Сьогодні для Юджі був особливий день. Той день, коли він вирішив, що хоче закінчити усе назавжди. Він не знав, чи вийде у нього щось, але все ж сподівався. Усвідомлення, що юнак хоче закінчити усе прийшло тоді, коли він підслухав розмову очільників кланів. Вийшло не навмисне, просто опинився поруч. Виходило все так, що ті вирішили запечатати Сукуну, утримувати його, тягнути з нього силу, а Юджі… Вони вважали, що того не можна лишити в живих, бо той буде перешкоджати, або ж захоче зробити те, що зробили Годжьо, чи Макі. Верхівкам не був потрібен такий ризик.
Йти з цього світу на чиїхось умовах Юджі не збирався. Не за це він так тяжко боровся. Не для цього він допомагав ув’язнити Рьомена, щоб з ним після цього так повелися. Ні-ні, Ітадорі не збирався чекати на таку свою долю.
Наступні кілька днів хлопець думав, як же йому вчинити, та в голову прийшла дивна ідея. Оскільки його і так вб’ють, то чому б не зробити це самому? Та чому б йому не спробувати забрати разом із собою тих, хто хоче його скривдити? Використовувати магію проти них не було сенсу, вони її відчують ще до того, як Юджі встигне щось зробити, але людська зброя підходила ідеально. Ніякої магії, лише зброя. Вибухівка. Так, вибухівка підходила ідеально. Знайти в інтернеті уроки по тому, як зробити вибухівку виявилось не складно, знайти інгредієнти виявилось ще легше. Важче було все приготувати та розкласти вибухівку у потрібних місцях.
Цього дня Юджі виглядав більш щасливим, привітався з усіма з верхівки, зустрівши їх, коли ті йшли на ще одну зустріч. Ти не були надто щасливими, що хлопець навіть звертається до них, але щоб не видати своїх планів віталися у відповідь, йдучи тим часом вирішувати його долю. Але Ітадорі вже вирішив їхню. Через сорок хвилин все тут злетить у повітря. Його друзі не постраждають, ні, їх зараз немає в школі, всі поїхали хто куди на літній період, лише верхівка, він і Рьомен. Так, Рьомен теж візьме участь у всьому. Не дарма ж Юджі зараз йшов до нього у підземелля з сумкою повною вибухівки.
Двадцять хвилин. Їм вистачить. Юнак вважав, що вистачить.
Зайшовши у камеру Юджі посміхнувся, глянувши на Сукуну.
Я не з пустими руками. Давно не бачилися, Сукуно, - посміхається, розставляючи вибухівку в різних кінцях кімнати, під’єднуючи дроти.
- Нахабо, якого чорта ти робиш? – роздратовано запитав. Сукуна змінився. Без його сил той був вже не таких різкий.
- Я? Нічого особливого, не хвилюйся. Скоро побачиш. Любиш феєрверки?
- Феєрверки? Нахабо, що ти притягнув? Це вони відправили? Ти хочеш мене підірвати? Нічого не вийде, моя регенерація ще працює, - самовдоволено сказав, дивлячись на Юджі, якого це зовсім не засмутило.
- О, я знаю про це, тому не хвилююсь про тебе, - поставив останню коробку з вибухівкою собі під стілець, сівши навпроти Сукуни. Десять хвилин. Час йде так повільно. – Я знаю, що тобі це не нашкодить.
- Тоді до чого це все? – здивовано глянув на вибухівку під ногами Юджі з посмішкою. До нього ще не дійшло. Сукуна ще не розумів.
- Вони зараз там нагорі, у них зустріч. А хочеш знати, що вони обговорюють? – всміхнувся ширше, нахиляючись ближче, ніби збирався розказати секрет. – Як мене краще стратити. Віриш, я їм заважаю.
Засміявся, ніби це був його найкращий жарт. Хоча було чути, що сміх був як у людини, що зійшла з розуму. Мабуть так і було, Юджі не здивувався б, якби йому поставили якийсь діагноз.
- Стратити? – посмішка на мить стала ширшою, а потім зникла з обличчя Сукуни. – Нахабо, що ти хочеш зробити?
- Феєрверк. Феєрверки це весело!
- Ти хочеш підірвати мене?
Я хочу підірвати їх. І себе. Думаю це буде ще веселіше, - засміявся знову. Сукуну на момент ніби заціпило. Нарешті зараз він розумів.
- Ні! Йди звідси. Вбивай їх, але навіщо себе? – в голосі колись такого могутнього прокляття чулася тривога.
- О, ти хвилюєшся? Так мило, насправді, - сів зручніше, закинувши голову назад роздивляючись стелю в приміщенні, увішану оберегами, які стримували Сукуну. – Знаєш, коли все вибухне цих штук більше не буде. Вони не стримуватимуть тебе.
Сказав більше в пустоту, ніж до Рьомена. В Японії майже не зосталось магів, та і ті не були рівнею для Сукуни, коли той звільниться.
- Я тепер розумію тебе. З твоїм прагненням вбити магів. Планувати вбивство того, хто їх врятував… Так іронічно, насправді.
- Юджі, зупинись. Забирайся звідси. Вони не рівня тобі.
Не хвилюйся ти так, ти ж теж хочеш моєї смерті, - посміхнувся, повертаючи голову у нормальне положення, дивлячись на Сукуну, а потім на свій годинник. – Ще трошки почекай. Здійсниться твоє бажання.
- Ти не знаєш, чого я хотів, і чому я щось робив! Зупинись негайно! – намагається звільнитися з пут, які були на ньому, але ті були створені спеціально для прокляття, тому можливості звільнитись не було жодної.
Сукуна не хотів смерті Юджі, лише прибрати зі шляху, щоб не заважав. Це не передбачало вбивства. Але зараз Ітадорі сидів перед ним з шаленими очима, чекаючи, коли все вибухне, щоб загинути. І ставало боляче там, де ніколи не боліло. У грудях було так боляче, наче там вже підірвали бомбу.
- Зупинись, прошу тебе, - благає, смикаючись у путах, аби звільнитися і врятувати Юджі.
- Почекай ще кілька хвилин. Хоча ні, навіть хвилину вже. Ми так забалакались, що я не помітив. Як думаєш, ми ще зустрінемось? Ну, десь там, на тому боці. Або в наступному житті. Мені здається що так. Думаю не скоро, тобі тут ще довго доведеться бути, ти ж збирався світ підкорити. Тепер не буде перешкод, - усміхається, дивлячись на годинник на руках, та не звертаючи уваги на те, що робить Сукуна. Як той починає плакати, силуючись врятувати.
Клік. Клік. Клік. Тихий звук, а потім спалах. Коли Сукуна отямився навколо були руїни. Все ж Юджі вдалося втілити свій план. Тільки чому так боляче? Чому так боліло серце за цього юнака?
Звичайно той був мертвим. Десь лежала відірвана рука, десь частина ноги. Однієї ноги Рьомен так і не знайшов, аби поховати Ітадорі у тихому захованому місці.
- Ми зустрінемось, обіцяю. На тій стороні. Ми зустрінемось, Юджі…