Розділ сьомий
Не дивлячись на суботній ранок Ізмунда все ж викликала нас до свого кабінету. Хтось з першокурсників, що стали свідками нашої сутички, все ж посвятив і декана у вир пристрастей, крапель крові і розбитого носа Луки.
Ми простояли серед її кабінету більше години. Ізмунда мала звичку розмовляти спокійно, врівноважено, зрештою саме так, як і годилося декану.
Я, Ада і Енріке відбулися малими нотаціями, а Ніка і Луку вона все ж вирішила покарати. Лука отримав догану і тепер мав неприємності через те, що вживав алкоголь (і трохи психотропних речовин), тому тепер двічі на тиждень мав проходити тест і відвідувати психолога університету. Нік отримав за те, що розпочав бійку, і тепер мав додаткові години праці у бібліотеці. Я глибоко сумнівався, що для нього це буде страшним покаранням, тому відчув хвилю полегшення.
Розумів, що бійка почалася через мене і фантазію Луки, тож менш за все хотів, аби через цю дурість Нік вилетів з університету за кілька місяців до випуску.
Вислухавши Ізмунду ми швидко покинули кабінет, вже в дверях ще раз щиро перепросивши за завдані клопоти.
Лука одразу пішов в іншому від нас напрямку так нічого й не сказавши. В свою чергу ми пішли до кімнати Енріке.
Він жив разом з Лукою, але, як розповів Енріке, останнім часом кімната була в його розпорядженні, бо Лука з’являвся там надзвичайно рідко.
Енріке витягнув свою валізу на вулицю, оглянувся назад, і цей його жест здався мені дивним, та тоді я не розумів у чому справа. Потім він міцно обійняв Аду, поцілував в чоло і геть трошки скуйовдив її зелені локони. Після Енріке обійняв мене, постукуючи по спині, а потім те саме зробив і з Ніком.
На прощання з Енріке Лука так і не з’явився.
Ми ще не знали, що це й справді було прощанням.
Відправивши друга до аеропорту кожен з нас повернувся до своїх справ. Тему вчорашньої бійки ніхто не зачіпав, а Нік, як мені тоді здалося, взагалі уникав говорити зі мною, тож про такий раптовий напад агресії я геть нічого не дізнався.
До шостої вечора я редагував текст для нашої останньої презентації, після чого ще хвилин двадцять перечитував написане, вишукуючи можливі помилки.
У голові роїлися дивні думки. Я не міг відпустити те, що трапилося вчора, а ще, з геть не зрозумілих мені на той момент причин, я згадав дивну пісню про мавпенят, яку колись наспівувала мама поки Тео був ще зовсім дитиною.
Аби відволіктися я вирішив піти до їдальні і випити кави.
Дорогою туди я мугикав, сам цього не помічаючи.
Поки кава повільною цівкою лилася до чашки я почав ще й згадувати слова.
— Десять мавпенят стрибало на ліжку. Одна з них впала, зламала ніжку. Їх лишилось дев’ять..
Я замовк, забрав чашку. Якусь мить стояв непорушно. До голови повернулося розлючене обличчя Ніка.
Я взяв ще одну чашку кави і пішов до зали, де він малював свою картину.
Я не помилився. Нік стояв біля стіни, трохи схилившись біля полотна.
— Привіт.
Мій голос прозвучав ледь чутно, ніби я шепотів. Не був впевнений, що він мене почув.
— Привіт, рудик.
Почув. Я посміхнувся, почувши це прізвисько. Не пам’ятаю точно, відколи це Нік взявся звати мене саме так, але мені подобалося.
— Я приніс тобі кави.
— Дякую.
Він залишив пензлик поруч з фарбами на невеличкому столі і підійшов до мене аби взяти горнятко. Кілька його пальців були перемазані зеленою, синьою та сірою фарбами, і коли Нік брав чашку, то ненароком замазав і мої пальці теж.
— Ти дуже холодний, Стіве. — Мовив Нік, відпивши трохи кави. На його обличчі заграла ледь вловима посмішка.
— Хтось залишив вікна відкритими, тож там холод собачий.
— Саме тому ти в шортах і кофтині.
— Це не страшно. Ніку.. — на мить я завагався. — Я б хотів поговорити про вчорашнє.
— Я мав би вибачитися перед тобою за ті свої вибрики. Не знаю, що на мене найшло, але хочу щоб ти знав — я не шкодую, що зацідив йому в носа. Якщо ти хвилюєшся через те моє “покарання“, то забудь. Я тільки радий провести в бібліотеці зайву годину-другу.
— Ти не маєш вибачатися. У цій поведінці Луки моя вина. Здається ми не все прояснили, як він вважає. Мені шкода, що тобі, Енріке та Аді довелося стати свідками його психів.
— Я не хочу чути твоїх вибачень через те, в чому немає твоєї вини. Затямив?
— Так.
Схоже, що іншої відповіді Нік навіть не чекав. Він зробив ще кілька ковтків, після чого повернувся до своєї роботи. Я мовчки сидів на підлозі і спостерігав за тим, що він робить.
На мить та дивна пісня повернулась до моєї голови.
— Дев’ять мавпенят стрибало на ліжку. Одна з них впала і зламала хвостик. Їх лишилось вісім..
— Ти щось казав? — Дуже зосереджено сказав Нік.
— Вибач, що?
— Мені здалося, чи ти щось казав?
— Мені якась дурня в голові засіла, ніяк не можу…
Я не встиг договорити. Двері зали різко відчинилися, ніби хтось вдарив по них ногою. Всередину увійшла Ада. Вона тремтіла, а обличчя блищало від сліз і двох довгих патьоків розмазаної туші.
— Енріке..
Я встав з підлоги. Нік відклав пензлик. Ми разом підійшли до Ади, а вона не припиняла жадібно ковтати повітря і стискати в руці свій телефон.
— Адо, що “Енріке“?
Вона глянула на мене таким зляканим поглядом, що мені стало не по собі.
— Енріке..його літак.
Ада тремтячою рукою віддала телефон Нікові, а тоді підлетіла до мене, мов буревій, і обійняла так міцно, як тільки могла.
— Його літак розбився перед злітною смугою в аеропорту Іспанії.
Після сказаного вона розплакалася з новою силою, стискаючи моє плече.
Нік глянув на екран її телефону. Фрагмент з новин повідомляв про страшну авіакатастрофу в Мадриді. За мить до посадки пілот втратив керування. Загинули всі двадцять пасажирів і увесь екіпаж.
Енріке був одним із загиблих.
Розділ восьмий
Медсестра вколола Аді заспокійливе і вона нарешті заснула. Ми з Ніком просиділи біля її ліжка цілу ніч, не зімкнувши очей. Луку ми не бачили і поняття не мали, куди він подівся.
Наступного дня Нікові вдалося знайти контакти родини Енріке і додзвонитися до Белен — його сестри. Він розмовляв з іншого кінця кімнати, але я всеодно чув розпачливий голос Белен. Ніхто з нас вже не сумнівався, що все відбувається насправді і чуда не сталося.
Нік висловив співчуття від нас усіх. Закінчивши розмову він повернувся до мене і сів навпроти.
— Я не можу повірити.
— Чорт, краще б я розпочав ту бійку сам. Тоді Енріке кинувся б відтягувати мене, а я розквасив би йому носа. Ізмунда нас покарала б, і він не сів на той клятий рейс.
— Стіве, ти його бачив? Та Енріке однією лівою вклав би нас всіх разом, навіть не задихавшись.
Я гірко усміхнувся, очі вже пекли від сліз.
— Так, це точно. Ніби скеля, а це лише двадцять три роки..
— Він був таким серйозним останні дні. Мене здивувало його питання про Марса.
— Мене теж. На нього це геть схожим не було.
— Думаєш він щось відчував, як це буває у людей незадовго до смерті? — Нік говорив пошепки, аби ненароком не розбудити Аду.
Я глянув на неї, а тоді знову на нього.
— Я не знаю. Можливо, якби він щось відчував, то розповів би нам. Поділився б тим, що його турбувало чи здавалося дивним, чужим.
— Це ж Енріке. Він не хоче.. він не хотів нас засмучувати або лякати.
Я кивнув і відкинувся назад, притулившись спиною до стіни.
“ — Вісім мавпенят стрибало на ліжку. Одна з них впала і зламала ручку. Їх лишилось сім.. Нас лишилось четверо..“
Розділ дев’ятий
У понеділок в університеті було дуже тихо. Ізмунда оголосила день жалоби. Студенти тинялися коридорами, скидаючись на привидів.
По обіді всіх зібрали у актовій залі, по центру якої лежало чимало букетів, а над ними з портрету до присутніх посміхався Енріке.
Всі розсілися по місцях, перешіптуючись, а коли до зали увійшов я, Ада і Нік — перешіптування тільки зросли, стали гучнішими.
Ізмунда залишила нам місця спереду, біля себе та інших викладачів. Це не було дивним, бо про нашу компанію знали всі присутні.
Один стілець все ще був вільним.
Сьогодні Ада трималася краще ніж минулі дні, тож ми обійшлися без допомоги медсестри.
Ізмунда підійшла до кафедри. Її обличчя зберігало серйозність і розважливість, але голос звучав м’якше, ніж коли вона говорила за звичайних обставин.
— На жаль ми втратили дуже талановитого і чудового студента. Енріке був добрим, сильним і доброзичливим. Був нашою зіркою баскетболу і одним з блискучих студентів курсу міфології. В моїй пам’яті цей студент завжди буде одним з найкращих, одним з найдобріших, одним з найсміливіших хлопців, яких мені коли-небудь доводилося навчати.
Хвилину Ізмунда мовчала, опустивши руки, а потім продовжила говорити, повернувши притаманну собі жестикуляцію.
— У зв’язку з такими прикрими новинами керівництво прийняло рішення перенести Весняний бал на два тижні. Спочатку ми хотіли скасувати його зовсім, але друзі Енріке запевнили, що хлопець доклав багато зусиль для організації свята і був би проти скасування цієї події. Цьогорічний Весняний бал буде присвячений пам’яті про Енріке.
Ізмунда продовжувала говорити про незначні зміни в житті університету, зокрема долю баскетбольної команди, коли до зали увійшов Лука. Він обійшов ряди студентів і зайняв вільний стілець, що чекав на нього від самого початку поминальної церемонії, поруч зі мною.
— Ти навіть тепер не зміг прийти вчасно. — Злісно мовила Ада. — Я не знала, що ти такий заклопотаний, друже мій.
— Пробач, Адо, я втратив лік часу.
На диво та відповідь Луки була дуже спокійною, без жодних натяків на сарказм чи насмішку.
Може Лука останнім часом й скидався мені на поганця, але попри це, як і ми, він втратив друга.
Наступний тиждень минув ніби в тумані. Я пам’ятаю, як Ізмунда звільнила нас від занять і ми полетіли до Іспанії на похорон Енріке. Пам’ятаю, як плакала його мати і сестра, як плакала Ада. Вже гірше пам’ятаю, як ми попрощалися з його родиною і як повернулися до Риму. Проте я ніколи не забуду, як ввечері після повернення до нашої кімнати наполегливо стукали. То була Ада. Вона стояла, зіщулившись, з мокрими від сліз щічками і, поміж схлипувань, сказала, що не може бути в кімнаті сама.
Ми з Ніком зсунули наші ліжка докупи і Ада залишилася з нами на ніч, вмостившись посередині.
Кілька годин ми розмовляли, лежачи поруч одне з одним. Згадували Енріке, сміялися і плакали, а тоді Ада заснула. Згодом я відчув, як липке бажання спати поглинає і мене, але я задумався де зараз Лука і що відбувається в його голові? Останнім, що затрималося в моїй власній голові перш ніж я заснув було всього три слова: нас лишилось троє..