Його все

Стоун завжди захоплювався доктором. Що б той не робив, кожна його справа, кожна нова схема чи винахід завжди були бездоганними. Як і сам Роботнік, на думку агента. Він не знає точно, коли це захоплення перетворилося на щось більше. Стоун просто став помічати, що йому дедалі важче відвести погляд. Коли геній виконує завдання, створює нових роботів, п’є його каву… А коли працює в майстерні подовгу, в своїй майці без рукавів, заляпаній машинним маслом, з цим зосередженим виразом обличчя та повною концентрацією на процесі. В такі моменти відірвати погляд від нього стає ще важче, тож Стоун просто стоїть там деякий час, сподіваючись, що його не помітять. Насправді він боїться, що одного дня доктор все ж помітить. Айво ж геній, як-ніяк. Найрозумніша людина на всій планеті Земля. І не бачить таких очевидних речей. Роботнік ненавидить людські почуття. Він сам про це говорив, і не раз, ставлячи своїх роботів у приклад. Тож, якщо він дізнається, чому насправді Стоун залишається поряд, терпить його, м’яко кажучи, поганий характер, готує його улюблене лате… Мабуть, той його просто викине, якщо не натравить своїх залізних помічників. Цього агент боявся найбільше за все на світі - втратити доктора. Адже він був його всім.

***

Цей прибулець… нове захоплення Роботніка. Щось, що дійсно змогло привернути його увагу. Тепер Стоун переживає за режим доктора, але казати йому про це не варто, якщо не хоче отримати порцію звинувачень та образ у свою адресу. Хоча агент давно звик до них, як і до характеру Айво. За весь час, що вони провели разом, він вже навчився відрізняти реальні почуття чоловіка за гнівом і хвилею поганих слів.

Спантеличеність, розгубленість, а іноді й страх… Айво ніколи цього не визнає, але він теж боїться. І це нормально, він ж не один з його роботів, а жива людина, хоч і заперечує про це.

Під’їхавши до будинку, Стоун вилітає з автомобіля. Він помітив машину, яка від’їжджала від нього, але не вагаючись біжить всередину. У його голові тисячі можливих сценаріїв про те, що могло статися з доктором, проносяться з шаленою швидкістю. Кожна думка гірша за попередню. Серце калатає, долоні стискаються в кулаки. Він вривається всередину.

- Докторе! - агент кидається до Айво, що лежить на підлозі. - Ви цілі?

Він підхоплює вченого під руку, допомагає йому підвестися. З ним все гаразд. Як добре, що з ним все гаразд…

- Звідси тип щойно виїхав, тож я..

- Тож ти його спинив?

Стоун опускає погляд. Він знав, що так буде, знав, що бос розлютиться. Але ні, про вибір точно не шкодує. У цю мить, коли він впевнився, що Айво не поранений, усе решта стало неважливим.

- Відкрий рота і скажи, що ти його спинив.

Агент затамовує подих. Від гнівного погляду хочеться провалитися під землю.

- Ні, я захотів пересвідчитися, що з вами все добрееа.. - Роботнік хапає його за щелепу, в рукавичці його пальці грубо впинаються в рот Стоуна. Він притягує його ближче, майже впритул.

Жест доктора різкий, владний, грубий. Стоун розуміє, це вторгнення - демонстрація контролю. Він мав би почуватися приниженим. Та замість цього він раптом відчуває, як усередині щось стискається. Його щелепа болить від тиску, та розуміння того, як же близько вони зараз стоять, маскує біль.

***

- Стоуне! Де моя кава? - голос Айво лунає різко, роздратовано. Він не відводить погляду від моніторів, клацає по клавішах, мружиться в екран у пошуках чогось важливого. Його плечі напружені, рухи уривчасті, він знову не спав уже добу, якщо не більше. На екрані знову блимає щось, пов’язане з їжаком.

- Вже несу, сер. - Він підходить до столу й обережно ставить стакан з латте поруч із рукою вченого, залишаючи трохи відстані, аби доктор ненароком не пролив напій. На пінці ніжно виведене серце, маленький жест, який, буде проігнорований, як і завжди.

Роботнік відпиває ковток, навіть не глянувши на напій. Стоун усе одно ловить себе на тому, що дивиться на його профіль довше, ніж слід. Там, у світлі монітора, лінії обличчя Айво видаються ще гострішими, ще втомленішими, чомусь прекрасними у своїй холодній зосередженості.

- Це вже третій стакан за цю ніч, сер, - м’яко зауважує агент, голос його спокійний, майже турботливий. - Вам не завадило б трохи відпочити…

- Я сам вирішу, що мені б не завадило!  - огризається той, не повертаючись до агента. - Не лізь не в своє діло, Стоуне.

Агент ковтає порожнє «вибачте», бо воно все одно нічого не змінить, він знає це. Знає, що турбота не завжди потрібна. Знає, що Айво не сприймає її як щось добре. Чоловік знав, що його слова навряд чи щось змінять. Але все одно сказав. Бо не міг інакше.

Він не чекає відповіді, просто стоїть поряд, мовчки. Його руки зчеплені за спиною, погляд блукає то десь по підлозі, то чіпляється за доктора, тоді серце трохи швидше калатає, ніж хотілося б. Йому хочеться залишитись. Хоча б ще трохи. Просто бути поруч, навіть якщо його присутність дратує.

- Ну і чому ти досі тут? - розриває тишу чоловік, тепер тихіше, але так само нетерпляче.

- А.. Так, вже йду, сер. - він розвертається, але не надто швидко.

Насправді він простояв там добрі кілька хвилин, та для нього це була лише секунда. Одна мить, трохи довша, ніж дозволено. Але як би він не намагався втиснути в себе свої почуття, вони нагадували про себе. В ті миті, коли він дивився як Айво тримає чашку, як схиляє голову, як цілком віддається роботі, від якої давно вже варто було б відпочити.

***

Після невдалого переслідування Соніка доктор Роботнік сидів у тиші. На екрані перед ним миготіли кадри невдачі, які Айво переглядав уже втретє, ніби шукаючи в них щось, чого раптом міг не помітити. Його плечі були стиснуті, щелепа напружена, пальці сіпались на столі. Стоун добре знав ці ознаки - мозок генія працював на повну, і всередині нього закипала злість, яку ще не було на кого вилити.

Айво звик до іншого. Він звик, що створений ним план завжди працює. Завжди. Його розрахунки бездоганні, його технології - неперевершені. Ніхто не міг втекти. Ніхто не мав права бути розумнішим за нього.

Але цей їжак… цей проклятий прибулець руйнував усе.

Вперше за довгий час у нього не вийшло. Айво Роботнік, геній, мислитель, вчений, стратег, і не зміг упіймати якогось там маленького синього гризуна.

- Замочили? О, досі на плаву. Та вони справжні термінатори. - Пробурмотів Стоун, не зумівши стримати коментар. Його голос був тихим, майже несвідомим.

Чоловік повільно повернув голову в бік Стоуна. Його очі, зазвичай гострі й холодні, тепер здавались ще глибшими, ще більш небезпечними. Агент відчув, як щось важке прокотилося всередині. Він знав цей погляд. Занадто добре знав. Знав цю тишу перед бурею.

- На два слова, - холодно вимовив доктор.

Серце агента на мить зупинилося. Він зрозумів, що бовкнув зайве занадто пізно.

- Приклейся до стіни.

Стоун відступив назад і злегка притиснувся спиною до холодного металу. Механічно. Як завжди, швидко і без заперечень.

Айво підійшов ближче. Ще ближче. Так, що їхні обличчя опинилися майже впритул. Їхні носи ледь не торкались. Серце агента підстрибнуло, забившись сильніше десь у горлі.

- Я за тобою не пущу і сльози. - З кожним словом у тоні чулося все більше гніву, - тому що ви, люди, нетямушчі і тупі, я на вас всіх плювати хотів! Мої ж машини завзяті і настирливі! Вони як діти мені!

Стоун відвів погляд.

Слова доктора ранили. Хоч чоловіку і здавалося, що він вже звик до цього, але це не могло не ранити. Він чув щось подібне й раніше. Не раз. І завжди переконував себе, що не має це сприймати близько до серця. Що Айво просто злийться. Але чомусь від цього не ставало менш боляче.

***

Доктор замкнувся у своїй лабораторії та слухав музику. Гучну, шалено швидку, з нерівними бітами та гітарними рифами, які зливалися у вибуховий фон. Він робив так іноді, коли емоції брали гору, коли думки були занадто нав’язливими. Стоун називав це його «музикальними перервами». Він щиро радів що доктор хоч іноді відпочивав.

Стоун увійшов тихо, тримаючи в руках два стаканчики з кавою. Лабораторія була напівтемна, залита м’яким сяйвом моніторів, що миготіли графіками й потоками даних. У цьому імпровізованому хаосі Айво танцював, Рухи були різкі, майже агресивні — немов він намагався витанцювати все, що не вміщалося всередині. Емоції, гнів, натхнення - усе виривалося назовні через тіло. Чоловік не зміг стримати усмішку. Агент захоплювався цими митями, коли геній, якого боялися всі, дозволяв собі бути… живим. Він підійшов ззаду, пританцьовуючи в ритм пісні, що лунала з навушників боса.

- Чи не бажаєте лате з парним козячим молоком з Австралії? - запитав чоловік, простягаючи напій . Усмішка не сходила з його обличчя.

Роботник, різко розвернувшись, вскрикнув від несподіванки. Навушники злетіли з одного вуха.

- Я що, схожий на імбецила? - вигукнув він, насупившись.

Стоун на мить подумав, що це була помилка. Його обличчя сіпнулось. Напевно, варто було дочекатись кращої миті, чи, бодай, попередити повідомленням. Але час обирати вже минув, і тепер залишалося лише вистояти під шквалом докторського сарказму.

Проте…

- Звісно, що бажаю! - несподівано додав вчений, - я обожнюю твій рецепт!!

Він узяв каву - і в той момент їхні пальці торкнулися. Через тканину рукавичок, але цього було достатньо.

Для Стоуна - більше, ніж достатньо. Чоловік затамував подих. Серце завмерло, за мить забившись вдвічі сильніше. Доктор сказав, що обожнює його рецепт. Він ніколи раніше не хвалив його. Чи його каву, для агента це не мало різниці. І цього було достатньо, щоб в Стоуна знову з’явилася ця його аж надто щира усмішка, сповнена такого невимовного тепла. Вони дивилися один одному в очі всього мить. 

Один з приладів вченого запищав, і той відійшов від Стоуна. Агент гучно видихнув. Ще б пара секунд, і він зробив би щось, про що потім міг би шкодувати. Він ще трохи подивився на спину Айво, на те, як той нахилився над панеллю, зосереджений, геніальний і далекий. Стоун ще раз усміхнувся, вже ледь помітно, перед тим як піти.

А кава ще довго парувала в руках доктора, залишаючи по собі нотку тепла, яке він не міг, чи не хотів пояснити.

***

Невеличкий високотехнологічний літак, тепер вдосконалений силою голки їжака-прибульця, стояв готовий до взльоту. Метал блищав, відбиваючи промені сонця. Доктор Айво, у своєму яскраво-червоному льотному костюмі, рухався з відчутною впевненістю збираючи навколо себе дрони, заряджаючи зброю, ретельно перевіряючи боєприпаси.

- Побажай мені удачі, Стоун! - кинув на прощання доктор, сідаючи в кабіну, - цього разу я не дам їм втекти!

Стоун дивився, як чоловік влаштовується на місці пілота. Агент хотів би полетіти з ним, допомогти хоч чимось, захистити, якщо буде треба, але бос тільки відмахнувся, сказавши, що його ботів буде більш ніж достатньо, адже тепер в нього є сила Соніка. Агент розумів це. Дуже добре розумів. Але всередині щось неспокійно тремтіло, передчуття, ніби все повільно, обережно йде в бік неминучої біди. Відчуття, що ось-ось щось трапиться, що щось піде не за планом і в гіршому випадку доктор не повернеться.

Та це лише параноя, правда ж? Роботнік - найкращий у своєму ділі. Він не просто вчений, він справді геній. Він ж не може просто зникнути. Стоун сам це чудово розумів, але щось не давало йому спокою. Все одно, якщо доктор щось задумав, його вже не спинити, тож тут навіть при всьому бажанні Стоун безсилий.

- Докторе… - голос агента звучав тихо, майже нерішуче.

- Ну чого тобі ще? - відповів Айво, не відводячи погляду від екрану.

Ці слова звучали різко, навіть трохи сердито. Але для Стоуна це нічого не змінювало. Бо він не бачив перед собою просто свого боса. Він бачив людину, з якою прожив сотні днів, годин, погроз, перемог і шалених планів. Людину, яку розумів краще, ніж самого себе. Людину, яку…

Як насправді багато він хотів би йому сказати. Але не можна. Не можна зіпсувати те, що в нього вже є. Всю довіру між ними, яку вибудувати Стоуну вдалося далеко не просто. А тому все, що йому лишалося, це вірити. Вірити, що все вийде.

- Бережіть себе, сер.

Доктор на мить завис, мов зважуючи щось, потім хмикнув.

- Не драматизуй, підлабузнику.

Кришка кабіни опустилась. Літак загуркотів, плавно відірвався від землі й полетів у небо. Стоун залишився на місці, вбираючи у груди порожнечу, яка повільно розросталась навколо.

Він не був параноїком. Але щось у грудях боліло. Щось кричало, що це - не просто виліт.

Це було схоже на прощання.