Вони веселяться. Про щось говорять, а він усміхається. Так кумедно сміється з цигаркою в губах. Він завжди ігнорує таблички «не курити», йому можна все.
- А ти? - Вікторія звертається до мене. Я усвідомлюю, що зовсім не слухав розмову. От трясця, здається уся ця історія розказувалася мені.
- Ее… Що? - засоромлено перепитую я.
- Ітане, ти що, не з нами?, - дорікає мені Даміано. Я ніяковію. Раніше я не знав, як можна ніяковіти в оточенні цих людей, але в компанії Даміано усе по ішому. Так, подумаєш би, прослухав питання, з ким не буває, але він так уважно дивиться а мене зараз. Своїми гарними темними очима без макіяжу, таким бачимо їх лише ми… Чи лише я?
- Я не почув… Пробач Вік, ее… - я затинаюся. Те жалюгідне «пгобач»… Чомусь, жоден логопед так і не зміг з цим нічого зробити. І жоден гомофоб не зміг перетворити мене на натурала. Тож, тепер я сиджу тут і дивлюся на нього, красивого і трохи розгубленого своїм засоромленим, закоханим поглядом. Він струшує волосся і дивиться на Вік.
- Та нічого… - ніяковіє вона, ніби зробила щось не так, - я про те, що ми давно не їздили в Київ на концерти і вже всі скучили за Катею.
- Особливо Даміа, еге ж? - Томас штовхає його ліктем. Дамі якось невесело гмикає.
- А ти? - продовжує Вік, - ви ж, наче, товаришували?
Я знехотя киваю головою. Згадки про Катю, як завжди, мені неприємні, але я намагаюся не виказувати це перед ними.
Ні. Ми не товаришували. Я хотів бути на її місці. Дізнатися, як це - бути з ним. Дивитися на нього отак, прокидатися поруч з ним щоранку і бачити його лице так близько. Відвертаюся і вдаю, що читаю. Занурюватися в спогади щоразу так солодко і боляче. Вони з Катею були справді гарною парою. Чи досі є? Останнім часом Даміано віддалився від нас, став завжди трохи стривоженим. Ми знали про нього усе, а тепер таке відчуття, що не знаємо його зовсім. Чи, може тільки у мене склалося таке враження?
Зараз навіть для нас є таємницею те, що відбувається між ними з Катею. Даміано лише здається таким завжди безстрашним і нечутливим, насправді ж він просто тримає свої ніжні почуття в собі, хоче показати, що він сильний і може з усім впоратись сам, хоч ми і знаємо, що це не так.
Він трусить мене за плече. Я і не помітив як задрімав над книгою, яку навіть і не намагався читати. Кліпаю, поки сон остаточно відступає. Бачу його красиве лице, він дивиться на мене крізь прозорі окуляри, скельця яких поблискують на сонці.
- З тобою усе гаразд? - питає він.
- Так, - я усміхаюся щоб запевнити його.
- Тоді добре. Наступна станція наша, поспіши зібрати речі, - він всміхається і обертається до свого рюкзака. Дістає щось звідти. Я повільно натягую на себе шкіряну куртку і починаю застібати сумки.
Ми виходимо з потяга, на платформі досі лунає гучне «станція Київ! Зупинка 20 хвилин». Ми підходимо до дороги несучи купу речей. І в один момент мої сумки таки переважують, я спотикаюся і гучно падаю на асфальт. Я таки добряче вдарився колінами, різкий біль пронизує моє тіло. Сумки розлетілися навсібіч і одна з них, у якій були ноутбук і документи випала на проїзну смугу і розкрилася. Не думаючи я вибіг забрати її, але звісно це був би не я, якби лише зараз не помітив би колеса авто, яке мчалося прямо на мене.
Я вже і не намагався відстрибнути звідти і заплющив очі. Розплющивши ж їх я побачив його. Даміано блискавично опинився поруч і встиг відштовхнути мене від машини. Серце пульсувало з шаленою швидкістю. Він зараз так близько… І він, трясця, урятував мені життя, як би банально це не звучало.
- Ітане… - він важко дихав, - більше ніколи так не роби.
Я знервовано кивнув і опустив погляд на сумку. Ноут розтрощений вщент. «Радій, що це не твоя шия» подумав я.
Викликати поліцію ми не стали, хоч чоловік за кермом явно перевищив швидкість десь удвічі, хто зна, які тут в Україні закони…
Дісталися до готелю ми без інших пригод, десь ближче до дванадцятої повністю розклали речі. Завтра на нас чекає багато роботи.
Томас з Вікторією грають у карти, а Даміано замислено гортає стрічку в інстаграмі і усміхається. Я насмілююсь заглянути йому через плече. На екрані з’являється відео рілз Каті. Відчуваю, як мене наповнює хвиля ревнощів. Мені явно треба подихати щоб заспокоїтись. Не знаю чому саме це мене так сильно зачепило, я вибігаю з будинку і ховаюсь за ріг у темряві.
- Заспокойся, - говорю я до себе, - ти дивився на їхні нескінченні поцілунки, чому так розклеївся через відео? Зберися, нумо, тримай себе в руках.
Холодне повітря заходить у мої легені і я поволі заспокоююсь. Мене мучить зараз стільки питань, і, нажаль, не всі відповіді на них втішні. Я прислухався. Чиїсь знайомі кроки перервали мої роздуми. Даміано спустився донизу і підійшов. Він прибрав волосся з очей і почав:
- Слухай… Ми з Катею… Ми розійшлися ще два місяці тому і я знаю, що ти вінчуваєш до неї, тож…
- Що? Але чому ти? - мене кинуло в жар. До такої розмови з Даміа я був точно не готовий.
- Не сміши мене. Думаєш, я не помічав, як ти на неї дивився, коли ми були разом? Вона гарна дівчина… Гадаю, тобі просто варто їй сказати, вона зараз у Києві, тож…
- Слухай, ти все не так…
- Пробач тоді. Ну гаразд, я піду вже… - він розвернувся і вже збирався йти, та я зупинив його:
- Це ж не все, так? - я знаю коли з ним щось не так, він щось не договорює. Я знаю, що якщо він не скаже щось важливе зараз, то більше не наважиться.
- Я, можливо, зараз усе зіпсую, але, думаю, що ти хотів би знати, що я… що ти…
- Ти закоханий у мене, так? - я насмілився припустити.
- Є лише один спосіб перевірити, - він мовив це зі своєю найсолодшою усмішкою на губах і підійшов ближче. Ось, ми вже на відстані подиху один від одного. Моє серце забилося з потрійною силою, гадаю, йому навіть було це чутно. Його руки оповили мою шию, він запустив пальці мені в волосся. І тоді його губи м’яко торкнулися моїх. Так ніжно і міцно він притиснув мене до стіни. Я відповів на його поцілунок, вже не міг контролювати бажання. На мить я зупинив його щоб сказати:
- Я дивився не на Катю.
- Я знаю.
І мої губи знову знайшли його.