9

День був спекотний, але ввечері він подарував трохи прохолоди. Це була вечірка до дня народження якоїсь однокласниці. Всі зібралися у її приватному котеджі за містом. Чув багато про нього, але з єдиного, що запам’яталося, — те, що там є басейн. Пройшло немало часу від початку, і мені було жахливо нудно, втім, як і зазвичай. Той випадок, коли я не мав грандіозних очікувань, і все дійство саме по собі розчаровувало дедалі сильніше.

Я підіймаюся на другий поверх того дорогого — такого, який можуть дозволити лише заможні прошарки суспільства, — будинку, аж раптом мене зупиняє один зі знайомих Фелікса, обіймаючи за плече, ніби ми давніми знайомими. Якщо в мене і є чуття, то тільки на дошкульних персон.

— Знаєш, — говорить він, — мені було цікаво, чому ти спілкуєшся з ним?

— З ким?

— Ну… — оглянувшись, він нахиляється до мене, — з Феліксом. Хіба ти не знаєш, що його мати…

— Це не твоя справа. Якщо захоче, він сам мені розповість.

— Та не злися ти так! Я ж нічого такого не сказав. Просто, ну, розумієш, якось не сходиться, що ви товаришуєте і все таке…

— Дуже тішить, що ти турбуєшся про моє коло спілкування, але наразі мені потрібно йти.

— Але ж він тобі не рівня! — переконував той мене, не даючи проходу.

— Це все, що ти хотів сказати? — я відштовхую його зі шляху. Він обізвав мене услід, і на цьому наша розмова закінчилась.

***

Сидячи на ліжку в непроглядній темряві кімнати, я думав про те, як пошвидше потрапити додому. Проблемою був, не хто інший, як Фелікс, який якраз і привів мене сюди, у цей вирій. Я просто не міг залишити його самого. А що як він знову влаштує виставу, хто його врятує? Чи знайдеться людина, крім мене, яка зможе довести його п’яного додому? Я не довіряю тим «друзям».

Через прочинене вікно, у яке я дивлюся, доносяться галасливі крики однолітків. Вони бовтаються у басейні й п’ють недешеве шампанське. Гадаю, десь серед них примостився Фелікс.

Від однієї згадки його імені, я занурююсь у роздуми про нього, про всю цю абсурдну ситуацію, пов’язану з нашими відносинами.

Я думав, що він ходить на вечірки лише тому, що любить розважатися. Але, можливо, він шукає в них розради. Очікує, щоб його нарешті помітили, зацікавились, спитали «як ти?» не з хибним приводом запропонувати ще один келих; просто по-людськи вислухали. Він робить це, починаючи з 14 років, тобто вже 2 роки пиячить, як ненормальний. Куди дивиться його батько? Гадаю, через те, що він постійно у відрядженнях, йому немає діла до Фелікса. Це сумно: розуміти, що поряд немає рідної людини.

Мені враз стає огидно від самого себе. Деякі страждають сильніше за мене, а я те й роблю, що нию, яке життя погане. У мене забезпечена повноцінна родина, є можливість отримувати освіту, перспективи на майбутнє. Чого мені ще не вистачає? Я повинен бути щасливий за це життя, за те, що мені пощастило не опинитися в гірших умовах. Мені стає соромно за свої думки, за своє існування.

Фелікс з’являється у полі зору. Через вікно я помічаю, що на ньому були лише плавки і шовковий халат багряного забарвлення з якимись химерними золотистими візерунками, що виблискували при його найменшому русі. Мій погляд мимовільно опиняється на його торсі. І як йому це вдається?

Він розповідав, що дотримується якоїсь правильної дієти. «Чуваче, — подумав тоді, — ти п’єш за трьох, а то й за п’ятьох, який нахрін здоровий спосіб життя?». Ну, як виявилось, він не збрехав.

Факт у тому, що Фелікс ідеальний, і я не можу заперечувати, що хочу бути ним. Ні, не так. Я хочу бути таким, як він. І це бентежить. Моя фізична активність на нулі. На кістки, що занадто очевидно випираються, натягнута тонка шкіра. Одяг не ладнає з тілом: все виглядає дивно і несумісно. Я печу від слідів, які, всміхаючись, дражнять. У відображенні зовсім інша людина, і вона мені не подобається. Я відмовляюся фотографуватися, кажучи, що не бачу в цьому сенсу. Фотографії деформують сприйняття, а дзеркало паплюжить настрій: усі недоліки відразу впадають в око. Краще жити у невіданні, ніж мордувати себе судженнями.

Фелікс подивився вверх — наші погляди зустрілися. Всміхнувшись, він заходить до будинку і вже через кілька митей ломиться до кімнати.

— Бля, тут же нічого не видно! — докорив він, але світло не увімкнув. — Нарешті тебе знайшов. Слухай, там справді такий величезний басейн, а ще… З тобою все гаразд?

— Так. А що?

— Ти просто сумний якийсь.

— Я завжди такий.

Фелікс сів поруч. Мої очі знову зупиняються на його тілі. Бляха.

— Припустимо. Розповідай, що цікавого сталось. Може, з дівчиною якоюсь познайомився, га?

— Господи, яка дівчина, Феліксе? Я в цій кімнаті ще відтоді, як ми прийшли до цього будинку.

— Який же ти зануда. Давай я тебе з кимось познайомлю?

— Ти мене здихатися хочеш?

— А може й так! Просто, знаєш, таке відчуття, ніби тобі не подобається тут знаходитись. І, розумієш, я ж не змушую тебе завжди зі мною ходити на різні вечірки і все-таке…

Те, як Фелікс говорив і не заплітався, приводило мене до дуже шокуючого відкриття.

— Ти перед тим, як до мене прийти, навіть декількох бокалів шампанського не випив?

Він здивувався.

— А це тут до чого?

— Феліксе, ти аж занадто тверезий. Як це Всесвіт досі не похитнувся?

— Навіть не починай. Ті придурки купили безалкогольне, — виправдався він, а потім розчаровано додав: — Це настільки очевидно?

— Для мене — так.

Незручного мовчання було не уникнути. 

— Тож ти хотів, щоб я розповів щось цікаве? — я зміг завоювати його увагу. — До мене підходив один з твоїх друзів.

— І що казав?

— Він дуже настирливо радив не спілкуватися з тобою.

Фелікс не здивувався. Те, що більшість його зневажає, не є великою несподіванкою.

— Це був Ендрю?

— Е-е…Так… напевно? — я не настільки впевнено знав імена усіх його знайомих.

Після мого підтвердження, Фелікс змінився в обличчі, вибухнувши:

— Боже, як же від задрав! Спочатку просить допомоги, а потім розповідає на ліво і на право, який я поганий. Всі його і так ненавидять. І його дівчина теж, до речі. Він навіть не знає, що вона йому вже як місяць зраджує. Так йому і треба, щоб він, бляха, здох!

Фелікс продовжував активно жестикулювати. Я хотів щось сказати, але він мене перебив:

— Ні, ти не розумієш! Він такий мерзотник. Ще раз попадеться мені на очі — я його розірву. А ще ці його вихваляння… Мене аж блювати тягне! А ще… БЛЯХА!

Його емоційно забарвлена балаканина різко обірвалася, ніби Фелікс пригадав щось важливе. Як тільки він замовк, я почув галас за дверима. І не тільки я один: Фелікс теж насторожився. Підійшовши до дверей, він почав прислухатися, потім обережно прочинив їх, а, впевнившись, що нас ніхто не підслуховував, зачинив. В цей час я вже стояв біля нього.

— Що? Що таке? — цікавлюся.

— Ти ж нікому не розповіси, що його дівчина йому зраджує? — сказав він пошепки. — Якщо Ендрю дізнається — буде капець.

— Звідки ти взагалі дізнався про її походеньки? — наслідуючи Фелікса, теж почав говорити тихіше. До мене несподівано приходить версія, і я вчасно встигаю оволодіти собою, щоб не викрикнути: — Тільки не кажи, що це ти з нею потайки мутиш.

— Боже збав, ти що таке верзеш? Я краще застрелюсь.

— А звідки знаєш тоді?

— Побачив її якось з якимсь типом.

— Так, може, то брат чи знайомий?

— Ага, звичайно. Ти теж зі своїми сестрами при зустрічі в засос цілуєшся?

Мені стало бридко від однієї думки. Фелікс знову прочинив двері.

— Ти про кожного плітки знаєш?

— По-іншому жити не цікаво, — він замовкає на долю секунди, а потім говорить якось невесело: — Про тебе теж багато чого говорять.

— Що саме?

— Не знаю. Не підслуховував.

— Ти прям сама святість, — не втрачаю ні хвилини, щоб його підколоти.

— Їбать, дивись, – проігнорувавши, Фелікс вказує на сходи, за якими можна побачити частину кухні. — У них навіть торт є.

Його слова про те, як би він хотів його скуштувати, відійшли на другий план. Бачачи той крем, на думку приходять не найкращі спогади – саме те, що називають травмою. Я якнайшвидше відводжу погляд.

— То чому б тобі не познайомитись із кимось? — Фелікс вдало перевів тему.

— Мені це не потрібно.

— Ти реально зануда.

— Я б на місці інших не довіряв тому, хто знається з пиякою, треплом і авантюристом, заточеними в одному тілі.

Фелікс починає сміятися.

— Дякую за комплімент.

Він зачинив двері, притулившись до них спиною. До цього я не помічав, наскільки близько ми були один до одного.

— Тобі справді не подобається тут, чи не так?

Мені довелося визнати правду.

— Гаразд, тоді як щодо того, щоб піти звідси?

— Ти тверезим подобаєшся мені більше.

***

Фелікс сказав дочекатися його на першому поверсі. Коли спускався, звернув увагу на торт. Минулого було не уникнути. Я бачу, як деякі відрізають собі по шматку, а то й по два, і згадую, як хтось невдало пожартував, спитавши, чи я випадково не анорексик. Парадоксально, як одна фраза може назажди засісти стрілою у шлунку. Пам’ятаю, як тоді прийшов додому і почав наїдатися улюбленими тістечками. Мама завжди скуповувала їх пачками особисто для мене. Я запихав у себе кожен шматок, кожну крихту. Все їв і їв… І доївся до блювоти. Слова застрягли поперед горла разом із тістечками, коли мама питала, чому я більше їх не їм. Мене вивертає зсередини від однієї лише думки про м’яке тісто з кремом, вкрите шоколадом, що ніжно тане на язиці.

З віком будь-яка їжа почала з душі вéрнути. Я перестав регулярно їсти: можу голодувати годинами, а потім наїдатися, ніби востаннє. Прозрів лише тоді, коли на це натякнув батько. Усі звички у свій час стають рутиною, як і ця, тому просто почати жити наново я не міг. Надто прикро, авжеж? Я достобіса обожнював ті тістечка.

Ледве протиснувшись крізь натовп, я дійшов до вхідних дверей. Фелікс теж з’явився незабаром. На плече у нього був закинутий рюкзак, на голові – кепка. І – Господи! – йому так сподобався той халат, що він надягнув його разом з футболкою й шортами. Де він його взагалі віднайшов? Не впевнений, чи він взагалі йому належить.

Ми нарешті збираємося йти. Я починаю уявляти, як приходжу додому й, втомлений, звалююся на ліжко.

— Феліксе! — раптом чую позаду. — Ти нічого не поплутав?

Ми синхронно повертаємося й бачимо Ендрю десь за метр-два від нас.

— Га? — Фелікс озвався першим.

— Ти якого дідька спиздив у моєї дівчини одяг?

— Вона сама його віддала.

— Справді? А ось я так не думаю.

Ендрю почав підходити. Я напружився.

— Ти у неї спочатку спитай, придурку.

— А ти не наривайся!

— А то що? — Фелікс кидає рюкзак на підлогу, підходячи до Ендрю. — Ти ж ні на що не здатен, тільки кулаками махати вмієш.

— Як у тебе сміливості вистачає ще щось тявкати? Ти ж у нас такий пройдисвіт. Не соромно до кожної другої дівчини залицятися?

— Якого хуя тебе це повинно хвилювати?

— Та я ж просто цікавлюся. Чи це тебе заділо? Ох, бідний Фелікс, його знову відшили. Це вже яка спроба: п’ятдесята, сота, тисячна?

Фелікс виглядає напрочуд спокійним, що, як на мене, доволі дивно. Я хочу взяти удар на себе, але він, бачачи це, спиняє мене жестом руки. Я покірно відступаю, хоча й не впевнений, що він замислив. Тверезий Фелікс — це явище із категорії фантастики, щось неймовірніше за зорепад. В такі моменти я не здатен повністю зрозуміти хід його думок. Коли п’яний, він діє імпульсивно, мчить в пошуках пригод, мов те торнадо, не залишаючи нічого путнього після себе, тому його і легко передбачити. Впевнений: якби Феліксу дали два келихи бренді, від Ендрю й живого місця б не залишилося.

— Хочеш дізнатися, хто була останньою, так?

— То давай, кажи! Всі разом посміємося!

Натовп підганяє. Фелікс робить паузу, а потім каже:

— Мамця твоя.

Запала тиша. Поки посмішка Ендрю поступово сповзає з обличчя, Фелікс продовжуває, бо він ненаситний:

— Оу-у, та-а-к! Ми провели таку незабутню ніч разом! І знаєш, що вона мені сказала? Що її син клятий покидьок, чуєш?!

Натовп загув, наче той вулик. Обличчя Ендрю червоніє, а кулаки стискаються, і я бачу, як він рухається швидким кроком прямо на нас. Але Фелікс все ніяк не заткнеться, продовжуючи свій зловтішний монолог:

— Передаси їй від мене палкий привіт. І скажи, нехай зателефонує! Я чекатиму її дзвінка, — він хитро посміхається. Пірсинг на губі додає йому певного шарму.

В останню секунду Фелікс миттю хапає рюкзак з підлоги й проштовхується до мене. А я стою, не знаючи, що робити. Ендрю все ближче і ближче. Оговтався лише тоді, коли мене схопили за руку.

— Ти чого стоїш, як вкопаний?! Давай, шевелися! — горлає Фелікс.

Ми опиняємося на подвір’ї. Не встигаю перевести подих, як ні з того починаємо бігти, точніше Фелікс біжить, тягнучи мене за собою. А бігати він вміє, падлюка, добре. Тож я просто десь там позаду плентаюсь, намагаючись не впасти від безсилля, бо знаю: якщо наздоженуть — дістанеться обом. Немає різниці, якщо все це заподіяв Фелікс: я вже став його невід’ємною частиною.

Ми вибігаємо за територію котеджу. Фелікс прямує надто хаотичними шляхами й заводить нас за якийсь високий паркан, після чого нарешті зупиняється. Мені здається, що я можу померти. Ледве не задихаюсь: хапаю повітря, як можу, намагаючись зупинити скажене биття серця. Фелікс відпускає мою руку, визирає із-за паркану, перевіряючи обстановку, й, повертаючись до мене, каже: «Все чисто».

Я з полешенням сповзаю вниз, приземляючись на холодний асфальт. Все ще тяжко дихаю.

— Який же ти навіжений, — кажу до Фелікса, обхопивши голову руками.

— Хоча б відірвалися, — обнадією він. — Але вивести нас звідси доведеться тобі: я в душі не їбу де ми зараз.

— Ти не перестаєш бути передбачуваним.