Можливо, я ніколи не зрозумію Феліксову жагу спілкуватися зі мною. Він крутився хвостиком, все надокучав, і надокучав, і надокучав… І в якийсь із днів я просто змирився з власною долею. Далебі, від нього й справді була, хоч мала, але якась користь: за виконану мною домашку я отримував гроші. Збанкрутувати Фелікса не входило у мої первинні плани, але, раз на те пішла п’янка, чому б і ні? Якби пручався, не став би так надмірно жадати моєї уваги.
Фелікс сам по собі дивний. В його душі є небезпека: та енергійність, зухвалість, безцеремонність і жвавість, притаманна лише йому. Вона ніколи не чаїться, вона відображається іскрою у його очах. Вона змушує інших сторонитися, бо ніхто не любить таких, як він. Суспільству не подобаються ті, хто виділяється; ті, кому притаманні яскраві барви всупереч сірій дійсності.
Мене це не стосувалося, адже я залишався. Ніякого інстинкту самозбереження не було й немає: люди завжди йдуть туди, куди не потрібно, і роблять те, що не слід. Слідувати і спостерігати за його діями через власну призму цікавості було найліпшим варіантом.
Проте навіть моя любов до легкого заробітку мала схильність закінчуватися. Власне, як і зацікавленість у Феліксі. Він перетворився на корисливого типа у моїх очах. В спробах роздивитися наскрізь, він втратив усю мою прихильність. На початку його методи були дієвими: закидувати питаннями, намагаючись стати ближче, набридати своєю присутністю. Але він проґавив той факт, що я не ликом шитий.
Я непорушно спостерігав, гадаючи, коли ж ця дурна гра закінчиться. Коли він нарешті здогадається, що прорахувався? У мене не було сил йому щось пояснювати: все одно б не послухав. Я шкодував про те, що погодився на цей спектакль, підписавши смертний вирок; втягнувся у цю пастку, наче в липке павутиння або в цупкий капкан, а тепер не в змозі протистояти через власний слабкий характер. Чекати зловісної миті, коли Фелікс нарешті почне їсти мене зсередини, було до болі нудно, бо я знав: він насолоджується мною, як ще однією іграшкою. Я лише забавка в його очах. Він оберігає мене, не нашкодить і не з’їсть, допоки не чиню супротиву.
Я з тих людей, що дають хвилям бурхливої течії нести себе, не протестуючи. Я з тих, кого називають безхребетними: такі-собі сірі цятки суспільства, що не здатні йти проти волі інших. Такими легко маніпулювати. Таких легко контролювати. І я втомився заперечувати власну приналежність до них.
***
Знову літо. Пекуче сонце з кожним днем все дужче палить шкіру. Я вже й забув, як це.
Всю ніч вовтузився у ліжку: прокидався від нестерпної жари й відразу засинав. Тепла ковдра надто сильно душила.
А по обіді пішов дощ. Він посилювався: лилося, наче з відра, і пахло свіжістю. Мені подобається запах вогкого ґрунту. Але більше цього — літня прохолода ввечері, коли після денної жари кімнату наповнює легкий вітер. Або коли зранку прокидаєшся з першими відблисками сонця, а природа ще не ожила від холодної ночі, і ти стоїш навпроти відчиненого навстіж вікна й вдихаєш свіже повітря. Гола шкірна надто ніжна, щоб тіло не здригалося від кожного подиху раннього вітру, яке скуйовджує волосся. Проте це приємно. В такі моменти відчуваєш, що по-справжньому існуєш.
Дивно розуміти, що живеш.
Я звертаю увагу на те, як працюють легені, наповнюючись повітрям і стискаючись, на стукіт серця, на положення тіла, на текстуру шкіри. Зосереджуюся на звуки довкола: скрипіння підлоги, шум дерев, голоси, що доносяться з вулиці.
Я спостерігаю за незнайомцями і уявляю себе зі сторони інших. Цікаво, що у них зараз на думці? Сподіваюся, вони хоч раз у житті думали про те саме, що і я. Або ж ні, і вся проблема у мені.
Хочеться вірити, що ще не все втрачено. Можливо, я ще комусь потрібен, бо останнім часом у мене тільки одне на думці: розчинитися, як сигаретний дим.
***
В липні ми помирали від спеки, але високі температури повітря не завадили літу проходити на славу. Цієї пори Фелікс здавався більш активнішим і жвавішим, ніж зазвичай. Він тягав мене на різні заходи і вечірки, що прикрашали мої жаркі й нудні дні, додали спогади до скарбнички. Фелікс зливався з танцполом в одне ціле. Йому подобалося веселитися, насолоджуючись подібними моментами життя. Музика била по вушним перетинкам так, що можна було оглухнути, але інші, зокрема й він, не турбувалися про це.
Я не хотів закінчення літа. Не хотів, щоб мряка і мороз наздогнали мене. Попри те, що я ненавидів подібний розгульний спосіб життя, не хотілося його втрачати. Втрачати того, чого б я сам ніколи не досягнув.
Так легко казати: «Ти живеш лише один раз! Не витрачай життя на щось марне! Насолоджуйся моментом!». Без зусиль нічого не доб’єшся — це відомом усім. І я картаю себе: «Скільки це ще буде тривати? Роби щось!», але продовжую лежати, як і лежав. Відчуваю, як час йде, а я нічого не можу з цим вдіяти.
Немає відчуття цілісності, контролю ситуації. Мене розчленували на декілька частин, які я намагався пришити воєдино, але нитки не витримували, постійно розходячись. Я продовжую переконувати себе, що придушити ці почуття — єдиний спосіб уникнути поразки.
Я застряг у цій дирі не в змозі вийти чи остаточно зануритись у ній з головою. Якась частина підказувала прийняти, відмовитись від благородства, але я був навчений стримуватися, терпіти.
Мені страшенно болить. Я б’ю себе в груди, стискаючи зуби, у спробах стримати біль. Хочеться, як раніше, використати найлегший спосіб: заборонений, жахливий, неприємний, проте дієвий. Я скулю, наче поранений пес, усвідомлюючи власну безпорадність. Благаю про порятунок, але продовжую стікати кров’ю, відштовхувати інших і залишатися з цим болем на самоті. Живу, знаючи, що порожнеча — єдине, що в мене залишилося. Думки стають дедалі дошкульнішими, пронизуючи серце колючим дротом. Бажання пригорнутися до чийогось м’якого, теплого тіла, розтанути в обіймах, забувши про всі проблеми, заснути і ніколи більше не прокидатись до біса вразливе.
Мій мозок хворий. Тіло понівечене. Я відчуваю все, і в той же час нічого.
***
Здавалося, я падав, але, прокинувшись вранці, мою кімнату освітлювали промені сонця.
Увімкнув телефон і побачив десятки непрочитаних повідомлень від Фелікса.
Ще не все втрачено, чи не так?