Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Вітторія спочатку чує приглушений стукіт каблуків. Власне серце немов починає битися в такт чужих кроків. Анна заходить до кабінету, як завжди, елегантна й невимушена. Коротке світле волосся зачесане набік. На обличчі мінімум макіяжу. Зацікавлений хижий погляд з-під темних вій захоплює й лякає. Вітторія на мить забуває, нащо вона тут.
Докторка Лектер одягнена у темно-бордовий брючний костюм. Вітторія затримує погляд на V-подібному декольте, що оголює шию. На світлій шкірі поблискує золота підвіска - оленячі роги. Відколи Вітторія допомогла Анні застібнути ланцюжок, психіатриня ні разу її не знімала.
Згадка про випадковий дотик до шиї Анни похитнула рішучість Ґрем. Попри те, що докторка Лектер накоїла, Вітторія не могла її ненавидіти. Сама не знала, чому їй так бракує товариства Анни. Голос психіатрині, завжди доброзичливий і м’який, ніби заспокоював хворобливу уяву Вітторії й допомагав відгородитися від роботи в ФБР, даруючи омріяне відчуття спокою й захищеності.
Та пора це скінчити.
Профайлерка знає, що прийшла не витріщатися на Анну. Але магнетизм цієї жінки діє на Вітторію сильніше, ніж на інших. Можливо, тому, що Ґрем досконало вивчила докторку і навмисне піддавалась їй. Вітторія відтягує мить, коли доведеться сказати Анні… Дідько, навіщо вона в це вплуталась?
«Я пообіцяла Джеку», - нагадує собі Вітторія. Зараз хочеться послати Кроуфорда під три чорти. Джек для неї ніхто. Джек - людина, яка вплутала Вітторію у це все і ні разу не вибачилася.
Анна всміхається кутиками губ, поки розглядає Вітторію. Ніби знає, про що думає профайлерка, бо говорить:
- Джек знову щось замислив і втягнув тебе, Вітторіє?
Анна не зловтішається і не знущається. Просто дає знати, що їй відомо більше, ніж думає Ґрем. Вітторія розривається між власними почуттями, незрозумілими й заплутаними, і обов’язком. Бажання кинутися в обійми Анни майже витісняє решту думок. Вітторія відводить погляд, немов шукає крихту впевненості, аби хоча б щось сказати.
- Вітторіє? - Анна озивається знову й робить крок до неї. Її жест виводить профайлерку із заціпеніння. Вона рвучко дістає пістолет з кобури, що її ховала під фланелевою курткою. Цілиться в Анну, дивлячись над її головою.
- Я маю вбити вас, докторко Лектер, - це все, що промовляє Вітторія, бо в горлі зненацька пересихає. Власний голос здається надто офіційним і бездушним. Обвинувачення, які Ґрем мала озвучити, загубились серед клубка думок, що враз заполонили голову. Профайлерка боялася реакції Анни і готувалася до найгіршого. Психіатриня може вбити її, як зробила це з Беверлі. Може знерухомити і повільно поїдати, утримуючи Вітторію при свідомості. Може…
- Тоді стріляй, Вітторіє, - так само спокійно промовляє Анна, і її реакція спантеличує Ґрем. Мимоволі вона дивиться в очі Лектер. І вже не може відвести погляд. Анна ледь схиляє голову. Вона, ніби змія, гіпнотизує профайлерку, вивчає й роздягає. Навіть з пістолетом у руках Вітторія почувається беззахисною. - Я хочу, щоб ти це зробила.
Ґрем не знає, що відповісти. Зброя стає вдвічі важчою. Палець на спусковому гачку тремтить. Треба просто натиснути і все буде скінчено. «Джек сказав, що мене не посадять». Натиснути на гачок. Віддача не буде сильною. «Анна не людина. Вона монстр». Вбити канібалку, яка ледь не довела Вітторію до божевілля. Після пострілу в кабінеті психіатрині стоятиме незвичний для цього місця запах пороху. «Я прийшла, щоб її вбити. Так буде правильно». Та хіба Вітторія може впевнено стверджувати, що знає, коли чинить правильно, а коли ні?
Скоро до будинку Анни приїдуть ФБР, щоб забрати тіло. Варто поквапитися.
Темно-карі, майже бордові очі зазирають в душу. Ґрем бачить лише їх і хоче спитати в Анни, що вона відчуває до неї. Невже це зараз так важливо?
- Вітторіє, - губи Анни вимовляють ім’я Ґрем по-особливому чуттєво й інтимно. Вона простягає руку до профайлерки, не боячись, що та може вистрілити.
Вітторія вже все вирішила. Ні, вона вирішила ще тоді, коли переступала поріг дому Анни. А, може, раніше. Так буде правильно. Тож вона бере Лектер за руку. Її долоня ніжна й тепла. Психіатриня підкоряється Вітторії, котра веде її за собою. Ґрем мовчить. Розуміє, що Кроуфорд не пробачить їй цього, та винною не почувається.
***
- Гадаєш, нас не будуть шукати у твоєму домі? - питає Анна, сівши навпроти Вітторії. Вони у невеликій вітальні, де геть не так чисто і стильно. Звичайна кімната самотньої жінки, котра не прагне щось змінювати у своєму житті. Анна вже тут була, тож сама йде на кухню й заварює чай, бо Ґрем надто схвильована й розгублена.
- Я не знаю, куди ще йти, - зізнається Ґрем. Вона стоїть коло вікна, сховавши руки в кишені. Можливо, чекає, що ФБР з’явиться й тут. Ще у дорозі вона викинула мобільний, щоб Джек не мав можливості їй подзвонити й переконати, що вона ще може завершити розпочате.
- Ти шкодуєш, що вчинила саме так? - лунає питання Анни. Ґрем відчуває аромат чаю і згадує, що нічого не їла. Тоді обдумує питання Лектер. Профайлерка сказала б багато чого про власні почуття і про причини, що змусили лишити Анну в живих, та жінка вимовляє одне лиш:
- Ні.
Й відчуває дотик холодного леза до шиї. Певно, Анна завжди носить з собою скальпель. Лезо майже лоскоче ніжну шкіру. Докторка тихо промовляє:
- А дарма, Вітторіє. Я ж можу тебе вбити.
Лектер підійшла зовсім нечутно. Ґрем цього не очікувала, проте чомусь не відчуває страху. Більше боїться попастися на очі Джеку, ніж стояти з Анною, котра притискає скальпель до її шиї. Профайлерка усвідомлює, що вони помінялися місцями. Тепер вона під прицілом.
- Ви цього не зробите, - каже Ґрем. Лезо спиняється біля сонної артерії. Анна мовчить. Немов слухає пульс Вітторії.
- Ти впевнена? - питає Лектер. Профайлерка відчуває легкий укол болю. Схиляє голову так, щоб Анна могла помилуватись, як кров з надрізу стікає по шиї.
- Ви мене не вб’єте, бо я не вбила вас, - каже Вітторія. І має рацію, бо Анна прибирає скальпеля. Неочікувано припадає до шиї профайлерки, наче вампірка, щоб спробувати її на смак. Ґрем цього не очікує. З її губ зривається тихий стогін, коли язик Анни проходить по рані. Можливо, Вітторія мріяла про це, коли спостерігала, як губи докторки торкалися кришталевого келиха з вином. Інакше чому бажає, аби Анна торкалася її так ще і ще? Від Лектер ледь відчутно пахне ненав’язливими стриманими парфумами і спеціями. Вітторія рвучко обіймає її стан, бажаючи розчинитись у цій жінці.
- Маємо йти, люба Вітторіє, - шепоче Анна їй на вухо. Долоня Лектер ніжно гладить неслухняні кучері профайлерки. - Підеш зі мною?
Ґрем уявлення не має, куди зібралась Анна, що вона робитиме далі і де збирається ховатись. Та її слова «люба Вітторіє» й усвідомлення, що Лектер не бажає її кидати, заспокоюють. Вітторія майже заспокоюється, коли дивиться в очі Анни, щоб відповісти:
- Піду.
Докторка вдячно цілує Вітторію в кутик губ.