щось про мотоцикли і відмивання гріхів

середина літа відчувалася жахом на тілі джисона. гарячий піт скочується по його скроні і руки тремтять чи то від спеки чи то знову до лікаря треба. вітер пахне пилом, містом і смородом — задухою. вдихнути ніяк не виходить на повні груди. крізь дерев лишилось тільки одне павутиння, певно втомлені павучки вирішили сховатися між листям дерев, лишивши своє творіння, аби воно липло людям на очі.

надворі вечоріло. стрілка годинників змінила положення на дев’яту, а на розумних годинниках одні цифри замінилися на інші. та навіть вечір не рятував. хоч і прохолодний вітер тріпав скуйовджене волосся, це не змінювало погоду, лише було несподіваною програмою бонус плюс.

однак найбільшим жахом був сезон городини. якщо ягідний сезон вдавалося пережити під вечір, або у затінку на базарі, то від закруток не втекти нікуди. а до закруток додається ще походи за кришками, перецем горошком і особливим лавровим листом, який баба купувала тільки в мéтро в гóроді.

місто було шумним десь до дев’ятої, а тоді гоп і всі зникли. подекуди зустрічались компанії людей, але вони одночасно лякали і заспокоювали джисона. він вкотре перебрав копійки в кишені, і їх знову не вистачало на маршрутку. теперішній джисон лається на минулого джисона, але минулий джисон з радістю випив пів літри латте з солоною карамеллю і ні про що не шкодував. теперішній джисон опускає свій скейт і сумно котиться в напрямку дому. в цьому, певно, і плюс порожніх вулиць, порожнеча дозволяє розігнатись і уявляти як твої проблеми залишаються позаду, а ти головний герой свого життя, яке змінюється з кожною секундою. тільки зараз дуже боляче змінюється. джисон відчуває як дорога зникає з-під ніг, як асфальт здирає шкіру на щоці — від цього тепло, доречі, а потім очі закриваються.

— блять! — голосно кричать поруч. звісно, що «блять», хіба не «блять»? чонін підбігає до джисона і обережно поруч стає на коліна, перевіряючи дихання. чутно слабкі видохи і вії джисона ледь тремтять. хлопець згадує усі уроки безпеки життєдіяльності, які він вдало забув, тормошити джисона за плече, — гей… гей, чуваче, ти живий. блять, будь ласка, будь живим, — чонін тягнеться пальцями перевірити пульс і джисон щось мимрить собі під носа. скоріш за все, скаржиться на те, що пальці холодні.

— живий, — хлопець полегшено видихає і сідає поруч. а що далі робити? подзвонити в поліцію? подзвонити у швидку, щоб вони подзвонили в поліцію? просто звалити? сподіватись, що хлопець раптово вскочить і побіжить у справах? можна ще дивитись як поруч проїжджає патрульна машина й зовсім-зовсім поруч зупиняється.

***

сестра чоніна здивованим поглядом окинула відділення поліції, звідки їй нещодавно подзвонили і слізно благали про допомогу. вона певна, що сліз там не було, але голос покинутого кошеня вона проігнорувати не змогла. поки її чоловік займався фінансово-документними справами дівчина кинула гострий погляд на брата і прикинула куди їм заїхати по каву, так щоб не паркуватись.

всю дорогу вони провели в тиші, лише тріскіт деталей машини її руйнували. чонін опустив голову на скло і втомлено прикрив очі. усі його зусилля пішли боротьбу з бажанням розбити свою голову. він стис кулаки і коли відкрив очі, ліна вже повернулась з трьома стаканчиками пряної кави. чонін відчував, що він зараз виблює свої нутрощі і лишається лише трамбувати це почуття кавою наскільки він був взмозі.

чанбін один з перших допив свій напій і хрипло відчеканив:

— завтра поїдемо шукати цього хлопця. ти будеш довго вибачатись і просити забрати заяву. тоді обійдемось лише штрафом і правами. ти мене зрозумів?

його втомлений і розчарований погляд відбивався від дзеркала дальнього виду прямісенько до очей чоніна. навіть на відстані чанбінові вдавалось бути влучним, болючим і при цьому стриманим. ліна поклала руку на його коліно і ніжно стисла.

— поїхали додому, ми зараз нічого не вирішимо. завтра на свіжу голову подумаємо, що робити.

чанбін накрив руку дружини своєю великою і теплою рукою на мить, а потім завів машину і поїхав в сторону будинку.

— місяць сидітимеш з близнюками, — додала ліна і кинула хитру посмішку братові. це поселило певне тепло між ребрами. ліна була з тих людей котра нічого задарма не робить, особливо для родини, яка починалась з чоніна.

звісно сидітиме, бо у нього жодного вибору немає. а ліксі і мінні тільки зранку голосні і крикливі, а потім у них батарейка сідає і вони спокійно граються ляльками чи сплять. ліна прикладає палець до губ варто їм відчинити двері квартири. чонінові видають ковдру, подушку, домашню футболку і показують на диван. цей день закінчується.

як тільки голова чоніна торкається подушки, події дня безупинно з’являються перед очима і не зупиняються до світанку. тоді вже виснажується тіло і порожня втома дозволяє проспати до одинадцятої.

зранку його будить чанбін кавою на столі поруч. чоловік прикладає палець до губ і киває головою в сторону дитячої кімнати без слів пояснивши говорити тихіше. вцілому, вони збираються в тиші і їдуть до травмпункту теж в тиші.

по дорозі чанбін зупиняється за черговою чашкою кави для себе і бутербродом для скиглячого шлунку чоніна. тільки тоді чоловік питає, що сталось вночі і зводить брови до носу, аби продумати план дій.

— ти щось чув від лікарів: переломи, струс?

— думаю все і одночасно. я швидко гнав і він нізвідки виник.

— дожовуй і думай всі варіанти вибачень. ми можемо попросити його забрати заяву, тоді в тебе тільки права заберуть.
— а якщо не домовлюсь? — чонін нервово закусив губу.

чанбін знизав плечима.

— хтозна. про права в будь-якому випадку можеш забути. а і з близнюками місяць сидітимеш.

— я вже ліні пообіцяв, — пробурмотів чонін, стистаючи пакет з-під бутерброда в грудку сміття.

— це ти обіцяв ліні, а це мені — різниця є, — чоловік підморгнув і розвернувся в сторону машини.

решта частина дороги не відрізнялась від попередньої: чанбін слідкував за дорогою, а чонін мирно дрімав на пасажирському сидінні.певно що вони не знали про що одне з одним розмовляти,або нічний недосип дав про себе знати. вибачення хлопець залишив імпровізації, бо в цей момент холодне скло вікна так і манило вкласти на нього свою потилицю. варто подякувати меру міста, що дороги були рівними.

— приїхали, — чанбін розтріпав плече чоніна, аби той повільно випав із машини і стряхнув із себе всю пилюку, яку встиг зібрати, — нагадай мені місце де це сталось? — чоловік зачинив двері і порівнявся з молодшим.

— біля політеху зі зворотнього боку, там де пуноппан купити можна.

чонін озирнувся навколо. лікарні з дитинства його жахали. особливо такі великі як ця. яскраві кольори фасаду ніяк не допомогали зі створенням позитивних емоцій. а розглядаючи людей з гіпсами на різних частинах тіла, хлопець здригався щоразу, як його жалила думка про його вчинок.

— він був у свідомості?

— він реагував. йому не сподобалися мої холодні пальці, — чонін розвів руками, мовляв, це вся інформація.

— добре, це спрощує усю кількість брехні, яку почують медсестри сьогодні, — чанбін тяжко видихну., — і ще, — чоловік різко розвернувся, — зроби обличчя приємнішим, ніби ми, справді, його родичі, які приїхали потурбуватися про стан брата. і не гризи губи. я не хочу потім везти тебе до онколога.

почуте змусило заклясти чоніна на місці і тільки через декілька широких чанбінових кроків хлопець згадав, що йому як мінімум варто плисти топленим вершковим маслом.
що придумав чанбін складалось у примарну картину у його голові. він знав, що чоловік мав власний бізнес і язик у нього був підвішаним. в нього якось виходило заробляти багато грошей і розширяти вплив свого продукту, аби заробити ще більше грошей. це викликало повагу й роздратованість одночасно, бо на відміну від чанбіна, усі спроби чоніна стати кимось перетворювалось у суцільне божевілля, яке й розплутував чанбін.

— добрий день, — чоловік широко усміхнувся до втомленої медсестри на рецепції, — ми шукаємо хлопця, приблизно двадцяти років. він мав поступити до вас приблизно опівночі, приблизно в тяжкому стані.

— молодий чоловіче, — літня жіночка, поправила свої окуляри, — що у вас не приблизно? прізвище назвіть і хто ви йому.

— справа в тому, що прізвища ми його не знаємо, але ми дуже турбуємось про його стан здоров’я. можливо, ви могли б допомогти?

— якщо ви йому ніхто, то йдіть звідси, конфіденційну інформацію, я навіть приблизно, — пані фиркнула, — поширювати не буду. на то вона і конфіденційна.

— розумієте, — голос чанбіна став солодшим, ніж карамель, яка на сто відсотків складалась з цукру, — мій брат дурна дитина, і я б не хотів, аби він зламав собі життя, тільки розпочавши жити.

— я щиро співчуваю, що у вас такі дурні родичі, але й собі життя не псуватиму. це кримінальна відповідальність.

— послухайте, — чоловік непомітно провів руку під папку й так само її забрав, — він знає, що він винний і готов нести покарання, але було б гарно, якби він ще й вибачився перед тим хлопцем. зрештою, це не його провина, що моєму брату колись видали права.

медсестра знову окинула обох чоловіків і загадково подивилася що ж там під папкою.

— забрали вашого хлопця. сьогодні зранку.

— а він, — невпевнено почав чонін, — він живий?

— хлопче, а ти як думаєш? з двома переломами, напевно, житиме.

полегшення приємним холодом сковало його легені. у нього лише два переломи. морозний видих певно відчули всі навколо. так здавалось чоніну, насправді нічого не змінилось для решти людей.

— чи можна дізнатися про нього трішки більше інформації. адресу, наприклад, — чанбін усміхнувся ще ширше, ніж до того.

— молодий чоловіче, я ж не довідкове бюро, — відповіла медсестра, флегматично розглядаючи папку перед собою.

— можливо підкажете його адресу, — чоловік так само зацікавився папкою, як і медсестра й на диво це спрацювало. синя паста на невеликому клаптику папері яскраво переливалася під ранковим сонцем.

— я висаджу тебе біля метро, далі сам доберешся? — чанбін дружньо поплескав по спині хлопця, який зачаровано продовжував дивитись на літеру “с” на листочку.

***
дорога до загадкового “с” зайняла півгодини. ранішнє сонце пекло здавалось до опіків, але на шкірі не було жодного почервоніння. у вікні пейзажі змінилось заводами, поворотом до іншого міста, магазином ритуальних послуг і зрештою полем, де й була кінцева. далі тільки гугл мапи казали повертати наліво і йти по стежці до кінця поля, засіяного колосками пшениці. десь вдалині гуділи бджоли і трактор працював, чонін пошкодував, що не взяв з собою кепку і окуляри, але він ще не знав, що одягнувши їх, приверне ще більше небажаної уваги від перехожих.

новини про нову людину в селі розлітались зі швидкість звуків пліток. це завжди було як свіже м’ясо для псів чи гнилі груші для ос. чонін не розумів, чого з ним здоровкається кожен перехожий, але про всяк відповідав з привітною усмішкою. хоч хлопець любив увагу, зараз вона вона сильно напружувала.

дорога виявилась тяжкою, втім побачивши заповітний будинок, чонін вкотре відчув полегшення і витер мокрого лоба. жарку погода все ще нікуди не ділась і мокра майка і мокрі шорти огидно обліпили тіло хлопця, створюючи ще більший дискомфорт і паплюжачи його зовнішній вигляд.

маленька зелена хвіртка була відчинена, але що далі робити чонін і гадки не мав. можливо якось погукати? але чи не дивно це буде виглядати? його роздуми перервала тітонька, яка з’явилась нізвідки і запитала, те що зазвичай питають замість привітання:

— ти чий будеш?

— я? — хлопець зовсім розгубився, щоб відповісти.

— до джисона прийшов? — продовжувала напирати жінка, не ввидівши розгубленість на обличчі хлопця

— так, — швидко випалив чонін. його вуха вже встигли тричі почервоніти, щоразу змінюючи колір на ще яскравіший.

— джисон-а! — щосили гукнула тітонька.

від незручності, він був ладен крізь землю провалитись.

— що?! — вмить фіранки на вікні зарухались і з’явилося здивоване обличчя у вікні.

— тут до тебе! — гукнула тітонька і зникла так само несподівано як і з’явилась.обличчя у вікні так само зникло. чонін подумав уже, що все, усе пропало. однак двері будинку відкрились і хлопець джисон виїхав на ґанок.

— хвіртка відкрита, заходь до хати, — чонін миттю вскочив. він пропустив момент як зникла відстань мін хвірткою і ґанком, проте кожен наступний крок відчувався страхом і жахом всередині, — чого прийшов? — джисон від’їхав на кріслі колісному, зойкнув від болю і просто якось зручно став, задерши голову до діалогу. вигляд у нього був змучений, та й роздерта щока додавала ще більше печалі. але якщо загіпсовану ногу він приховав за широкими штанами, то рука яскраво майоріла поверх усієї втоми.

— слухай, — почав чонін, — я знаю, що я винен, я наробив багато помилок того вчора, і я готовий відповідати. втім можливо я зможу виправити цю ситуацію?

— що ти маєш на увазі? — джисон нахмурився і зашипів віт миттєвої болі. певно загоєна кірочка на щоці була проти будь-якої міміки.

— якщо я відшкодую всі твої витрати на лікування і реабілітацію, ти міг би забрати заяву? будь ласка, — обличчя чоніна виражало одне велике розчарування в собі, але джисон подумав, що він черговий багатий дурник з ватою замість мозку.

— ти намагаєшся мене підкупити? — хлопець підозріло зіщурив очі.

— ні! — закричав чонін, — не зовсім. тобто, насамперед я хотів би вибачитись за той вчинок, бо все сталось так зненацька, що я не встиг зреагувати, я не хотів, аби хтось постраждав. і якби я міг якось тобі допомогти, я був би радий.

— радий? — джисон скривився, — ти верзеш якусь маячню. навіщо мені твоя допомога зараз? що мені з нею робити? — якби вуха джисона вміли виводити пару з роботи його емоцій, то він виглядав би точнісенько як чайник, — я витратив бозна скільки на лікування і ще витрачу, я не можу нічого робити і не можу заробляти собі на життя, бо в селі ти або працюєш з тим, що дає матінка-природа, або помираєш в зруйнованій хаті. і знаєш, що образливо, що вся малина, яку я мусив продати сьогодні зранку згниє до вечера, кози бозна скільки кричать, а я навіть не можу почистити моркву від бур’яну через тебе. як ти думаєш скільки всього я втрачу через місяць, бо ці музейні експонати, — джисон покрутив загіпсованою рукою перед обличчям чоніна, — треба носити мінімум місяць. але навіть це не означає, що кістка зростеться. коли мені щасливо бігти кропити картоплю. га? на що мені жити?!

— я… — хлопець розгубився, — я не знав, що ти із села…

— а якщо б знав, то дивовижно мене об’їхав і поїхав давити лише містян? — не заспокоювався джисон.

— ні, я не те мав на увазі. я не хотів тобі псувати життя, справді. я нікому не хотів.

— о, дякую за інформацію, це однозначно всім спрощує життя, — в’їдливо гмикнув джисон.

— я, — невпевнено почав чонін, — я можу тобі допомогти по господарству.

— я ніколи не повірю, що такі люди, як ти хоч трішки розбираються в господарстві, — гордовито промовив хлопець.

слова хлопця взагалі-то були образливі, але він був правий. чонін ніколи в житті не робив нічого тяжкішого за легке прибирання. інколи приготування їжі доводило його до страждань, не кажучи про працю під сонцем. однак, зараз на кону стояла його гордість і доля. тому, зачесавши волосся п’ятернею назад він промовив.

— ти думаєш я не здатний прополоти грядки й зібрати яйця?

— ні! — вигукнув джисон, — закладаймося, що ти й тиждень не витримаєш у селі, — джисон потягнув здорову руку.

— а закладаймося, — чонін впевнено їй потис, — коли починаємо?

— після сніданку, я зараз гепнуся, якщо не поїм. ти голодний? — джисон ще раз огледів хлопця з ніг до голови. стоїть звичайний. через просторий одяг тяжко було розгледіти м’язи й кістки. з моменту їхньої зустрічі чонін нервово вп’явся в ручку сумки, яку досі не відпускав, так що його нігті посиніли, а те, як глисти вовтузились у його мозгу було видно через нахмурені брови. джисон схилив голову, очікуючи відповідь і через хвилину було чути щось на кшталт млявого «так?».

— ходімо, тільки двері хлопни, — чонін, ніби зачарований, повторив усе, що попросив джисон: закрити двері і пройти трохи далі вітальні, на кухню.

— ти каву будеш? є тільки розчинна. ще десь баба купувала собі маккохве, але я гадки не маю де воно.

— та я люблю розчинну. чи я не схожий на такого?

— а сам як думаєш? — фиркнув джисон, — ти дивуєшся в’язаній серветці на стільці. ну чи твоє обличчя дивується, а ти просто стоїш поруч.

— вона виглядає як річ, яка могла дорого коштувати, — спробував захистити себе чонін.

— о господи, просто сядь, це просто стілець. не думай, що я такий відсталий, що не розумію, що зумери намагаються наново винайти речі, які вже сто років як винайшли до них. і перепродати за купу грошів.

— ти теж зумер.

— і що? мені продавати серветки своєї баби за три тисячі. а хоча стій, не сідай. допоможи залити каву кип’ятком, я щось переоцінив можливості лівої руки.

чонін скинув свою сумку й підійшов до стільниці. десь у думках тривожно з’явилось, що варто було б роззутись, але розмов за це не було, отже він правильно розносить бруд по килимах. джисон кумедно від’їхав на декілька сантиметрів і протягнув хлопцеві чайник.

— тільки не дивуйся, що в нас є плита і чайник. це може здатися мітом, але туалет знаходиться у хаті й навіть є інтернет. пароль від вай-фая скажу пізніше.

— я не дивуюсь. я, справді, ніколи не був у селі. на стіл ставити? — чонін підняв обидві чашки.

— ага. ще тарілки захопи, будь ласка. салат можеш прямо з миски їсти, мені не огидно. але під бутери візьми тарілку, мене дратують крихти повсюди. а щодо серветок за три тисячі, так я б міг так робити, але кожен на своєму місці. і це не моє.

— я не хотів тебе образити, якщо ти про це, — буркнув чонін.

— та забий, — хрюкнув джисон, відпиваючи каву, — я сподіваюсь ти не естет, бо я все різав лівою рукою і воно все криве.

— здається нормальним, — чонін підняв шматень хліба, на якому лежав напів зрублений, напів відірваний шматок ковбаси, — а це домашня?

— ага, а хліб прямісенько з печі, — в’їдливо відповів джисон, — не мели дурниць, у нас магазин на початку вулиці, там і купив. треба наступного разу все нарізне взяти. чи ти хотів домашнього? — хлопець грайливо повів бровами.

— напевно? я повинен мати якусь культурну складову.

— а ти намагаєшся з усього отримати якісь переваги? — джисон надув губи, — а, до речі, а як тебе звати?

— я — чонін, — представився перший.

— я — джисон, — представився другий, — тобі пощастило, що ти мене збив у неділю, — джисон загадково повів бровами, але чонін взагалі не зрозумів до чого це сказано, — у понеділок базар не працює, того тебе сьогодні буду менше ганяти, — але від цієї новини хлопець лише перекривився, — не хвилюйся, ці два тижні пройдуть швидко, але за рівень складності я не ручаюсь.

— але ж ти казав, що малина гнитиме.

— яка малина? — нахмурився джисон, згадуючи минулий діалог, — а та малина, ну вважай я додав трохи драматичності. правду кажучи, я переплутав дні і назбирав десяток банок, бо думав, що сьогодні вівторок. але вона не пропаде. я тебе сьогодні навчу готувати варення.