Богиня війн спустилась до земного,
Любов потрапила до серця юнака.
Посмів співати він у пісні своїй,
Про тяжбу, що спіткала на віка.
Він лик її побачив у сні своїм,
Краса вся мужня втілилась у ній.
Не знаючи наймення пані тої,
Балади їй писав зі своїх мрій.
Дівчина тая неземна відчула,
Коханий погляд десь із глибини.
Спочатку не повірила й забула,
Але ті пісні захопили сни.
З цікавості спустила лик на землю,
Та вир людей не захопив їй дух.
Шукала поглядом вона свою знамену,
Не впізнавала ясні очі з своїх дум.
Коханий також не сидів без діла.
Балади нові він писав вночі,
Аж поки свічка зовсім не зотліла.
Митець лишився в повній темноті.
За вікнами негадано майнула,
Фігура гості, що шука тепла.
В хатину тихо вона просковзнула,
І скинула тканину із лиця.
Підвівши погляд пара зкам’яніла,
Побачивши коханого обра’з.
Іскра між ними враз промиготіла,
Залишивши духовне без прикрас.
Затріпотіли у Богині вії,
Почервонівші очі стрітилися на мить.
І нічка у собі ніжно закрила,
Моменти слабкості та пристрасті хвилин.