиве зіллям, яке змусило вас, хлопці, повірити, що ви справді закохані. Ха-ха! — Пітер чухає голову й кривиться: — Хоча наша доза не мала бути такою сильною. Сподіваюся, ви, хлопці, не… а знаєте, байдуже.
Сіріус і Ремус дивляться один на одного і одночасно згадують незайманий вогневіскі з зіллям. І обоє вибухають сміхом.
— Агов, Пітере, дамо їм трохи усамітнення. Їм стане дуже соромно, коли дія зілля закінчиться.
Коли ті покидають кімнату, Ремус чує, як Джеймс одразу ж питає Пітера:
— Скільки ж ти налив у ту пляшку? Воно мало тільки трохи причарувати їх. Я знав, що це зілля — погана ідея.
— Та все ж воно спрацювало, — відповідає Пітер. — Ми розкрили їх блеф. Закладаюся, вони так більше не жартуватимуть.
— Вони ніколи нам не повірять, правда? — позіхаючи, Сіріус питає у Ремуса.
— Та яке там. Ми зіграємо весілля, і замість того, щоб слухати наші зворушливі обітниці, вони просто чекатимуть моменту, коли ми крикнемо «ага, попались !»
— А твої обітниці дійсно будуть зворушливі? — весело питає Сіріус.
— Або зворушливі, або непристойні. Ще не вирішив.
— Сподіваюся, і одне і друге. Точно як ти, — каже Сіріус, тягнучись за поцілунком, і Ремус задоволено гуде йому у рота.