Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
«В мене більше нема життя…»
От лярво, щоб директора чорти роздерли, за всі мої муки та страждання. Ну якого біса йому серед ночі захотілося перевірити угоду з HB Corporations, та до чого тут я взагалі? Я собі тихенько в студіях штанці просиджую, потихеньку старію, а ЙОГО МИЛІСТЬ вдостоївся провести зі мною зайві, не прописані в контракті, хвилини? О півночі?! З чого такий буревій подій?
– Директор Пак, я прийшов. – Тихо стукаю в двері його кабінету, заздалегідь уявляючи його як зазвичай зверхній погляд, який супроводжує мене протягом усіх тих років, що я тут працюю. Не дочекавшись відповіді, “як зазвичай”, я просто вхожу, опускаючи голову. В кабінеті нашого директора, коли входиш, краще дихати через раз, щоб не розлютити його даремно ще більше: та й повітря завжди затхле, сухе, наче він не в курсі, що вікно можна відкрити для провітрювання. Проте цього разу ставні відчинені настіж, чорні штори розвиває нічний вітер, а на підлогу падає тінь трохи розмитого силуету. Директор, освітлений блідим місячним сяйвом, здавалось, розчинявся в півмороку, закривши очі й піднявши голову до зірок. Ніч сьогодні на диво прохолодна, безхмарна, а тому й прекрасна. – Ви просили привезти контракт і все, що секретар Кім зміг знайти по компанії. – Той лише піднімає вказівний палець, даючи зрозуміти, що зараз потрібно замовкнути. Тихий гул різця по вінілу тоне в нотах Дебюссі, директор легко зітхає, а я сідаю подалі, на єдиний вільний стілець.
Директор у нас трохи дивний: працює, здається, справно й якісно, але йому завжди мало того, що є. Трудоголік він, причому непомірний. Кабінет свій засрав всяким мотлохом, пов’язаним з справами компанії, всі крісла й стільці приховані за горами паперів і папок, а сам він, напевно, вдома востаннє був, коли з університету випускався. Серед співробітників він прославився як Демон Пак, і жарти жартами, а демони в нашому світі таки існують.
Колеги все гадають, чи він із ТИХ САМИХ, але ніхто не хоче говорити на сто відсотків: директор дійсно трохи блядий, частково худорлявий, та й характер у нього не мед, але в харчуванні людською кров’ю ще не був помічений. А головним, вирішальним фактором, як на мене, є саме те, що якби наш директор був Моріаром – з чого б йому сидіти в цьому кабінеті?
Сумніваюсь, що ТАКІ сходять зі своїх висот заради крісла директора. Дуже сумніваюсь.
– Добре, показуйте, що принесли. – Швидко проговорює він, простягаючи мені свою руку. – Що за вигляд в будівлі компанії?
Прогнозований мною трохи зверхній погляд світло-блакитних очей споглядає на мене. ЗАРАЗ МАТИ ЙОГО ПОЛОВИНА ТРЕТЬОЇ НОЧІ!!! ЯК Я ПО ВАШІЙ МИЛОСТІ ПОВИНЕН ВИГЛЯДАТИ, КОЛИ МЕНЕ ПІДІЙМАЛИ СЕРЕД НОЧІ?! Звісно, я приїхав у спортивках і домашній футболці, що мені ще робити? Хвилини зволікання могли б коштувати мені нервів, а то й роботи.
– Вибачте, – піджимаю губи, щоб не обматюкати директора випадково, – я вже спав, коли мені подзвонили. Замість відповіді - директор лише багатозначно хмикає, і знову поринає у документи. – Ну що ж, я піду.
Опускаю голову, трохи шмигаю носом і повертаюся до дверей.
– Як я й думав, – зупиняє мене голос директора, – пане Мін, ви бачили цей контракт?
Звісно, бляха, ні! Я працівник студії, за контракти й угоди я не відповідаю, і в душі не знаю, що вам, директоре Пак, від мене треба!
– Ні. – Трохи киваю головою. – Це не входить в мої обов’язки.
Директор тихо засміявся, знову підставивши обличчя під місячне світло. Значить, подзвонив мені секретар Кім о другій годині ночі, мовляв, я відправив тобі кур’єром договір, ноги в руки, тягни його до Демона Пака, інакше живцем тебе зжере, а мені його ще й вивчити треба було вздовж і навпростець?! Скажи чесно, Боже, ти для чого мене в цей світ послав? Страждати?
– Не входить, звісно. – Мурчить собі під носа директор. – Моє діло – сторона, ваше – середина, а те, що директор HB Corporations зараз під слідством у прокуратурі, а ми з ним контракти підписуємо, то це ж кожному до лампочки, правда?
– Що ви маєте на увазі? – Голос директора набирає сталі, що зазвичай з’являється, коли він втрачає терпіння: жодного разу за всі три роки не чув, щоб він на когось кричав, а все відчитує ось цим голосом, що пробирає до мурашок. Здається, звичайний хлопець, ще й молодший за мене на три роки, а всередині точно демон сидить, кажу вам.
– Що вам незрозуміло в словосполученні «під слідством у прокуратурі», пане Мін? – Обличчя директора не змінилося, наче це взагалі не обличчя, а керамічна маску, що не дає тріщин, але атмосфера в кабінеті поступово розжарювалась як лампа накалювання.
– Я зараз же доповім про це вашому секретарю. – Швидко промовляю я, і шукаю по кишенях телефон.
Господи Всемогутній, що я тут роблю? Моє місце – студія, я з контрактами ніколи не мав справ, так чого біса вони мене потрібні?
– Мабуть, єдиний думаючий в цій компанії, а так мене розчаровуєте. – Виголошує директор, поки я округлюю очі. Це щойно був… комплімент? Похвала? Солодке печивко? Гра в хорошого копа? – Пане Мін, – директор повертається до мене, а половину його обличчя ховає тінь, – HB Corporations безпосередньо пов’язана з вашою діяльністю, і подальша робота вашого відділу залежить від того, наскільки успішною виявиться угода. – Кутик його губ тремтить у нічному мороці, очі блищать майже хижо. – Якщо в цьому контракті, – він вказує пальцем на договір, – ми допустимо хоч одну помилку, пропустимо найменшу невідповідність, хоч одну неточність – ви, пане Мін, і вся ваша студійна братія полетите звідси, наче стріла, випущена в небо. – Демон Пак наблизився до мене, майже стоячи поруч. – Політ буде дуже захоплюючий, але закінчиться він неодмінно в самому Пеклі. Зрозуміло?
– Навіть дуже. – Хриплю я, намагаючись не дивитися в очі директора. Його тіло буквально нависло наді мною, а холодний погляд з тіні прикував до місця, не даючи можливості рухатися.
Директор відомий тим, що не любить фізичних контактів, але зараз, коли його рука вперлася в двері позаду мене, а наші носи майже торкалися – в голову повільно приходить думка, що щось точно не так з нашим Демоном. Руків’я дверей так «вдало» вп’ялося в мій поперек, що поза, в яку довелося вигинатися, щоб не було так боляче – виглядала відверто непристойно, навіть вульгарно. При цьому тіло директора не зникло.
– Як головний музичний продюсер ви, пане Мін, особисто відповідаєте за цей проєкт, тому як так сталося, що ви навіть не намагалися вивчити цей контракт вдовж і навпростець? – Я лише можу перекинути плечима, зобразити винувату міну і молитися, щоб мене відпустили. Чим директор не славиться, так це милосердям, так що я моментально можу пролетіти з шикарною посадою, як фанера над Парижем. Ах, Париж… Ось куди б зараз відправити свої втомлені булочки, так це в Париж – місто кохання, романтики, а головне їжі, музики і вина. А не оце все. – Розберіться з цим, – муркоче директор, вручаючи мені документи, – а вже потім мрійте про свої булочки.
Хвилинку, бляха!
– Вільні. – Директор Пак миттєво відскочив, наче від полум’я, і продовжив захоплено дивитися у вікно, вивчаючи нічне місто.
– Ви щойно…
– Я сказав, вільні! – Чоловік підвищив голос, чого на моїй пам’яті жодного разу не траплялося, а двері за моєю спиною самі по собі відчинилися, ганяючи протяги по кабінету. Мені залишалося лише закрити рот і вийти, щоб не розлютити Демона Пака ще більше.
А тепер його прізвисько дійсно набуває сенсу: суперечкам і здогадкам прийшов кінець, бо директор Пак, здається, справді є Моріаром. Лише Прийдешні З Гір мають владу над розумом смертних і над їхніми думками. Звісно, нам мало що відомо, але те, що Моріари можуть читати думки – відомо кожному, як і кілька інших фактів: Моріари п’ють людську кров, не можуть їсти м’ясо, самі являють собою дуже розвинену аристократичну спільноту, а в рукавах ховають цілу купу тузів. От тільки директор чомусь дуже схожий на людину, в порівнянні з Моріаром середнього класу: звичайний собі буркотун і мозкойоб, без жодної нотки аристократизму в дупі, та й тільки. Мені доводилося бачити Моріара, я це відчуття ніколи не забуду: його зовнішність, голос, навіть запах і хода – одночасно притягували і відштовхували. Директор тільки відштовхує, відверто кажучи.
Людина Моріара за кілометр би відчула, якщо бачила його хоч раз, але мабуть тут система дала збій або всі вже звикли до нашого Демона.
А що саме дивне: мене картала лише думка про те, що все що ми пліткували про нашого Директора - він знав.