Пролог: Впустив мене в дім, білий кіт чарівний, а я у кота вкрав колечко, ла-ла-ла. 

Чонгук прокидається зранку “як завжди”,  чистить зуби “як завжди”, снідає, одягається, все робить ”як завжди”. Весь його день, як і минулий тиждень, місяць і рік - були “як завжди”, і він звик до “як завжди”: “ як завжди” його друг і товариш майже все життя. 

Він міг пригадати досить небагато моментів коли все було не “як завжди” - моменти були майже непомітні, іноді навіть несенсові і безсенсові. Такі моменти траплялись з ним настільки нечасто, що якби Чонгук мав особистий щоденник - то в графах “як завжди”-днів був би прочерк, а в моментах - сотні і тисячі слів, що драматично і літературно описували б як його мимовільні дрібнички. Життя Чон Чонгука здається настільки рівномірно викладало в його долі всі статичні ситуації, що не пропускало жодних несподіванок. Це був пазл, що збирали чітко і по інструкції. 

Йому 24, він влаштувався на нову роботу, з’їхав на нову квартиру - невеличку, але окрему - починаючи нове життя, новизна якого зводилась лише до нових квадратних метрів.  

Зранку дивлячись у дзеркало, чітко і за інструкцією він чистив зуби - справа наліво  - а потім виділяв рівно 1 хвилину щоб подивитись собі в очі і задати одне питання - що далі?  

Що буде далі, Чон Чонгук?  

І після 1 хвилини - відповідь ніколи не приходила. Тоді він збирався і йшов на роботу, до студії. Там він “як завжди” казав привіт, робив каву, і проводив цілий день над папірчиком де намагався скласти дрібку слів в пісню, а жменю нот - в мелодію.  В свої 20 років Чон Чонгук написав декілька пісень - вони були проривом його життя і серця, вони були подихом, останньою мелодією душі, що ще не знала дорослого “як завжди” життя, коли для Чонгука був папірець і ручка, якою він настукував ритм десь сидячі у вагоні метро Пусану. Вони чомусь завжди народжувались саме у вагоні метро. Потім він наспівував мелодію напротязі тижня, бо вона застрягала у його голові, а слова накладались самі собою.  

Вони не були супер-хітами, але дозволили йому підписати контракт з середнячковою студією, вхопити по непоганій ціні квартирку в Сеулі, і продовжити жити життя “як завжди”. Пр9оте він так і не відповів собі  на питання “що далі”.  

Звичайно, в планах були нові пісні, можливо декілька концертів, щоб фанати впізнавали - і спокійно собі заробляти гроші рекламою та продажем альбомів. А сенс?  

Сенсу Чонгук на жаль не бачив: ні в дзеркалі зранку, ні в тому треклятому папірчику, в який він дивиться по 7-9 годин на день. Ні мелодія, ні слова до нього так і не завітали сьогодні. 

Вечорами Чонгук прогулюються містом, блукає поміж дерев у парку, чи маленьких візочків з вуличною їжею і зовсім не розуміє - куди ще себе приткнути. Куди запхати своє сумне тіло, щоб було або не сумно, або хоча б не так дивно: він відчував себе відлюдником серед натовпу, неначе звичайним пустим місцем. Хоча бувало, що його навіть впізнавали на вулицях, але від цього він не перестав відчувати себе відсутнім для світу навколо.  

Поміж незнайомих вулиць і провулків він блукав нечасто, але сьогодні ноги несли кудись, де він ще не був, а може - і ніхто не був. Він шукав спокою для своєї здичавілої душі, шукав миру і злагоди, шукав акустики, мелодії, яка все ніяк не знаходила його. Вона неначе ховалась поміж сплетінь його думок і насильних намагань впіймати, не хотіла потрапляти в пастку папірця, де її образ з високого і чаруючого - став би лише рівним станом із нот.  

І музика вела його, крок за кроком, тримала під руку, підказувала на поворотах та роздоріжжях, неначе затьмарений її тихим наспівом - Чонгук ступав далі і далі, через хащі і кущі, через вогонь, воду, старий паркан і дивні дерев’яні двері. Музика дихала в старих стінах, розгулюючись під високими стелями і танцюючи повільний, граційний танець посеред накритих білими простирадлами меблів і надзвичайно широких, облуплених стін.  

Чонгуку хотілось… Нарешті хотілось і наспівувалось, він не розмикав губ, щоб мелодія не покинула його, тільки мугикав собі під носа, проходячи глибше до покоїв дивного будинку. Руки відчували можливо столітні шари пилу на старих полицях, білі простирадла під напівзакритими віками неначе розмивались у кінематографічних привидів, що повставали під його тихий вальс і об’єднувались у пари для уявного балу. Вони святкували цю мелодію, що йшла напряму він серця до його губ.  

Чон і сам плавно міняв пози, лише віддалено схожі на позиції танцю, поки продовжував спокійну ходу поміж привидів. Крок за кроком, звук за звуком. 

Скрип вітру в старих ставнях неначе додавав мелодії наповненості, ставав її частиною, і хлопець вже знав, що на записі - обов’язково попросить додати скрипи в пісню. Може навіть і зовсім без слів. Слова в голову не йшли.  

Він тільки прийшов, але в голові вже була думка про те, що він точно приїде сюди завтра. Він забере записник, візьме гітару, він напише тут пісню, а може потім відзніме відеокліп. Стіни заспокоювали його, надихали, а холодний протяг - додавав його голосу вібрацій і звуків. Чонгук відчув себе навіть краще, ніж в метро Пусана, натхненніше, повніше.  

Серед розкиданих - хоча більше схоже на “хаотично складених” - речей на підлозі - Чонгук знайшов якісь старі книги написані не корейською мовою, старий одяг, проте зовсім чистий, навіть якісь прикраси. Бачив і каміння, і персні: тоненький з двома камінцями приміряв собі на пальцях, і вирішив вкрасти в якості реквізиту. Він знав, що це мабуть комусь належить, але кільце було настільки привабливе, і так добре сиділо на його безіменному пальці - що він не втримався. На всяк випадок - залишив на одній із полиць свою візитівку: якщо господар об’явиться за коштовністю - він стовідсотково її поверне, але поки що потримає у себе. Поки що.  

З часом, коли мелодія ставала більш впевненою в його голові - він остаточно вирішив їхати назад на  студію, щоб не втратити її. Чонгук намагався якомога точніше запам’ятати дорогу до цього будинку, коли таксі від’їжджало, але вже на ранок - єдине що він міг пригадати був той перстень на його пальці. 

*** 

Він знову прокинувся, знову зібрався, знову поїхав на роботу. Мелодію записати він встиг, проте на ранок вона здавалась йому не повною, не такою як учора. До обіду його голова нарешті пропустила вчорашні спогади, проте робила це дозовано. Спочатку він згадував запахи - пил, нічне повітря, сухі квіти біля вікон. Поступово приходили образи - танцюючі привиди і блискучі камінці. Розписані старі стіни, понівечені часом і пліснявою. Кольорові скла і місячне світло. Відблиски в темноті, мороз по шкірі від протягів.  

Чонгук був впевнений, що повернеться туди сьогодні ввечері. Впевнений він був до моменту, поки його не завалили роботою, а потім  він ледь дотяг свої ноги до ліжка і вирубився.  

Він знову прокинувся. Знову зібрався. Знову поїхав на роботу. Знову пригадував деталі нічної прогулянки і “знову” був категорично налаштований на поїздку. Але там те, се, п’яте. Потім обід, потім тренування і робота над рекламою чогось там іще. Знову ліжко. День за днем, Знову і Знову. Тиждень. На вихідних він був впевнений в своїй поїздці на сто відсотків, спакував собі перекус, гітару. Взяв записник, як і хотів. Як і планував.  

Почав шукати адресу, він же ЯКОСЬ замовляв таксі? Адреса була для нього незнайома, він повторив запит для виклику машини і поїхав. Місце куди його привезли - було точно, на всі можливі відсотки - не тим. По-перше не було будинку, по-друге - в радіусі двадцяти кілометрів взагалі тільки старі маленькі халабуди під зніс. Чонгук блукав поміж них годину чи дві, шукав і вдивлявся в кожне вікно, мріяв побачити хоч щось знайоме.   

Присів на старих сходах, остаточно розчаровуючись в своїх хибних мріях. Дивний старий будинок, величезний і гарний - він його одразу б побачив.  

Секунда за секундою вживлювали в його голову думку про те, що він вже його вигадав, але був перстень. Була мелодія. Він був, і він пам’ятав.  

- Та щоб його, - тихо прошепотів Чонгук, коли його телефон відізвався тихою вібрацією.  

На екрані ще відкритий макет карти місцевості чомусь почав вказувати напрям. Вказував за його спину, і якщо б хлопець був би віруючим - вже б грішив на нечисті сили. Він повернув голову, де в п’яти метрах стояли величезні двері, набагато приємніші, ніж в його спогадах. Він сидів вже за парканом, у дворі на треклятих сходах. 

- Що за… 

Двері відчинились від легкого доторку, коли Чонгук все ж вирішив увійти. Всередині все було майже так само, як йому пам’яталось: простирадл було менше і частина меблів були відкриті. Маленький столик, два крісла, в каміні  зовсім трішки тліли останні вуглі - в стінах будинку відчувалось набагато тепліше ніж минулого разу. Візитівка зникла, речі “хаотично розкладені на підлозі” - теж. У великій вазі біля вікна замість старих квітів - стояли свіжі білі троянди. Величезні, довжелезні білі троянди. Господар знав, що тут хтось був, проте Чонгук його так і не зустрів, жодної іншої ознаки того, що тут була якась інша людина. Чи істота. 

На третьому кріслі, все ще накритому тканиною - причаївся білий кіт, що уважно споглядав за людиною, що увійшла до будинку, і не рухався. Чонгук його перші хвилини навіть не бачив, настільки білим  він був. Тільки коли все ж присів на одне із запропонованих крісел, кіт поворухнувся і Чонгук злякався що навіть прикрикнув від переляку.  

- Мати котяча, - заверещав той, ледь не запустивши в кота гітарою. - Ох, боже, це просто кіт. - Заспокоював він себе, на всяк випадок виставивши вперед свою сумку в якості щита. - Ти добрий кіт?  

Навіщо він питав кота - він не знав, але склалося таке в нього відчуття, що кіт тут не просто так. Якщо він у сюжеті якоїсь книги - кіт-перевертень і є господарем дому, він був впевнений. Занадто багато дивностей.  

Кіт не відповідав. 

- Будемо вважати, що ти добрий, і ти дозволиш мені трохи провести тут часу в твоїй компанії, - кіт прикрив очі і звернувся клубком на простирадлі, - прийму за згоду.  

Чонгук швидко і акуратно розпакував гітару, дістав записника і поринув у думки в пошуках нових мелодій, або шукав там вдосконалення для тієї, що прийшла на його голову коли він був тут уперше.  

Вдень атмосфера будинку не була такою продуктивною, як йому хотілось: він записав всього декілька нових нот, спробував наспівати якісь слова, проте лірика з нього не лізла. Він зациклився на тій, старій мелодії, перебирав під неї струни, намагався додати чогось, але чим більше думав чітко про мелодію - тим менше вона йому подобалась. Він відклав гітару, повернувся до кота - той дивився прямо на нього: Чон спитався його думки про музику, але кіт не відповідав, як коту і передбачалось. Хлопець вийшов на двір, влаштувати думкам генеральне провітрювання, озирнутись навколо, можливо черпнути натхнення від природи навколо. Дерева стояли собі тихо, лише іноді шелестіли від вітру гілками, сонце світило, пташки співали. Він не чув в цьому шумі ніякої музики, хоч і намагався.  

- Камінчик лежить собі на дорозі, листочок летить по вітру, - почав складати дурнуваті віршики Чонгук, розуміючи абсурдність сьогоднішнього дня, - ла-ла-ла, летить він по вітру. Ла-ла-ла, білий кіт впустив мене в дім, ла-ла-ла. Впустив мене в дім, білий кіт чарівний, а я у кота вкрав колечко, ла-ла-ла. 

Чонгук вертався в дім знову сумним. Дивився на вкрадену коштовність, і думав що її варто лишити. І не приходити сюди більше, можливо той вечір був лише одним таким… натхненним.  

Він зняв кільце з пальця. Залишивши над каміном, і почав збирати свої речі. В голові було тихо, жодної ноти. 

- Ла-ла-ла, білий коте, друже, - дивиться він на кота, - от тобі у вдячність, друже. -  Він дістає зі своєї сумки стару листівку з якоїсь фотосесії, на зворотному боці якої пише якісь добрі слова, що приходять до нього в голову, вибачення за те, що поцупив чужу річ, і кладе її під кільце над каміном. - Бувай, білий коте, ла-ла-ла.  

Він щільно закриває за собою двері, на всяк випадок відкриває трекер і дивиться геолокацію - де він знаходиться. Ставить шпильку, ну, на всякий важливий  випадок, щоб дім раптом знову, магічним шляхом не зник. Знову викликає таксі і поринувши у власні думки продовжує співати дурнувату пісеньку про білого кота. 

- Білий-білий коте, маленький пухнастий друг, ла-ла-ла, - він штовхає якийсь камінчик під ногами, дивлячись рівно в землю, - дякую за гостинність, в твоєму великому домі - я почув самого себе, ла-ла-ла. Сподіваюсь, колись нас доля ще зведе, ла-ла-ла.  

Вдома чомусь мелодія про білого кота теж не йшла з голови, але слів Чонгук вже не підбирав, лише ходив і наспівував час від часу “ла-ла-ла”. В його голові були моторошні думки про надприроднього кота, про дивний будинок, про перстень, але він всіляко відганяв їх, бо все закінчилось, бо повертатись він не планував, та і то - може йому більшість з усього взагалі лише наснилась. Вже підвечір, коли він лежав у власному ліжку - волею-неволею, думки переходили в потік про те, що кіт - це прекрасна зачарована принцеса, яку він має врятувати від злого чарівника, який тримає її в цій огидній хатині, і думки його, а може вже і сни - були такими реальними, наче він сам вже переживає ці події.  

Проте зранку перші сонячні промені  розігнали казкові сни, і день знову починався “як завжди”. Окрім маленької, дрібненької, дивненької деталі - на сусідній подушці, яку він зазвичай обнімав вночі, лежала його ж записка, яку він залишав ймовірному господареві і той самий перстень.  

Маленькими дуже гарними буквами було дописано “Приходь ще. До мене.”.  

- Мати коте… - лише вимовив Чонгук, перш ніж зловити маленьку надприродню панічну атаку. Все ставало більш дивним, ніж він міг уявити, і від цього в ньому прокидалась параноя і страх. - Кіт? Це дійсно кіт, чи що?  

Він уважно перечитував записку ще п’ятнадцять разів. Може двадцять. Ходив по квартирі колами, на всяк випадок перевірив чи були закриті двері, подивився в кожне вікно. Він жив на 7 поверсі і не надто добре уявляв як до нього потрапила ця записка. Він не знав що робити. Дзвонити в поліцію? Чи краще одразу йти в церкву? Шукати відповіді в інтернеті?  

Їхати знову в той будинок?  

Ця думка здавалась йому надто логічною: прийти, залишити перстень, якщо повезе - зустріти господаря будинку і попросити не лякати його. А краще взагалі забути про його існування. Не геройствувати і не шукати відповіді, просто спокійно вибачитись і попросити відвалити. Думка була досить переконливою, але дуже страшною. Чонгук панікував і вагався, але вже збирав свої речі і одягався. Вирішив викликати таксі не одразу на ту адресу, а за 500 метрів звідти, щоб встигнути поблукати по місцевості і можливо дізнатись щось нове про цей будинок.  

Поліція не вирішить його паранормальних питань, його просто не послухають, в найкращому випадку - в найгіршому ж, він потрапить не декілька діб на перевірку в психдиспансер. Чи наркодиспансер.  

А йому такого піару не треба, він і так на ниточці тримається за цю роботу.  

Коли він ступив знову на землю з машини - маленькі будиночки виглядали досить темними і застарілими, він відкрив карту на телефоні і вирішив обійти будинок по колу, придивитись до нього з усіх боків. 

Він блукав між парканами хвилин може 20, постійно бачив якісь частини будівлі з-за дерев і дахів, але жодного разу - не зміг побачити цілий будинок він землі і до даху. Бачив граючі на сонці різнокольорові шиби, дуже білі ставні, іноді якісь краєчки даху і старих стін.  

Будинок стояв майже на самому краєчку Сеула: Чонгук шукав його на картах, задавав питання інтернету, проте ніякої конкретної інформації не знаходив. Просто великий дім, просто стоїть.  

Він хотів спитати перехожих, але їх, неначе навмання, ніде не було. Жодної душі.  

Зимове сонце заходило за пухкі хмари, на щоках хлопець відчув перші маленькі порошинки снігу: вони осідали на його віях, одразу обертаючись на маленькі сльозинки, що стрімко бігли донизу. Чон підняв очі до неба, дивуючись досить теплій погоді і неочікуваному першому снігу. Остаточно вирішив, що тягнути нема куди, і через хвилину - пішов в пошуках дверей.  

Вхід знайти було надто легко, неначе за минулі два візити він пам’ятав будинок від підвалу до горища, до останньої цеглинки. Двері знову легко піддались його рукам.  

В каміні його зустрічало стихле полум’я і тихий тріск зовсім маленької купки деревини. В будинку було набагато тепліше,  ніж минулого разу, на маленькому столі лежало декілька білих, зовсім свіжих троянд. 

- Добрий день. - Досить гучно промовляє Чонгук, але старається не кричати. - Я отримав вашу записку, і… Мені страшно, тому я  прийшов щоб попросити вас не лякати  мене.  

Тиша йому не відповіла.  

- Якщо чесно, зараз мені здається, що я потрапив у якусь ненормальну історію, тому я прийшов ще раз принести вибачення особисто. Вибачте, якщо я заважав вам, і ще за перстень, - він дістав коштовність із кишені, залишаючи її біля квітів, на скляній поверхні. - Я би не хотів і далі заважати, тому прошу, залиште мене. Я обіцяю нікому нічого не розповідати, і просто забуду про цей будинок, добре? - Кінець речення він промовляв уже майже пошепки, тому що говорити, а тим паче вибачатись перед тишею - йому було некомфортно.  - Чорт, хоч подайте якийсь знак.  

В якості знаку з іншої кімнати, переляканий і з величезними очима вибігає той самий білий кіт. Вслід за ним, вкритий темрявою сусіднього приміщення - м’якими лініями вимальовується силует людини: ближче не підходить, залишається на достатній відстані, щоб Чонгук не міг розібрати нічого конкретного. Він бачить лише його босі стопи на холодній підлозі, і якісь частини одягу, схожого на дуже широкі білі штани. Тканина струїлась з темноти на світлі половиці обережним білосніжним водопадом.  

- Пробачте… - Єдине що зміг вимовити Чонгук, він хотів зустріти господаря, але чомусь не очікував цього тут і зараз. - Я…Я тут випадково перший раз був, а потім… Вибачте, я думав що тут ніхто не живе.  

Білий кіт підійшов до Чонгука, ластився до його ніг, а той лише подумав “ну, дякувати богу, кіт не перевертень”. Від ніяковості ситуації його пальці панічно перебирали та відтягували червоне волоссі від потилиці, але заспокоїтись це чомусь не допомагало.  

- Ви нічого не скажете? - Обережно спитав той, намагаючись все ж розгледіти обличчя господаря, але тіні були такі густі і щільні, що він не міг розрізнити жодної риси його обличчя. Йому лише здавалось, що чоловік мав досить довге волосся.  

Тиша в обличчі господаря - не відповідала, а лише вказала рукою, що плавно пірнала на світ божий із темряви, на квіти що чекали мабуть свого адресата. Чон ще раз уважно придивився до них, знаходячи під трояндами свій записник, і вирваний з нього клаптик паперу.  

“Я не серджусь, я дуже радий що ти прийшов. Вибач, якщо налякав. Квіти для тебе.” 

- Дякую, але я не стану їх брати. Це все дійсно дуже дивно, тому я хотів би більше не приходити. Ми з вами не знайомі, і до того ж - тут досить моторошно. - Чонгук повернувся до силуету, той лише начебто важко видихнув, граційно розвернувся і зник.  Його повільні кроки були майже беззвучні, і Чонгук не розумів, як далеко зник господар. 

Він ще раз подивився на кота, той сидів біля його ніг і муркотів собі щось під вуса, очікуючи теплої руки.  

- Прощавайте, пане Коте, гарного вам дня. - Чонгук швидко його погладив, забрав свій записник і направився до виходу.  

За дверима в усю силу вже була хуртовина, сніг валив з неба великими м’якими пластівцями, які вкривали плечі тонкої куртки і танули в одну мить. Завірюха вила голосним вітром, і Чонгук розумів, що додому він скоріше за все не попаде.  

- Чортівня… - вилаївся той, тихо проводячи в голові паралелі, і віддаючи впевнені 50 відсотків на збіг, і ще 50 - на його тяжку, тепер вже якусь архаїчну і надприродню долю. Чонгуку ставало ще страшніше, тому думки про те, щоб залишитись в цьому домі він відганяв до останнього. Він викликав таксі, шукав поруч людей, машини на дорогах, навіть дзвонив своєму менеджерові - все було дарма. Ніхто за ним не приїде. Пішки йому йти теж нема сенсу. - Вибачте за нове вторгнення. 

Він опустив голову, думаючи про себе, що все було надто підлаштовано, надто драматично.  

Його на порозі зустрічав білий кіт, схиливши голову набік і поворухнув одним з вух, наче в знак привітання. Йому вже здавалось що коти з ним вітаються, і він вітався з ними теж. 

- Привіт, друже. - Чон присів на підлогу, пальцями торкаючись білої м’якої шерсті, але на його подив - кіт був досить холодним. Як для кота. - Ти раптом не змерз від такої завірюхи?  

Хлопець обережно підняв кота на руки і відніс на крісло, що вже було спеціально посунуте до каміну: поруч із букетом троянд, начебто саме для нього, стояло невелике горнятко, на вигляд з чаєм, від якого відлітав теплий пар.  

- Красно дякую, але я не можу прийняти ні квіти, ні чай. Якщо ви не проти, - Чонгук звертався в бік тої темряви, звідки виходив господар минулого разу, - я просто почекаю поки погода трішки вщухне, і знову піду.  

З темряви знову на світло ступила боса нога, Чону здавалося, що на якийсь сантиметр навіть ближче, ніж минулого разу. Довгі пальці знову вказали на стіл, де біля чаю лежала ще одна записка.  

“Підкинь до каміну дров, щоб стало тепліше, і випий чаю, він з м’ятою. Залишайся скільки буде потрібно, я не проти. Якщо хочеш їсти, я щось принесу. Хуртовина буде до завтра.”  

- До завтра? - запитує Чонгук розчаровано. - Ви не можете зі мною говорити, чи не так?  

- Можу… - шепоче тихий голос із пітьми. Він був такий тихий, і хрипів, наче от-от зірветься. 

- А до чого тоді ці всі записки? 

Пітьма знову не відповідає на його питання, але по силуету він розгледів, як той піджав плечі, і знову розвернувся, щоб покинути світлий простір. 

- Почекайте, будь ласка. - Тихо окликнув його Чонгук, але думка, яку він хотів промовити - ще не до кінця сформувалась в його голові. - Я не хочу лізти у ваше життя, і обіцяв, що більше не прийду і нічого не розповідатиму… - хлопець запнувся на цих словах, споглядаючи обережно на господаря через червоні прядки, що спадали на обличчя. - Мабуть все ж моя цікавість більша за страх, тому я хотів спитати… 

Від страху і нервів він стискає свої пальці до червоного, потім і до білого кольору під шкірою. 

- Не бійся. - Зовсім тихо говорить голос, в шепоті Чонгук навіть майже не мій розпізнати який це голос - грубий чи ніжний, чи високий він, чи навпаки. Тільки розумів, що точно - чоловічий. 

- Питань у мене багато, але мені страшно задати неправильне, - буркотів собі Чон, - наприклад, як ви потрапили в мій дім? Двері і вікна точно були зачинені, живу я досить високо, тож… Мені тривожно від того, що зовсім не знайома мені людина так легко потрапила в мою квартиру. До того ж вночі. 

Чонгук падає на підлогу, складаючи навхрест ноги, і вмощується, хоча і було достатньо холодно на старих дошках. Дивиться на силует в темноті - він тепер не бачив навіть ніг - силует не ворушився, не підходив і не зникав - просто стояв, немов статуя, що споглядала на нього зверху вниз.  

- Вибач. - Тільки і промовив він, і повільно покинув поле зору Чонгука.  

- Мабуть на це питання ви відповідати на плануєте. - Зрозумів той, - може іншим разом… 

- Іншим. 

Голос шепотів десь начебто звідусіль, Чонгук не розумів де його джерело, але воно точно стояло не перед ним. Десь позаду і зверху одночасно. 

- Ха! - Підняв голос Чон. - Для цього доведеться знову прийти. А я не планував. 

“А я не планував” - повторив він собі в думках і влаштувався біля каміна, гріти змерзлі кінцівки Взяв чай, знайшов на кріслах подушку і теплу ковдру і, звиваючи собі тепле гніздечко, влігся дуже близько, так що полум’я сухим скрипом опаляло його обличчя. Його зуби починали видавати барабанну дріб, тонка куртка була настільки мокра, що коли він її відкинув на підлогу - там швидко з’явилась калюжа. 

- Грійся. - Тихо, десь на периферії його свідомості пролунало зовсім близько, але тепло від полум’я швидко його зморило, і не давало відкрити очі, щоб озирнутись на голос. Він встиг лише відчути на волоссі холодний доторк пальців, і крізь щілинки мій віями - вловив зовсім білий силует високого чоловіка, що покидав кімнату.  

Потім до його сплячки приєднався білий кіт і з його муркотінням прийшов не довгий, але міцний сон.