В кожного з нас були ситуації, які кардинально змінили хід нашого життя. Вони можуть бути в різний час і за різних обставин, але завжди лишають сильні спогади. Дехто згадує такі події з сміхом, дехто з сумом, а я згадую з спокоєм. І так відбувається лише то, що я вже дуже погано пам’ятаю, що саме відчувала в той момент мого життя. Момент, який став ключовим в моєму житті, і який я б хотіла забути назавжди. В цій розповіді я хочу розповісти вам коротку історію про дуже довге життя однієї людини. На жаль, або на щастя, ця людина - я
Це було так давно… настільки давно, що мені було важко згадати в який саме рік це сталося. Але я напружила свою вже сильно зношену пам’ять познаходила свої старі щоденники, записи, відео і фото аби розказати Вам, мої любі, свою історію.
Коли ж це сталося? Точно, все почалося 31 грудня 2024 року. На той час вже майже 3 роки йшло повномасштабне вторгнення. Мені тоді, здається, було 20 років, і ми з моїми друзями, як завжди, пішли на Софіївську площу в центрі Києва на честь Нового Року. Усе було добре, рівно до того моменту, як на станцію метро, де ми вийшли, увірвався хлопець із вогнепальною зброєю. Вже й не згадаю, що саме було в нього в руках. Можливо то був колишній військовий, або просто якийсь нетверезий чоловік, в будь якому випадку я його вже не засуджую в тому, що сталося потім.
Було одразу видно, що у нього проблеми з психікою і перемови були неможливі. На той час, це не було чимось дивовижним, адже війна ламає душі і розум. Це я можу Вам впевнено сказати, як людина яка прожила вже не одне сторіччя.
Звичайно, поліції потрібен був час, щоб потрапити до нас. Натовп боявся вчинити якісь дії, які могли б спровокувати хлопця, тому всі повільно намагались відійти від нього.
Єдине, що мені дійсно яскраво запам’яталося з того дня, так це те, як я намагаюся приховати свою паніку та заспокоїти подруг. Їхній переляк був дуже доречний у тій ситуації, і я ані краплі не засуджую їх. Інші мої друзі, як і інші люди лише напружено намагались не піддаватись паніці і не робити різких рухів.
Хлопець розмахував зброєю, щось кричав про те, як він втомився, і що він цього всього не заслужив. А потім мить…і пролунав постріл. Той самий постріл, який назавжди змінив моє життя. Не думаю, що він кудись цілився, і так просто вийшло, що влучив він саме в мене. Можна сказати, що це - кліше. Мабуть той біль я запам’ятала на все життя. Жахливий пекучий біль, трохи нижче серця, незрівнянний ні з чим. Не можу сказати, що сильно хвилювало моє життям у той момент, але вмирати в Новий Рік все-таки не хотілося.
Не думаю (скоріше сподіваюсь, що це так), що комусь з вас знайомі відчуття і хід думок у момент, коли ваш мозок думає, що ви вмираєте. Спочатку дуже швидко викидаються різні гормони в кров, далі підвищується серцебиття, адже мозкові і іншим органам починає не вистачати кисню. Але трохи згодом, коли ОЦК (об’єм циркулюючої крові) стає все меншим, серце трохи сповільнює свій ритм, мозок починає відключатись через нестачу кисню і інших речовин і ваше мислення стає сплутаним. В перші моменти ваш організм кричить про те, що він не хоче вмирати, але під кінець в нього просто не лишається сил на це. Людина заспокоюється і останні моменти свого життя проводить у відносному спокої. Так сам було і в мене. У мене почалася рясна кровотеча і підкосилися ноги. Я чула лише дзвін у вухах і краєм ока помітила, що хлопчину вже нагнув якийсь лівий мужик.
– «Слава Богу, все обійшлося.» - подумала я. Дуже сильно хотілося спати і я сподівалася, що нарешті, після третього курсу медичного і всіх цих подій в країні зможу міцно поспати хоча б десь. Можливо, це буде мій останній сон, але через біль у грудях я була не проти.
У тій темряві, де я перебувала, було дуже тепло і затишно, і що найважливіше - там не було болю. Різні люди по різному описують стан коми і вмирання. Деякі після клінічної смерті каже, що їм було дуже холодно; хтось каже, що нічого не пам’ятає, але в мене від цього лишились лише такі спогади.
Дуже смішно було спостерігати за обличчям патологоанатома, коли я розплющила очі вже лежачи на столі для розтину трупів. Давайте я поясню чому так. Перед тим як доставити тіло в морг, його декілька разів обстежують, адже лікарю потрібно чітко відрізнити клінічну смерть від біологічної. Клінічна смерть переходить в біологічну (тобто в остаточну) вже через 5-10 хвилин після зупинки дихання і кровообігу. Ключовим тут є смерть мозку і його клітин. Саме це сповіщує про незворотню смерть. Цей час може варіюватись в залежності від багатьох чинників, тож точний момент Вам ніхто не скаже. Отже, як вже зрозуміло, я пропустила момент з клінічною смертю, адже втратила багато крові на місці, ось чому мене не клали в лікарню, а відразу направили в морг.
Після мого неочікуванного пробудження і мало не смертельного переляку патологоанатома мене перевели в палату (пощастило, що він не встиг почати розтин). Я ще досі була не в стані щось робити, адже були важкі ушкодження. Але на диво вже майже за 2 дні моя рана затягнулась і встала на ноги.
Незабаром усією цією ситуацією зацікавилися вчені. Такого досі не було. У померлого була констатована біологічна смерть мозку, але якимось дивом не тільки клітини мозку змогли регенерувати, але й дали сигнал іншим клітинам до регенерації. Також неможливим здавався той факт, що мої клітини, які вже пройшли стадію некрозу почали відновлюватись і замінюватись на нові, що означало той факт, що всі мої тканини, навіть ті, які вже почали розкладатись, змогли поступово відновитись.
Прийшовши на першу консультацію, я не очікувала почути нічого особливого. Я думала мені просто пощастило і куля влучила не туди, а лікарі просто помилились і зарано відвезли мене в секційний зал. Але ось сидячи перед якимось дуже серйозним чоловіком, я почула те, через що все ж таки здивувалася, особливо як студентка четвертого курсу медичного університету:
- Говорячи простими словами, ваші клітини відновлюються дуже швидко. Я б навіть сказав швидше, ніж у будь-кого з нині живих істот.
Це звучало як щось неможливе. Я може й не була відмінницею, але знала, що таке смерть і як вона відбувається.
Я запитала його, що саме він має на увазі, на що він не дав мені однозначної відповіді. За його словами, вбити мене, найімовірніше, можна, наприклад, вирізавши життєво важливий орган або відрубавши голову. Загалом завдавши непоправної шкоди організму, яку він не зміг би виправити. Казав, що в мене виявили набагато більше стволових клітин ніж будь-якої іншої людини, через що і почалась активна регенерація усіх ушкоджених тканин. На питання “і звідки вони там?” він знову нічого не зміг відповісти. Сказав лише, що в інших клітинах, точніше в хромосомах в інших клітинах також знайшли зміни теломерів. Це такі ділянки на хромосомах, які зменшуються після кожного ділення. Саме це й показує старіння клітини, і саме вони відсутні у ракових клітин через що ті так можуть безкінечно розмножуватись.
– То в мене тепер онкологія? – поставила я доволі логічне запитання.
– В тому то й диво, що ні! – захоплено сказав лікар. – Це просто неможливо, і ми не можемо зараз це пояснити, але Ваші клітини абсолютно такі самі як і мають бути! Вони не діляться безконтрольно як онкоклітини, а роблять це з чіткою потребою - лише в разі загибелі інших клітин.
Питання лишалось відкритим, але я зрозуміла, що більше нічого конкретного вчений мені не скаже.
Думаю, тоді мені здалося, що це не так вже й погано. Навіть якоюсь мірою круто. Ну і що, я просто буду трохи особливою. Житиму як раніше.
І все було по звичайному. Виписка з лікарні, перелякані рідні і друзі, канікули і їх закінчення, університет, інтернатура і нарешті робота. Мої друзі та рідні навіть не хотіли згадувати про той страшний день, а я просто не надавала цьому особливого значення.
Так минуло 10 років. Ось мені вже 30. Ми ходили з друзями в бар, і так само ходимо на ту площу щороку 31 грудня. Все було непогано. Війна закінчилась, в деяких з нас вже з’явились сім’ї.
Вибачте що немає подробиць, не те щоб я ледача, просто я не пам’ятаю всіх подробиць, які тоді відбувались (та й не думаю, що вам було б цікаво читати мій розпорядок дня).
Мені стукнуло 37. І я почала боятися. До тремтіння в колінах. У мене не з’являлися зморшки. Ні, навіть не так. Я взагалі не змінювалася. Навіть у мого 34-річного брата почали з’являтися ознаки старіння, а в мене їх не було. Моя мама заспокоювала себе і мене тим, що у мене жирна шкіра і на ній зморшок набагато менше. У невеликому занепокоєнні я прожила ще 15 років. Як я і хотіла - дітей у мене не було. Та й з коханою людиною якось не склалось. Мені цілком і повністю вистачало спілкування з моїми дорогими друзями, братом, їхніми сім’ями і моїми батьками.
Потай від них я все ж таки вирішила сходити ще раз до того вченого і запитати, чому ж у 52 у мене так і не з’явилися зморшки. Чому я так і залишилася 20-річною дівчиною на вигляд.
Я сподівалася почути щось на кшталт:
“– У вас просто шкіра не старіє, не турбуйтеся.”
Але його відповідь змусила мене багато про що замислитися. Ту кляту розмову я запам’ятала у всіх деталях.
“ – За результатами наших досліджень, ваші клітини настільки швидко замінюють одна одну, що ви не встигаєте старіти. Взагалі. Це прорив у науці, гадаю саме завдяки вам і вашим генам ми розгадаємо секрет вічного життя!” – з ентузіазмом в очах сказав уже інший вчений. Адже той, у якого я була в 20 років, помер 10 років тому.
Коли я йшла додому, то наче перебувала в десь не тут. Вічне життя. Я боялась цього більше, ніж смерті в стражданнях. Я не знала як розповісти про таке своїм близьким.
У вухах дзвеніло.
Виходить, що навіть коли всі близькі мені люди помруть, я залишусь?