Дві сині плямки пронизують темряву, усе ближче та ближче. Яскраво-сині, вони неначе випромінюють світло. Моторошне відчуття, ніби вони ховають у собі тисячі поки не згаслих зірок. Сотні приречених галактик, сухі океани, непотрібні думки та загублені втрачені душі. Кожна з них мала свою історію, кожна хотіла поділитись. Це все охоплює їдка темрява, яку відчуваєш лише ти. Усе це гниє усередині тебе, породжуючи те, із чим нікому не справитись.
А повітря. Повітря настільки наелектризоване, що тобі стає важко дихати, неначе якась невидима сила сковує трахею та легені. Все сильніше, тугіше. Ти майже не можеш вдихнути. Істота рухається швидко, ти бачиш це, відчуваєш кожним міліметром свого тіла. Чуєш тихесенький шурхіт. Він зводить тебе з розуму, поступово, але дієво. Ти просто закляк, не можеш поворушити жодною кінцівкою. Намагаєшся зробити хоч щось, але марно. Цей дикий тваринний Страх, що зараз відчуваєш, виїдає тебе з середини. Отруює повітря у твоїх легенях, змушує кров кипіти. Та не можеш нічого зробити. Воно вже близько.
Раптово чуєш тихеньке клацання і все навколо огортає яскраве світло, наче хтось просто перемкнув вимикач. Твоє тіло тремтить, ти знову можеш рухатись. Ти можеш втекти. Але навколо порожнеча та довга стежка в нікуди. У тебе немає вибору, тому ідеш назустріч невідомому. Стежка, здається, зовсім без кінця, усюди лише білосніжні промені світла, що ріжуть очі. Та от зараз знову повернулося моторошне відчуття, що ти тут не один. Навіть у своєму, нехай і жахливому, сні тебе переслідують привиди твоєї хворобливої уяви.
Повернувся тихесенький шурхіт, він знову луною звучить у твоїй голові. Щось у цьому шурхотінні змусило тебе обернутися, позаду була моторошна тінь. Частина стежки була просто поглинута темрявою, увесь шлях, що ти подолав зник у безвість.
У цій непроглядній темряві знову з’явилися дві сині плями, і рухаються вони прямо на тебе. Все ближче і ближче, а ти знову онімів від жаху. Шурхіт все голосніше, навіть більше подібний до ричання якогось дикого звіра. Що з тобою зробить цей звір? Невже все буде просто і банально, він лише перегризе твоє горло? А може ні. Затягне у якийсь химерний, безпросвітний куток, у свою рідну темряву і буде мучити. Мучитиме допоки не вмреш від власного Страху та пекельного болю, що оселився в твоїх венах вже достатньо давно.
Раптово для самого себе, ти робиш повільний крок уперед. Ще один і потім ще. Починаєш бігти, тікати, важко ступаючи по гострих камінчиках на стежці босими ногами. Біжиш і не знаєш куди, не знаєш від кого. Але відчуваєш усім своїм нутром, що даремно. Істота буде гнати тебе до останнього подиху, до останнього стуку серця. Неначе левиця за якоюсь втомленою антилопою, що була найслабшою і відбилася від стада. По суті ти теж відбився від свого стада.
Тобою керує тваринний інстинкт. Ти знаєш, що виживе сильніший, тому біжиш настільки швидко наскільки можеш, бо розумієш, що у цій битві програєш. Ти вже програв власному здоровому глузду, програв світлому майбутньому та яскравому сонцю над головою. Що тобі заважає тепер програти й своє власне нікчемне життя? Воно вже і так, неначе пекло.
Зненацька ти зупиняєшся, вимушено і боляче вдаряєшся об стіну, що несподівано виринула з мороку. Важко падаєш на кам’янисту стежку, Страх огортає з новою силою, все важче й важче стискаючи твої легені, ледве дихаєш. Задихаєшся. Нічого не можеш із цим зробити, намагаєшся вдихнути це давно прогнивше повітря, а стає лише гірше. Хоча куди ще гірше… Позаду сіра і холодна стіна, що все твоє свідоме життя з’являється на твоєму шляху. До болю знайома та очікувана безвихідь. Солоні сльози котяться по твоїх щоках, а закричати просто не можеш. Ти розумієш, що щось не так, пекучий біль пронизує твоє обличчя. Ледь торкаєшся сухої шкіри обличчя, торкаєшся льодяними пальцями рота. Він зшитий акуратним швом.
Стібок за стібком поперек губ, нитки їх боляче стягують, маленькі рани кровоточать та нестерпно печуть. А сльози все стікають по твоєму обличчі, огортають ранки, від цього стає ще болючіше. Ти тепер не можеш кричати, а чи зможеш колись знов? В середині тебе неначе істерика, ти здригаєшся від кожного шурхоту, а тіло пересмикують все нові й нові розряди нестримного болю.
І от ви стоїте один навпроти одного. Відчуваєш, як він випалює тебе одним лиш поглядом. Знаєш, що він спопелив не одну душу. Терпиш кожен тонесенький поріз на своїй шкірі, що залишають по собі його гострі кігті. Темрява вже майже повністю огорнула твоє тіло чорними пазурами, неначе льодяною ковдрою. Простягла їх до твоїх холодних рук, схопила за ноги та уперто тягне за сплутане волосся кудись, де ніхто не почує благань. Окрім нього. Зараз ти тремтиш від кожного морозного дотику, бо знаєш, що тобі ніколи не зігрітись. Віднині й назавжди ти у владі свого Страху. Заплющуючи очі від болю, коли він проводитиме холодним лезом скальпеля по твоєму зап’ястку, ти повільно розпадатимешся на мільярди частинок. Розтікатимешся по усьому змученому Всесвіту, крапля крові за краплею. Поступово. Самознищуючись. Біль став сильнішим. По всьому тілу, по кожній артерії розлився, неначе смертельна отрута. Він впивається своїми пазурами все глибше та глибше, торкаючись кожного м’яза. Втрачаєш можливість поворухнутись. Втрачаєш віру на звільнення.
Ти тепер не можеш втекти, неможливо втекти від власного Страху, що оселився в чомусь подібному на душу. Неможливо в один прекрасний момент втекти від того, що переслідує тебе усе свідоме життя. Неможливо насміхатися над страхами і випробовувати свою долю, в один момент не отримавши по нирках від монстра, що ховався під ліжком. А йому попросту остогидли твої ігри з вогнем, і він вирішив, що прийшов час відплатити за все.