Мені надійшов дзвінок близько восьмої години вечора. Я роздратовано намацав телефон, подивившись на яскравий екран. Не люблю відповідати на невідомі номери, але в цей раз вирішив взяти слухавку. На тій стороні голос, чимось схожий на голос одного з компанії Фелікса, казав мені забрати мого друга, бо він, цитую, «надто розійшовся».
Неохоче піднявшись з ліжка, я зібрався й пішов по того бовдура.
Підходжу до будівлі й починаю шукати його поглядом. Аж ось бачу знайомі обриси, що клеяться до дівчини. Та, бідна, не знає куди себе діти: стоїть, притулившись в куток, поки Фелікс навалюється на неї всім тілом. Я підходжу, даю йому прочухана й відводжу вбік, тримаючи за шкірку. Ще й перед дівчиною довелося вибачатися, бо сам Фелікс через свій стан не зміг й нормального слова вимовити. А ще він, коли нап’ється, стає буйним, тож доводиться декілька хвилин його заспокоювати, поки він хоч трохи не зорієнтується. Впізнавши, він всміхається на всі тридцять два, ніби це не він щойно накидувався на мене за те, що я йому прописав по пиці.
З тяжкою бідою ми дібралися до Феліксового будинку (і це незважаючи на те, що по дорозі його два рази знудило). На порозі він ледве не падав.
— Давай, — кажу, — не засинай. Тобі ще душ не завадив би.
— Та нащо?..
— А сам як гадаєш? Від тебе тхне за кілометр.
Він опирається будь-яким моїм діям, тож я просто залишаю його у ванній кімнаті. Через деякий час стукаю, щоб занести чистий одяг.
— Феліксе!! Бляха, ти там втопився чи що? — кличу, але він не відгукується.
Вирішую ризикнути. Відчиняю двері й бачу таку картину: він сидить у ванній, повній води, підібгавши ноги й обхопивши їх руками. Очі червоні, а по щокам течуть сльози. Думаю: «Ще й цього не вистачало». Кладу одяг, підходжу, сідаю на кахель, притулившись лівим боком до ванни.
— Феліксе, що не так? — запитую. Його погляд скляний, він не звертає на мене уваги.
Я торкаюся його щоки. Він холодний, наче крига.
— Все гаразд? — дурне питання: і так видно, що ні.
Він помітно здригається, опускаючи голову, і по щокам починає текти нова порція сліз. Фелікс намагається щось промовити, але постійно затинається. Його нижня губа тремтить. Від безсилля він починає безперестанку схлипувати, і мені залишається лише гладити його вогкі чорняві кудрі.
— Все буде гаразд, — звучить від мене так обнадійливо, і в той же час занадто тупо. Ніколи не розумів цього вислову: кожен раз мені хтось це каже, коли справи йдуть реально лайново, і те жадане «гаразд» — це звичайний завуальований під правду фальш. Тепер ці дії не хтось повторює зі мною, а я із Феліксом, і мені прикро, що я так щиро обдурюю, сиплю ці брехливі надії йому прямо в очі.
Напад утихомирюється. Здогадуюсь, що відповіді від нього не дочекаюся, тому кажу:
— Час закруглятися з цими ванними процедурами: ти скоро змерзнеш. Я чекатиму назовні.
Вставши з підлоги, виходжу з ванної кімнати. Стою біля дверей. Фелікс не надто прагне виходити, але я даю йому стільки часу, скільки потрібно, навіть якщо в глибині душі мені хочеться кричати на нього за те, що він змушує мене чекати. А це я ненавиджу найбільше.
Усамітнення з самим собою дає багато можливостей, наприклад вихор думок. Мені чомусь відразу згадується власна кімната. Ненавиджу її. Вікна виходять на південну сторону, тому зранку там сонячно, а ввечері стає сіро й тьмяно. Самотність відверто вбиває. В останні роки нестерпніше за все. Раніше мені подобалась тиша. Частково мені й зараз вона подобається, але не тоді, коли в голову лізуть нав’язливі думки.
Я боюся залишатися сам на сам з власним розумом. Єдине, чого я потребує — це не думати, а жити. Я загубив цей навик, сховав його замість себе, коли в дитинстві грав у хованки. Не дивно, що тепер мені не вистачає дитячої невинності, пустощів: я рано подорослішав.
Все, що я безперестанку роблю — це сумую за минулим. Ностальгія змушує згадувати щасливі спогади, але вони вицвітають, коли я розумію, що їх більше не повернути. Я більше не дитина. У мене немає тої кількості друзів, того ентузіазму. Дорослішання вплинуло сильніше, ніж я міг собі уявити.
Я не можу заперечувати те, що сумую за всім. Особливо за собою.
Скрип дверей виводить з колообігу. Фелікс виглядає втомленим. В його очах чітко прочитується прийняття власної долі. Чим частіше я споглядаю, тим чіткіше бачу власні відголоски у його подобі, і це мене лякає.
Я проводжу його до кімнати. Він падає на ліжко. Я сідаю на краю — матрац прогинається під вагою мого тіла. Фелікс вперше за весь цей час звертається, застаючи мене зненацька. Його тихий голос пробивається крізь темряву, як місячне сяйво через занавіски.
— Ти вже йдеш?
— Я піду тільки після того, як впевнюсь, що ти заснув.
— Не боїшся, що можеш залишитися тут до самого ранку?
— Це не суттєва проблема.
Він на мить усміхнувся, а потім знову повернувся до колишньої посмученості.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — повіки Фелікса ледве тримаються відкритими. Сон перемагає його — і він закриває очі.
Ніч видається напрочуд затишною. Далебі, вона завжди така. Місяць вийшов серпанком, зорі заколисують місто.
Фелікс мирно сопе собі під ніс. Щось у цьому приносить мені спокій на серці. Аж в самого очі беруться сном.
Я вирішив не йти додому. Спустившись на перший поверх, заснув на дивані.