Я справді був готовий померти в цей момент. Качан би зрадів, як-не-як він порадив мені пірнути лебедем з висоти. І ось я тут, сижу на даху багатоповерхівки, де холодний вітер і похмуре небо нависають над сотнями безрадісних душ як невидимий тягар.
Людей звідси майже не видно. Вони скидаються на маленьких коричневих мурах, метушливих і безглуздих, що розчиняються у своїх дріб’язкових проблемах. Їх життя не варте нічого, та і я він них насправді мало чим відрізняюся.
Ніхто навіть не помітить, якщо з неба раптово впаде тіло. Це справа героїв піклуватись про такі „незначні“ речі. Герої те, герої се, а ми, дрібні гвинтики, неспроможні бачити далі своїх кирпатих носів. Плювати вони хотіли на інших: знайомих, друзів, родичів й сусідів — для них ніхто не має значення…
Чи є в мене якісь від них відмінності? Напевне тільки те, що я хочу бути героєм. Не більше й не менше.
Та хто не хоче бути героєм та й у нашому світі?
Ех, герої… Всемогутній врятував мене, коли я вже майже не дихав, був непритомний. Він побачив мій блокнот: обгорілий від вибухів Качана і промоклий наскрізь; номер 13 (нещасливе число). Він його гортав, я знаю, бо там був залишений його автограф.
Вже коли я отямився, Всемогутній похвалив мої записи й сказав продовжувати у тому ж дусі. Я був оточений парамедиками. Вони мене оглянули (знайшли слиз у легенях), прописали курс антибіотиків і відпустили мене. Всемогутній зник разом із лиходієм.
А я навіть не мав можливості поговорити; спитати, чи зможу я бути героєм без будь-якої надздібності. Але гадаю, що це тільки на краще. Якби він відповів відмовою, мене б тут не було, а замість цього отой безликий рій з мурах оточив та з цікавістю розглядав би мокру пляму на землі.
Я телепень, знаю. Мені про це торочать від самісінького дитинства. Називають примітивним, бо я, на відміну від решти 80% людства, не еволюціонував достатньо, щоб отримати бодай якусь здібність; називають недоумкуватим, бо вчителі ніколи навіть не намагались оцінити мої зусилля чимось більшим, ніж „початковим“ рівнем; називають безглуздим, бо я досі плекаю мрії про героїку та порятунок інших, коли себе ж я досі не спромігся врятувати…
Але щоб стати героєм, мені потрібно потрапити до ЮЕЙ — найкращої школи з героїки у всій Японії. Вступні іспити складні, навчальна програма напружена, але випускників знають й поважають по всій країні. Я й справді хочу потрапити туди, та маю шанс один до десяти тисяч. Чи є в мене якісь переваги? Чи можу я робити щось, що не можуть інші? Чи маю я в собі щось особливе, що відділяло б мене з-поміж сірої маси?
Не знаю. Я втомився. Не можу більше думати. Не сьогодні…
Завтра буде день.