У Ремуса багато навичок. Здатність формувати зв’язні думки, поки Сіріус його цілує, не є однією з них. Сіріус змушує Ремуса втрачати розум. Щось у тому, як Сіріус із гарячковою нагальністю хапає Ремуса за стегна. Як він наближається до Ремуса, щойно вони залишаються самі. Як його волосся спадає йому в очі, виглядаючи елегантно без краплі зусиль. Ремус зазвичай ясно виражається, він вдумливий, проте як тільки він бачить Сіріуса, то все, що він може подумати, це «їбать».
— Ти як котяча м’ята, — каже Ремус, затамувавши подих, — хіба що для вовків.
Сіріус кусає лінію Ремусової щелепи. Одна його долоня стискає Ремусову шию, пальці вплітаються в пасма його волосся. Інша змією пробирається крізь тканину його мантії та ковзає вниз від лінії пупка, від чого руки вкриваються сиротами.
— Вовча м’ята, — гуде Сіріус.
— Гм? — запитує Ремус, уже забувши, що він казав. Зараз його розум приємно затуманений та зосереджений на рухах Сіріусової руки, що опускається все нижче й нижче.
— Котяча м’ята для вовків була б вовчою м’ятою, — пояснює Сіріус, демонструючи вражаючі навички володіння мовою та думками.
Ремус просто мимрить «ммммм», а потім, щойно Сіріусова спритна долоня нарешті знаходить і міцно стискає те, що шукала, обережно кусає Сіріуса за плече.
— Не можна м’яти вовчу м’яту, вовчику, — дорікає Сіріус, поки його пальці беруться вправно творити свою магію, змушуючи Ремуса розпадатися на частини
— Їбать, — тільки й каже Ремус, проте навіть це, заглушене плечем Сіріуса, звучить більше як «мгф».
***
— Мгф.
Сіріус любить сексуальні звуки, які видає Ремус, коли йому бракує слів. Те, як він замовкає посеред речень. Як часом він, майстер говорити, забуває навіть власне ім’я. Іноді достатньо лише неохайного поцілунку, такого, коли Сіріус кусає нижню губу Ремуса та притискається стегнами до його стегна, тоді Сіріус може задати йому найпростіше запитання на зразок «який сьогодні день?» або «чим ми обідали?», і Ремус даватиме чарівно абсурдні відповіді на зразок «так» і «завтра».
У цю гру Сіріусу грати дуже подобається. Його улюблене поки що — це як він запитав Ремуса: «де ми?», коли вони цілувалися в шафі для мітел, і Ремус відповів: «ти, крихітко».
І здебільшого ці ігри та їхні вкрадені хвилини разом були б ідеальними, якби не той факт, що вони просто… вкрадені.
Минуло два місяці, відколи Сіріус нарешті набрався сміливості залізти вночі до Ремусового ліжка — спершу під приводом «позичити комікс», тоді ліг «перевірити м’якість його матраца», а потім заліз під ковдру, щоб мати змогу «порівняти якість простирадл». На щастя, Ремус, бачив його наскрізь, бо, напевно, відчув запах його жаги, — клятий перевертень, — і запропонував їм «перевірити, як воно відчувається — цілувати один одного».
Сіріус навіть слова не сказав, він просто взяв обличчя Ремуса в долоні та зробив те, чого вже дуже, дуже давно хотів. Це було блять ідеально. Ніби їх спеціально створили так, щоб вони пасували один до одного. Після цілої хвилини, протягом якої вони гарячкового притягували один одного щораз ближче, зливаючись в єдине ціле, — часу, протягом якого вони й думати забули про цю відмовку з «експериментом», — Ремус нарешті відірвався від Сіріуса й уважно на нього подивився.
— Мерліне, блять, я хотів зробити це роками, — сказав Ремус, схопивши Сіріуса за талію й затиснувши своє стегно між Сіріусових ніг.
— Треба було зробити, — ось і все, що сказав Сіріус. Ось і все, що узагалі кожен із них сказав до кінця ночі, бо їхні роти були зайняті зовсім іншим.
Два місяці прокрадання один до одного в ліжко та пропозицій трахнутись в порожньому класі промайнули як чудовий сон. Часто, коли вони спускаються з запаморочливої висоти ейфорії, хтось із них каже:
— Нам справді варто би вже розповісти іншим.
І вони обидва погоджуються, однак не можуть тримати руки подалі один від одного достатньо довго, щоби вигадати план. Не допомагає ще й те, що Ремус перетворюється на абсолютне місиво, щойно Сіріус його торкається.
Сіріус припускає, що план доведеться вигадувати самому.
Хіба це може бути важко?