Ми стояли над закритою, зробленою з ялиці, труною, дивлячись на барвисті квіти, що рясно вкривали кришку. Всі скидалися на статуї з опущеними головами, і лишень схлипування Міранди порушували загальну картину. Вона стояла рівно навпроти мене і Ади, але її очі бачили тільки труну з тілом брата. Міранда дивилась так, ніби її погляд здатен повертати мертвих до життя.
Я чув, як рука Ади лягла на моє плече водночас з тим, як труну опускали в землю. Тоді мій світ, що мав кілька лише тріщин, розійшовся по швах вже остаточно.
𐋏ᥲᥴ ᧘ᥙɯᥙ᧘᧐ᥴь дʙ᧐є..
Розділ перший
Повертатися до навчального процесу було складно, оскільки більшість студентів піддалися лінощам за час зимових свят. Моя компанія, майже у повному складі, діловито займала свої місця за столиком біля автоматів з газованими напоями. Я ще здалеку бачив, як Ада наполегливо доводить щось Енріке, щоразу заправляючи зелене пасмо свого неслухняного волосся за вухо.
— Про що ви так завзято балакаєте?
Я сів на своє звичне місце, навпроти Ади, праворуч від Енріке, і ліворуч від Ніка.
— Про Весняний бал. Цього року його організація лежить на наших плечах. Я пропоную використати більше пастельних кольорів для декорацій, а от Енріке наполягає на яскравих, вогняних кольорах. — На одному подиху випалила Ада.
Її щоки розчервонілися, а очі благально дивилися то на мене, то на Ніка, шукаючи найменший натяк на підтримку.
— Мені за зиму вистачило всієї цієї пастельної нудоти, Стіве. — Сказав Енріке, відсьорбнувши кави зі свого паперового стаканчика і звернувшись до мене, усміхнувшись одним лиш кутиком вуст.
— Ми домовлялися вирішувати все демократично, цивілізовано.
Нік нарешті відірвався від книги і потішив нас усіх своїм поглядом — глибокими, сірими очима, що ховалися за скельцями окулярів, які він вже другий рік використовував для писанини і читання.
— Голосуймо. — Провадив далі Нік, підтягнувши чорну оправу окулярів вгору, що тепер скидалася на обруч, який недбало притримував світле волосся.
— Та де там, hermano¹. — Швидко заперечив Енріке. — Буде не дуже демократично, коли рада не у повному складі.
Він кивнув на порожній стілець поруч з Адою. Тільки тоді я збагнув, кого бракувало.
— Так, до речі, де це Лука?
На моє питання Нік знизав плечима, Енріке хитнув головою. Нарешті заговорила Ада.
— До пуття Лука нічого не пояснив. Говорив так, ніби дуже сильно поспішає, а на моє питання, чи буде він сьогодні в університеті, тільки швидко відмахнувся своєю діставучою фразою “можливо“.
— В такому разі оберемо палітру коли Лука буде тут, а до того часу займемося плануванням інших деталей. І взагалі, ми можемо подумати про організацію свята трохи згодом, хіба нема питань, які потребують негайного вирішення?
Я намагався говорити невимушено, але знав, і вони теж знали, що вдається мені це дуже і дуже кепсько.
До теми мого невдалого роману з Лукою ми намагалися не повертатися. Я про це не просив, але й без моїх слів друзі розуміли, від слова, все.
Через два місяці від початку другого курсу Лука раптом змінився, став лагідним, ніжним, а таке йому було не притаманним. Ада майже одразу збагнула в чому річ, так само Енріке і Нік, а я намагався не надавати цим змінам великого значення. Лука прийняв рішення діяти і в один з вечорів завалився до моєї кімнати з зізнаннями в коханні. Не стану приховувати правди, Лука сподобався мені майже одразу, ще на першому курсі. Я був дуже щасливим, коли з-поміж усіх інших учнів саме він, Нік, Ада та Енріке стали моїми друзями, проте тільки до Луки я відчував щось особливе. То було щось таке, від чого тепло поширювалося венами, наповнюючи радістю все тіло. Тоді я забув, що радість швидкоплинний гість мого життя.
За два місяці стосунків Лука змінився знову, тепер вже на гірше. Його карі очі стали чужими, холодними, скидалися мені на дві ополонки, глибокі і крижані. Знову, в один з вечорів, він налигався і завалився до кімнати, ледве не впавши на підлогу.
— Послухай, Стіве, це все таке лайно, що мене аж нудить. — Повільно мовив Лука, розтягуючи закінчення кожного слова. — Я більше так не можу, чувак. Це треба закінчувати. Мені набридло, гра закінчилася. Я мав ціль, а тепер, коли вона досягнута, це таке паскудство. Давай забудемо ці нещасні два місяці і продовжимо жити так, ніби нічого й не було. Окей?
Він говорив, але жодного разу на мене не глянув. Потім пішов, хитаючись і ледь тримаючись на ногах. Так жорстоко зі мною, здається, ще ніхто не обходився.
Гадаю я б ще довго пролежав у кімнаті, навіть не ворухнувшись, але Ніку остогидло дивитися на таку жалюгідну картину. Він силоміць підняв мене з ліжка, потягнув до ванної і прямо в одязі відправив під струмінь ледь теплої води.
— Я зроблю з Луки опудало, клянуся. Зроблю це без жодних вагань, якщо тобі стане легше.
Тоді я усвідомив, що досі маю Ніка. Досі маю Аду та Енріке. Друзі нікуди не поділися і я не залишився геть сам. Ця трійця повільно, але дуже впевнено, заповнювала порожнечу, яка з’явилася після слів Луки.
Тепер ми були третьокурсниками-випускниками. Наша компанія досі була в повному складі, звісно ж не без Луки. Він тримався трохи осторонь, але попри наше минуле все ж лишався другом для Ади та Енріке. Нік всіляко ігнорував, з притаманною йому байдужістю, сам факт існування Луки.
— Тож.. — голос Енріке повернув мене до реальності, — про які там нагальні питання ти говорив, Стіве?
— Про останню презентацію. Вона, звісно ж, призначена на кінець травня, але я вважаю, що визначитися з темою ми маємо завчасно. Буде чудово, якщо ми матимемо більше часу на вивчення, дослідження, а на кінець і оформлення інформації. Цього року до нас прискіпуватися будуть значно більше, ніж минулі рази.
— Я згоден. — Озвався Нік. — Цього семестру на нас більше відповідальності, ніж то будь-коли раніше.
— Так ще й цей бал всрався. Віддали б таку можливість першокурсникам. Гляньте тільки на їхній стиль.
Енріке вказав на столик біля стіни панорамних вікон, і ми всі дружно повернули голови. За столом сиділи пара дівчат і хлопців. Їхній одяг був досить яскравим, так само як волосся і макіяж.
— Певен, що вони здатні таку вечірку намутити. Закачаєшся просто.
— Я всі три роки вважав, що міфологічний факультет має виглядати більш стримано.
Нік опустив погляд на свою чорну кофту і такі ж джинси “baggy“.
— Схоже так думав тільки ти. Не варто забувати, що це Італія, друже мій. Більшість студентів італійці, і ми не в цьому переліку. — Ада ще раз заправила пасмо зеленого волосся за вухо. — Думаю, Стів має рацію, поки що зосередьмося на темі останньої презентація, а тоді вирішимо, що робити з вечіркою.
— У когось є ідеї?
— Я не проти міфів про Плутона.
— Я б зупинився на розкритті Марса. — Сказав Лука, всідаючись у своє крісло.
Він з’явився надто різко, тому ми четверо мовчали більше, ніж хвилину.
¹ [Hermano] з ісп. – брат.
Розділ другий
Сперечалися ми не надто довго, тож темою для останньої презентації став давньоримський бог Марс. Вирішивши, хто і що робитиме, ми повернулися на пари. Решту дня пройшло в заняттях.
Близько сьомої вечора ми знову зібралися у їдальні за нашим столиком. Цього разу вся компанія була тут, на своїх місцях.
— Якщо ніхто не заперечує, і основне питання на рахунок презентації вирішене, то я була б дуже рада обговорити організацію Весняного балу.
— Бачу воно тобі дуже сильно тисне. — Зауважив Енріке, попиваючи каву.
— Зробімо щось грандіозне. Таке, аби наш бал запам’ятали всі і потім ще кілька років про цю подію переповідали новачкам.
— Лука, я ціную твою завзятість, але надмірні пишноти нам не потрібні. — Мовила Ада і глянула на мене. — Стів, а ти що скажеш?
— Я не знаю. — Сказав я це швидше, ніж встиг подумати. — Тобто, я був би радий мати якомога менше мороки з організацією балу. Всеодно ще до опівночі студенти вип’ють більше алкоголю, ніж здатен витримати їхній організм.
— Зізнаюсь чесно, я такої ж думки. — Підхопив Нік. — Ми знаємо про твою любов до організації всіляких заходів, Адо, але це останній рік і я б волів закінчити його з хорошими результатами.
— Я вважаю, що Ада може все спланувати, а потім дасть нам завдання і по всьому.
— Вже навіть не будеш сперечатися через кольорову гаму?
— Ні, ти всеодно зробиш по своєму.
Ми погодилися з Енріке. Ада задоволено посміхнулася і відразу почала записувати щось до свого блокноту.
Ще двадцять хвилин ми говорили ні про що, поки Ада дописувала свої нотатки. Потім оголосила наші обов’язки.
Лука відповідав за музику. Нас не сильно вражав його музичний смак, але заперечень ніхто не висунув.
Енріке був відповідальним за встановлення столиків та решти великого декору. Було очевидним, що саме таке завдання дістанеться нашому іспанському другові — високому, м’язистому брюнетові з блискуче смаглявою шкірою.
Ми з Ніком відповідали за декорації зали. Я мало що вмів довести до пуття, але Нік — то геть інша справа. На початку знайомства я вважав його над людиною. Нік вільно розмовляв польською, що була йому рідною мовою, англійською та італійською, на додачу чудово малював, мав блискучу пам’ять, і запросто міг прочитати книгу у вісімсот сторінок, часом і більше, за день. Він був генієм і тому без жодних проблем виконував поставлені перед ним завдання.
Для себе Ада залишила контроль підготовки по всіх пунктах.
Ми слухняно кивнули, коли вона закінчила роздавати завдання і з величезним полегшенням відкинулась на спинку стільця.
— Ви так і не розповіли, як минули ваші свята, хлопчики.
Ніхто з нас не любив розмовляти про свої сім’ї, але якщо вже й починали щось казати, то це означало лише одне — ми довіряли один одному більше, ніж будь-хто міг собі уявити.
Першим почав Лука. Його сім’я жила у Каліфорнії і він прилітав додому лише двічі на рік — під час зимових і літніх канікул, а решту року залюбки проводив у своїй кімнаті в гуртожитку тут, у Римі. Як ми й очікували, майже увесь час старший брат Луки, Ейдан, торочив про те, що все його навчання цілковита дурня, і він має покинути університет задля футболу. Звісно ж канікули закінчилися черговим скандалом, після якого Лука зібрав речі, замовив білет на літак і повернувся сюди.
Наступною заговорила Ада. Дівчина жила в Денвері і, так само як Лука, навідувалася додому двічі на рік. Її подорож була позитивнішою. Ада — єдина дитина в сім’ї. Батьки справді щиро любили свою доньку і жодного разу не нарікали на те, яку професію вона обрала. Її мати ще на початку якось сказала, що і ця робота потребує фахівця.
Енріке згадував свою сім’ю з посмішкою, але дуже рідко вдавався в деталі. Нам було добре відомо про його складні стосунки з матір’ю, але не дивлячись на це Енріке щоразу говорив про неї з теплом у голосі, і щирою, що завжди скидалася нам на дитячу, посмішкою. Цього разу Енріке сказав трохи більше. Його молодша сестра збиралася вийти заміж одразу з настанням тепла. Він радів і водночас його голос звучав якось дивно, знервовано. Ми розуміли, що запальна вдача вкотре нагадує про себе і це могло означати лише одне — обранець сестри має довести, що справді її вартий, а якщо ж бодай раз дозволить собі образити дівчину, то краще не знати, що станеться.
Нік мовив коротко, і слова були майже тими ж, що й всі інші рази. Він полетів до Кракова, зустрівся з мамою та сестрою. Вони втрьох відсвяткували Різдво та Новий рік, а потім він забрав валізу, яку за два тижні відкрив тільки двічі, і повернувся до Риму. З його обличчя було важко, майже неможливо, зрозуміти, радів він такому обмеженому спілкуванню з сім’єю, чи навпаки це змушувало його сумувати і почуватися самотнім.
В свою чергу я розповів про політ до Чикаго. Мої стосунки з мамою і братом були хорошими. Після того, як батьки розлучилися, сварок стало значно менше, тому й бути вдома стало приємніше. Тео, мій молодший брат, вже закінчував школу і визначився з майбутньою професією досить швидко. Я ніколи не приховував, що мій брат був кращим за мене. Я достобіса ним пишався.
Мої друзі знали, що частково я був для Тео і батьком, і матір’ю, і братом в одному обличчі, тож тепер для них він був своїм, був частиною нашої маленької університетської сім’ї.
Розділ третій
Два тижні пролетіли немов один день. Ми поєднували заняття, підготовку до останньої презентації і організацію Весняного балу як тільки могли. Ада визначилась з кольоровою гамою свята, тож тепер я мав роздобути бежеві скатертини, замовити по букетові рожевих і блакитних тюльпанів на кожен стіл, і придбати фарбу та полотно для Висячих Садів Семіраміди, які збирався малювати Нік.
Того дня заняття вже скінчилися, тож я вирішив розпочати закупи потрібних матеріалів.
Моє дихання збилося, поки я нарешті зайшов до кімнати, залишив куплені товари на підлозі і ліг на ліжко, розкинувши руки в різні боки.
— Енріке, здається, вільний. Варто було взяти його з собою. — Заговорив Нік. — Закладаюся, що зараз ти й склянку води не в змозі підняти.
Він зайшов до кімнати, зачинивши за собою двері балкону.
Ми жили разом від початку навчання в університеті, і, щиро кажучи, я безмежно цьому радів.
— Що ти робив на балконі в таку холоднечу в одній тільки кофтині?
Я піднявся на ліктях, кинувши на Ніка запитальний погляд.
— Просто дихав, старий, просто дихав.
Я знав, що він бреше. Я завжди відчував, коли Нік казав неправду. Я завжди відчував, коли з Ніком щось не так.
— Ніку.. — почав я обережно, — з тобою все добре?
— А схоже, ніби щось не так?
Він обійшов пакети і сів на своє ліжко. Між нашими ліжками було не більше чотирьох метрів.
— Схоже, що так. Інакше я б нічого не казав. Бачу, що при Енріке, Аді та Луці ти намагаєшся робити вигляд ніби все так само, як було до поїздки додому, але я знаю тебе надто добре. Розповіси, що там сталося?
Якусь мить Нік мовчав і я подумав, що розмови не буде, а мої слова так і лишаться у повітрі, але врешті-решт він заговорив.
— Я почуваю себе..дуже дивно, відколи побував вдома. Dopóki ² я тут — все чудово, але варто мені повернутися у Краків, як все знову, наче лавиною, накриває мене з головою.
Нік говорив так тихо, що якби я сидів трохи далі, то нічого б не почув. Я мовчав, аби не збити хід його думок. Нарешті Нік продовжив.
— Було дуже дивно повернутися в той дім, побувати в тих кімнатах. Я не знаю, як мама і Міра можуть бути там, у тих стінах. Взагалі, перш ніж я наважився постукати в двері минуло десь хвилин тридцять. Я стояв і витріщався на них, як хворий. Я досі чую крики, що засіли глибоко в моїй голові. Досі чую сльози, звуки ударів, його важкі кроки.
Нік різко схопився на ноги, і від цього жесту я кинувся, ніби від удару струмом. Він пішов до шафи і згодом дістав звідти надпиту пляшку віскі. Зазвичай Нік не пив. Він дозволяв собі кілька стаканчиків хіба що на свята чи за якоїсь події, але тепер, без свята і події, я розумів, що причин для віскі насправді завжди було три: я забував про стрес.
Він повернувся до мене, вказавши на пляшку, але я відмовився. Тоді Нік налив бурштинової рідини до стакану. Спустошив він його так само швидко, як і наповнив. Кілька хвилин постояв біля полиці, а тоді повернувся на ліжко.
— Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що він помер?
Я пам’ятав це, і все інше, що він коли-небудь мені казав. Нік ненавидів говорити про свого батька, тому це раптове питання змусило мене насторожитися ще більше.
— Так.
— Після того, як мама про це сказала, я відчув шалене полегшення, навіть сміявся, хоча це було до біса дивно. Відчуття полегшення тримало мене дуже довго, рівно до моменту поки я не повернувся додому. Мене розриває від всіх цих думок і почуттів, а szczególnie ³ вночі.
(Нік часто, мабуть сам того не помічаючи, використовував польські слова під час розмови, тож я почасти розумів про що він говорить.) Я знав, що він мав на увазі, адже за останні ночі чув, наскільки неспокійний у Ніка сон. Нарешті я встав зі свого ліжка, скинув шарф, і сів поруч з ним.
— Він тобі сниться?
— Ні, точніше уві сні я його не бачу, лише чую приглушені крики. Вони точно належать йому. На другий день після приїзду до Кракова я вперше заплакав через свого старого.
Нік сказав це пошепки. Його слова зачепили мене за живе. Нік ніколи не плакав. Він завжди здавався нам без емоційним і засмучувався хіба що через поворотний сюжет в книзі чи фільмі (але всього на кілька хвилин)
— Я не знаю, що зі мною відбувається, Стіве. Все своє свідоме життя я щиро ненавидів цього чоловіка. Я завжди бажав йому смерті. У моїй голові завжди луною гриміли всі його слова. Я ж втік на навчання до Італії саме через нього. Втік, бо хотів зачепити його. Але тепер, коли він вмер..я не знаю. Частина мене шалено рада, проте інша частина ніби померла разом з ним і я відчув це тільки тепер, побувавши в тому сраному домі ще раз. Я не розумію: мені сумно через його смерть, чи я злюсь через те, що не встиг зробити йому достатньо боляче, так як він повсякчас робив мені, мамі і Мірі. Стіве..— на мить він затнувся, підвів на мене спустошені, сірі очі, — я щиро ненавиджу себе за те, що часом буваю таким м’якосердним, але в той же час я щиро ненавиджу його за те, що він зробив з мене таке чудовисько.
— Ти не чудовисько. — Я сказав це, бо справді ніколи не бачив у Нікові чудовисько, а не тому, що мав його розрадити. — Ти маєш право злитися, але точно не на себе. Він робив тобі боляче надто багато разів, і для загоєння цих ран тобі знадобиться чимало часу. Проте не дозволь злості, ненависті і спогадам скувати себе. Ти надто хороший для того, аби загубити майбутнє за непроглядною пеленою проблем і болю з минулого.
Його мовчання тривало вічність (насправді минуло не більше двох хвилин).
— Ніку.. — я вирішив припинити мовчанку, — дай собі трохи часу, добре? Не тисни на себе і не намагайся робити вигляд ніби тобі всеодно на все те, що відбувалося з тобою ледь не всі двадцять три роки.
— Добре. Гадаю, ти маєш рацію. Я б хотів, аби ця розмова залишилася між нами, розумієш? Я дуже люблю Енріке та Аду, але говорити з ними про все це я не маю бажання.
— Я розумію. Ця розмова лишиться між нами, ну і тими нещасними, забутими на підлозі, пакетами.
Моя спроба трохи пожартувати вийшла вельми вдалою. Нік ледь-ледь посміхнувся, але цього було достатньо для відчуття крихітного полегшення.
— Стіве.
— Так, Ніку?
— Я не дуже хочу спати сам. Залишишся зі мною? Ліжко, як на мене, досить велике.
— Звісно. — Я навіть не вагався. — Тільки аби ти відпочив і мав сили для Висячих садів.
Ми по черзі прийняли душ, переодягнулись у сірі футболки з емблемою нашого університету на краєчку лівого рукава (то був дракон, якого наша декан Ізмунда називала втіленням розуму, великої мудрості і захопливої таємничості), та чорні штани. Менш ніж за п’ять хвилин ми вже лежали в ліжку, у цілковитій темряві, спиною один до одного.
Віскі, а ще втома і переживання, дали Нікові змогу заснути швидше за мене. Спав він не спокійно. В якусь мить я вирішив обернутися, а моя рука майже відразу обійняла його за талію. Нік полегшено видихнув, притиснувшись ближче до мене.
Він здавався мені беззахисним, дуже тендітним і вразливим. За три роки я бачив його таким вперше. Ці відкриття і зміни його особистості пробудили в мені інші, трохи дивні відчуття, та я ніяк не збирався на це реагувати.
Після Луки я оголосив бойкот стосункам, цілком впевнено заявивши про це друзям. А тепер лежачи тут, поруч з Ніком, чуючи його дихання, тепло спини, що тулилась до моїх грудей, ледь чутне серцебиття, на якусь мить я задумався.
Все ж, цей спокусливий та чарівний плід так і залишиться у саду Змія — привабливий, надто чудовий, аби бути зірваним.
² [Dopóki] з польс. — доки.
³ [Szczególnie] з польс. — особливо.