У світі сім багато див буває,
Емоції породжують сворінь,
Що мають силу. Дику й нездоланну.
Та дивлячись в років всих далечінь,
Відразу і не скажеш наймудрішим,
Що ті робили дивні помилки.
Бо скажуть не забити взор торішнім,
Щоб бачити майбутні сторінки.
Та старшим то минуле все ж тепліше,
Вчать вони інших в тіїх всіх гріхах,
Бо науч та прекрасна без прибільшень.
Прадавнє зло тримає у вуздах.
Коли ще молодії давні Боги,
Спустились вперше в влад свої земель.
Відчули відчайдушні силу свою
Давай же пробувати її навпростець.
Пустив хтось лицарів в близькі міста юрбою,
Не знаючи, що статися війні.
Хтось навпаки послав дари у села,
Рослинами проклав стрункі стежки.
Та лози заплелись в дахах місцевих,
Здушивши жителів у їхнім мирнім сні.
Вітри піднялись бурнії із неба,
Та блискавки посипали униз.
Не впорались з контролем юні смерди,
Збудивши ненароком старий Ліс.
Той дід прадавній враз розправив гілля,
Могутнім голосом став наставлять дітей.
Що небезпечним є таке дозвілля.
Розруха не майбутнє для земель.
Та кров ще юна та дурна не слуха,
Збирає сили в свої кулаки.
Та випускає ту в коріння злого дуба,
Щоб витиснути злобу із голів.
Але невідуюче юне покоління,
Відразу зрозуміло всю біду.
Погнулося у старця всеє гілля,
Прогнилося коріння унизу.
Птахи у небі закричали дико,
Завили в лісі з розпачу вовки.
Померло серце прадавнього лісу.
Природу ранили своїм дійством вони.
Не знали де шукати допомоги,
Ції боги, що не знали світа.
«Молітеся!»-наказ дав вітер мудрий,
Відправившись до дальнього гайка.
Постала із трави Мати-Природа.
Котились сльози по її щоках.
Їх підхопляли бистрії вітра,
І несли до блакиті далечіні.
Хмари тяжіли від солі води,
Пустилися дощі на землі славні.
Вертаючи життєву силу у влади.
Позеленіло все пожовкле листя,
Тварини зупинили метушню.
Довкола знову стало все барвисте,
Відновлюючи свою всю красу.
Богів малих Природа осадила,
Роботою ту науч закріпила.
На пам’яті майбутнім поколінням,
Що сила за собою має мать мислю.
І закріпилось сеє в голосіннях,
Тримаючись у них по сю добу.