- І все ж таки, - повернувся до старої розмови Азирафаїл. Навіть без другої частини речення Кроулі зрозумів, що мова піде саме про той час, коли демон очолював Шотландське повстання, а Азирафаїл вів дипломатичні відносини від лицарів круглого столу. Вони обговорювали це два тижні тому і демон мав надію, що після його майстерного ухиляння від відповіді, тема забулася. Але він не врахував, що ангели нічого не забувають.
Азирафаїл підняв брову, зиркаючи на нього крізь дзеркальце заднього виду і Кроулі застогнав: він ніколи не витримував такого його погляду.
- Ангеле, я не розумію, чого тебе так цікавлять мої мотиви.
- Але ж мотиви - це дуже важливо. Ти запропонував мені взаємовигідну угоду, і хоча я тоді відмовився, але мені цікаво, як саме ти ставився до мене в той момент.
- Тобі необхідне додаткове підтвердження моєї прихильності? - парирував Кроулі, віддзеркалюючи підняту брову Азирафаїла.
За вікном неслися види італійських рівнин, позолочені пшеницею та іншими злаковими культурами і ангел відвернувся, ніби зацікавлений особливо гарним краєвидом. Трохи помовчав, роздумуючи, перш ніж відповісти.
- Немає нічого поганого в цьому бажанні.
- Звісно, нічого поганого! - швидко погодився Кроулі, відчуваючи холодок по шиї. Йому звісно подобалася звичка ангела аналізувати усе наволо, але іноді накатував страх, що: а раптом Азирафаїл додумається до розриву їх і без того, трохи дивакуватих відносин. - Добре-добре, якщо тобі так треба це знати, то… так.
- Так?..
- Так. Я відчував до тебе… щось дивне. Ти мені подобався і водночас бісив до скрежету іклів. Але по-хорошому бісив! - Швидко додав демон, помічаючи хвилю дивного виразу обличчя в ангела.
- А коли ти… відчув таке вперше? - запитав Азирафаїл після недовгої паузи.
- Гадаю… - протягнув Кроулі, роблячи вигляд, що налагоджує бокові дзеркала, не зупиняючи ходу свого улюбленого Бентлі… втім після того, як він згорів вщент і дивом відновився, залишилося відчуття легкої фальші. Тож, майже улюбленого Бентлі. - Гадаю, що вперше відчув цей дивний дискомфорт у еллінські часи, - ангел тепло посміхнувся, навіть якщо демон знов замінив слово «любов» на чудирнацький синонім. Він навіть трохи засяяв від щастя і Кроулі подумав, що це вартувало його словесних страждань, милуючись крадькома.
- Це тоді я пригостив тебе вином?
- Так, дійсно, пригостив.
- Тоді, - яскраво посміхнувся ангел, - в пам’ять про ті часи, я сьогодні пригощаю.
- Облиш, ангеле. Ми не в Греції, вочевидь, - він невизначено махнув на лобове скло, за яким вже наближувалося місто з низькими будиночками, кольору слонової кістки. Поряд з містом розкинувся апельсиновий гай, поки ще зелений, але не менш розкішний, ніж взимку.
- Тим не менш, - наполегливо поклав він свою долоню на коліно Кроулі і останній лише дивом не сіпнув чутливе кермо. - Я обрав цей ресторан і хочу тебе пригостити. Не відмовляйся.
- Як для ангела, ти надто добре вмієш спокушати, - пробелькотів демон.
- У мене був чудовий вчитель, - пустотливо додав він, перш ніж забрати руку.
До ресторану вони мчали надто швидко, як для вузьких провулків старого італійського містечка. Ангел вже трохи звик до його неповторного стилю водіння, але все одно сіпався кожен раз, коли на дорозі траплявся не найспритніший пішохід.
- Які ввічливі ці італійці, - буркнув Кроулі, споглядаючи у дзеркало, як чоловік, ледь-ледь відстрибнувши з-під колес машини, показує непристойний жест.
- Можливо вони були б ввічливіші, якщо б ти не загрожував їх життю.
- Цього ніколи не станеться, - закотив демон очі догори, міркуючи про можливість аварії.
- Дай-то Богиня, - хмикнув ангел і додав, аби трохи відволіктися: - Закладаюся, тобі сподобається цей ресторанчик. Мій знайомий клявся, що тут подають найкращу пасту Карбонара в Італії. А соус маринара за оригінальним рецептом росписував так, ніби її роблять воскреслі кухарі з іллірії.
- Ти ж не був тут за часів іллірйських племен?
- Ні, не довелося. Якраз займався розповсюдженням слова Всевишньої на Індійському півострові. І це ще одна причина, чому мені цікаво скуштувати тутешніх страв.
- Закладаюся, що твій знайомий сильно прикрасив дійсність.
- Що ж, подивимось, - впевнено кивнув Азирафаїл, а Кроулі вкотре подивувався його не-янгольскій наснаги до суперництва.
Бентлі зупинився біля розкішної споруди із аркою, що вела до внутрішнього подвір’я ресторану. Вивіска латиною «Volturi» промовляла до гостів про багаторічний досвід ресторану в задоволенні примх і забаганок. Кроулі мимохідь подумав, що тут має бути хороше вино.
- Ледь не забув, - захоплено промовив ангел, притримуючись за поданий демоном лікоть. - Гостів тут зустрічає сам власник ресторану, уяви!
- Вау, - трохи фальшиво здивувався Кроулі, отримуючи жартівливу шпиньку від Азирафаїла.
- Будь милим.
- Я завжди милий.
- Амінь, - кивнув ангел, перш ніж піти вперед.
Вони пройшли крізь арку, минули мармурову драбину, що зрівнювала внутрішне убранство із зовнішнім ландшафтом і зіткнулися поглядом з людиною біля зустрічної стійки.
- Азирафаїл?.. - збентежено вигукнув демон.
- Так, Кроулі? - перепитав ангел і підняв очі, зустрічаючись поглядом зі своєю, безперечно навіть занадто схожою копією. Лише волосся у двійника було довгим, чорним і блискучим. А очі, ніби сплавна деревина, що кілька днів мандрувала течією гірської річки. Темні, майже чорні і трохи тьмяні.
Двійник посміхнувся знайомою усмішкою і промовив італійською:
- Ласкаво просимо, шановні синьйори. Бажаєте вибрати столик особисто?
- Так, вельми дякую, - осяяв Азирафаїл.
- Ангел! - прошипів Кроулі, відтягуючи його до виходу і нависаючи зверху похмурою хмарою. - Ти нічого дивного не помічаєш?!
- А маю? - кліпнув ангел очима, викликаючи те саме відчуття бісиків, про яке вони розмовляли кілька хвилин тому.
- Він же твоя копія!
- Хіба? - Азирафаїл визирнув з імпровізованого демонського оточення, і сіпнув плечима. - Ну так, схожий трохи…
- Трохи?! Ви як брати-близнюки, як відображення в дзеркалі, як… - «як батько та син» - осяяло демона. - Ангеле, - скрадливо почав Кроулі, - ти часом у своїх мандрах не залишав випадкового потомства?
- Наче ні, - здивовано відповів він і знов зиркнув на господаря ресторану. - Шляхи Всевишньої незбагненні, - додав він свою улюблену фразу, що наразі заграла новими барвами.
У Кроулі відняло мову. Мабуть саме тому ангелу вдалося вийти з оточення і попрямувати до стійки. Він все ще приходив до тями, у піввуха слухаючи, як ангел знайомиться з дивною людиною.
- Мене звати Аро, - представився він, трохи старомодно вхиляючи голову, притуляючи руку до серця. - Я завжди радий новим гостям у нашому закладі.
- Це так люб’язно з вашого боку, - так само старомодно відповів Азірафаєль, слідуючи за ним до зали. Всередині закладу виявилось трохи затемно, на його смак, але досить мило і автентично. Він дозволив собі обрати стіл біля розкішної альбіції, що якраз зацвіла рожевими химерними кисточками і пахла тонко, ледь помітно, солодкуватим ароматом.
Після того, як Кроулі автоматично приземлився на сусідній стілець, ангел із задоволенням взявся вивчати місцеве меню.
- Хочеш пасту, чи може равіолі з креветкою?
- Угум… - буркнув демон, перебуваючи у власних думках.
- А може спробувати тасканський томатний суп?
- Угум…
- Ох, до біса, замовимо все.
- Так-так… - не відреагував Кроулі навіть на його незграбну лайку.
- Мій любий демоне, що з тобою? - занепокоєний, вигукнув ангел.
- Зі мною що? Це з тобою що?! - раптом відмер він. - Хіба не помічаєш, що ви з «Аро» схожі?!
- Звісно що помітив, - потупився ангел, чомусь трохи червоніючи. - Але діти… ні, такого просто не може бути…
- Ангеле… - протягнув демон, нахиляючись до того, хто намагався вховатись за дизайнерською обкладинкою меню, - чого я про тебе не знаю?
Трохи вагаючись, той все ж таки промовив:
- Ти згадував еллінську епоху…
- Та-ак…
- А чи пам’ятаєш ти чудові, веселі, пронизані коханням заходи, що влаштовувало дворянство Карфагену?
- Ти натякаєш на те, що я думаю?.. - перехопило подих демонові. - Відомі на увесь світ, безсоромні, багатоденні, безрозбірливі оргії, чутки про які лунають і досі?
- Не кажи такого вголос, - зашарівся він, ховаючись остаточно.
- Як… Що?! - отетерів Кроулі, впадаючи на спинку стільця.
- То було випадково… - взявся виправдовуватись Азирафаїл, уникаючи прямого погляду. - Не навмисно, розумієш? Просто одна ідея спрацювала не так, як планувалося… Реакція люду на нову розробку виявилася непередбачуваною, і розповсюдження любові вийшло з-під контролю…
- От дідько…
- Заради небес, Кроулі! Не лайся!
- Бісової матері!
- Кроулі!
- Пекельне військо мене роздери…
Азирафаїл засопів невдоволено, кидаючи меню на стіл.
- Я пробачаю тобі. Але це востаннє!
- Тобто, увесь цей час в тебе була дитина, про яку ти навіть не здогадувався…
- Але стільки років пройшло! Як таке можливо?
- Гадки не маю, але… - Кроулі зняв темні окуляри, відкидаючи їх напрочуд недбало і ангел трохи загледівся на його очі, що бачив рідше, ніж хотів би. - Але це точно твій нащадок, нема сумніву.
- І що тепер робити?..
- Хто зна, - сіпнув він плечима. - Та я хочу, щоб ти знав, - він подався вперед, вчіпляючись в ангелову долоню, ніби його хтось намагався вкрасти, - щоб ти не вирішив, я буду поруч.
Ангел зашарівся більше ніж зазвичай і чарівно-вдячно посміхнувся, стискаючи долоню у відповідь.
- Дякую, - його блакитні очі промовляли красномовніше навіть за його червоні щічки. Вони обіцяли у відповідь стільки ж, а може навіть і більше, ніж Кроулі був здатен віддати за всі роки їхньої дружби і, подчас дивакуватих, але принаймні чесних відносин. - Тож, - всміхнувся ангел трохи бешкетливо, - гадаю в нас з’явився зайвий привід завітати до цього ресторану у майбутньому.
- Гадаю, так, - посміхнувся демон у відповідь і нахлобучив окуляри назад, підкликаючи офіціанта жестом руки. - Нам будь-ласка усю першу сторінку меню і найкращого червоного вина.
- Дорогоцінний мій! Ти впевнений?
- Авжеж! - оскалився Кроулі, підтягуючи ангела за долоню до себе ближче. - Врешті решт, у тебе є вельми цікава історія для цього вечора, - і підморгнув крізь напівпрозорі окуляри, змушуючи одного ангела ніяковіти від сорому. Але й від невимовного задоволення. Зацікавленість демона ніколи не лишала його байдужим. З найперших днів існування цієї Землі.
***
Підземелля Вольтерри зустріли свого засновника привітно, шанобливо. Аро всміхався всім своїм «дітям», мимохідь оцінюючи охайність їхнього одягу, стан шкіри і колір очей. Він був дбайливим правителем, хто б що не казав. І завжди плекав свій клан, не допускаючи звірячого голоду у його лавах. Голодний вампір - неконтрольований вампір, а їм в цьому ніколи не було потреби.
- Батьку, - вклонилася його улюблениця Джейн і прилинула щокою до його долоні, дозволяючи побачити все, що сталося за час його відсутності. Кілька сварок, що швидко зійшли на нівець з допомогою її могутньої сили. Наймогутнішої, насправді: тільки це прекране створіння із пшеничним волоссям та круглими очима могло завдати болю вампіру. І кохання, звісно. Кохання здатне завдавати багато болю, тому Аро і мав більше десяти дружин. Тільки так його мертве сердце ніколи не розбивалося вщент, а дробилося маленькими, незначними шматочками.
- Ви добре провели час? - запитала дівчинка, сяючи іскристими, багряно-червоними очима.
- Маю визнати, що ідея з… як ти це назвала? Хоббі? Виявилася досить непоганою.
- Дякую за таку високу оцінку.
- Я сьогодні зустрів багато цікавих людей, - розповідав він, неквапливо прямуючи до тронного залу. - Набагато цікавіших, ніж зазвичай. Можливо, тому що вони не зовсім люди?
- Вампіри, повелителю?
- О ні, моя люба. Це було щось інше. Можливо, сьогодні я вперше отримав звістку з далекого минулого. Я і не знав, що воно є в моїй старій пам’яті, допоки се не посміхнулося мені у вічі.
- Що це було? - захопливо розпитувала дівчинка, виглядаючи набагато жвавіше, ніж зазвичай. Врешті решт, навіть такий всемогутній підліток здатен втомитись від вічного життя.
- Відповідь на головне питання мого втраченого людського життя. Хто породив мене? Хто став початком усього, подарувавши світу - кривавого демона, а згодом і величний клан Вальтурі.
- І хто ж?..
- Неймовірно, моя люба. Але це був небесний янгол.
Аро ступив на престол, окидуючи оком своїх невмиручих друзів. Обличчя Маркуса здавалося муміфікованим через осівший на ньому пил. Він не рухався вже більше двох тижнів, але очі його поступово змінювали колір, натякаючи, що скоро прийде час полювання. Кайус натомість виглядав нетерпляче і дратівливо, капризним зламом губ натякаючи, як він невдоволений, що Аро лишив його з Маркусом наодинці.
- Знов розмовляв з їжею, Аро? - хмикнув тисячолітній вампір, підпираючи підборіддя рукою з перстнями на кожному пальці.
- Ти вдивовиж проникливий, мій друже.
- Не розумію, що тебе приваблює в цій брудній роботі. Смертні повинні особисто приносити нам золото і коштовне каміння, дарувати священні жертви і благоволіти від одного нашого виду. Натомість, ти вирішив здобувати кошти власними руками… після провальної битви з Каленами ти став таким жалюгідним.
Замість того, щоб образитись, Аро дзвінко розсміявся, вмощуючись на своєму - центральному - троні. За багато сотень років він вперше відчував себе трохи живим.
- Твій розум надто обмежений, щоб зрозуміти мою волю, - зверхньо, але досить тепло відповів Аро, як ніби розмовляв з одним зі своїх дітей. - Можливо, ще через тисячу років, ти осягнеш те, що зрозумів сьогодні я.
- І що це? - зневажливо фиркнув товариш, але Аро бачив його - молодого і допитливого - наскрізь.
- Що навіть маленька помилка янгола може перевернути з ніг догори увесь світ.