Нещодавно розпочався новий навчальний рік, а це передбачало нову купу проблем.
День був рівномірний та спокійний. По всім законам життя, його обов’язково мав би хтось зіпсувати.
Цей хтось стоїть переді мною й по-дурному всміхається. Засмагла шкіра свідчить про те, що він чудово провів літо. Перша думка: він шукав не мене.
— Дівчата вже пішли, — кажу йому, плекаючи марні надії.
— Я знаю.
Бляха, все ж таки до мене. Друга думка: чому він мене шукав?
— Ти мені потрібний, — каже Фелікс, ніби знаючи моє питання наперед.
— Ну-ну.
— Можна конспект у тебе переписати?
Нічого іншого від нього й не очікувалось. Я роблю вигляд, ніби задумуюсь, а потім показую середній палець.
— Пішов нахуй.
— Та ну чого ти! Не будь таким радикальним!
— Попроси у когось іншого.
— Та вони вже звалили!
— Не мої проблеми, Феліксе.
***
Він з’являється через тиждень, демонстративно закриваючи мені прохід до виходу зі школи.
— Ти можеш зробити за мене фізику? — вкотре благає.
— Ти можеш мені не докучати?
— Це не задарма.
На мить я встигаю задуматись, піддавшись, але у ту ж секунду передумую й хитаю головою у знак незгоди.
— Суті не змінює: я нічого за тебе не робитиму.
Я відштовхую його, але Фелікс відразу ж зупиняє мене, силою перегороджуючи шлях.
— Це дуже важливо. Дуже! У мене сьогодні побачення з дівчиною, а фізичка сказала прям на завтра ті задачі виконати. У мене все розвалюється, чуваче, я нічого не встигаю. Ти справді остання надія.
От же ж гад: вирішив надавити на співчуття. Я закочую очі, розуміючи, що він від мене не від’їбеться.
— Показуй.
***
Ми сидимо на трибунах біля спортивного майданчика, що за школою. Писати в зошиті, тримаючи його на колінах, жах як незручно. На полі, поки погода дозволяє, підлітки грають у волейбол.
— Що ти там казав за плату? — цікавлюся у Фелікса під інтенсивні звуки відбивання м’яча.
— Яку ще плату?
Він знову вдає дурня, але я все-таки пояснюю:
— Ти казав, що моя праця буде не за дарма.
— Справді? Не пам’ятаю такого.
Я кидаю на нього осудливий погляд.
— Ну, якщо ти наполягаєш. Ось, — він кладе переді мною батончик, — бери.
— Ти знущаєшся? — я на межі того, щоб розірвати його зошит на шмаття.
— Це ще забагато, вважаю.
***
Я вирішив не знущатися над собою і поклав зошит на сидіння. Фелікс пильно дивиться, як я розв’язую ті задачі. Це зводить мене з розуму. Він вважає, що я йому не те нарахую?
— Ти мінус загубив, — каже він раптом.
— А? Де?
— Тут, — вказує пальцем.
Визнаю, поспішив.
В якийсь момент він знову мене зупиняє.
— Там теж мінус повинен стояти.
— Слухай, якщо ти такий розумний, то міг би й сам це все розв’язати, а не морочити мені голову!
— У мене є кращі заняття.
— Які? Пропити всі гроші, як останнє бидло?
— Так.
«Хто б сумнівався», — хотів сказати, але в останній момент прикусив язика.
Я час-від-часу відволікаюся на спортмайданчик, поглядаючи на нього периферичним зором. Не дуже то й хочеться декілька тижнів ходити з гулею на лобі або синяками, отриманими від невдалої траєкторії падіння м’яча. Потрібно бути підготовленим до всього.
Фелікс, в свою чергу, плете мені на вуха щось про гроші, які йому батько дав, і про те, куди він хоче запросити свою дівчину, і ще якусь маячню, що збиває мене з пантелику. Я просто перестаю його слухати й концентруюся на задачах.
Мої застороги стають дійсними. Я встигаю вчасно пригнутися. М’яч влітає у місце неподалік, відбиваючись і котячись мені під ноги.
— Тайлере, бляха!! Ти що в очі довбешся? Хіба не бачиш, ми тут ділом зайняті! — волає на нього Фелікс.
— Ти чого галас вчиняєш? Як дівка, їй-богу, — відповідає той. — І взагалі: я що винен, що у Емілі руки з одного місця і вона подачу не зловила?
— До чого тут Емілі?! Це ти нас всіх повбивати хочеш!
Поки їх суперечка триває, до мене підходить висока — вище деяких хлопців — дівчина з темно-рудим волоссям, зав’язаним у довгий хвіст.
— То яким це ви тут ділом зайняті? — питає вона. Її обличчя вкрите ластовинням, а перенісся прикрашають великі чорні окуляри. З такими я б не радив грати у волейбол, особливо, якщо в команді присутній хтось, подібний Тайлеру. Вона на рік старше: я бачив її в списку старост класів.
— Краще б вже ніяким, Кларо. Йди, заспокой свого товариша по команді, а то в мене голова скоро розболиться, — я даю їй м’яча. Вона усміхається — завжди так робить. Ніколи не бачив її сумною або зажуреною. Клара випромінює позитив і намагається дарувати його іншим. Шкода, що таким, як я, навіть це не допоможе. Але вона намагається, і я не можу йти проти волі її оптимістичних переконань.
— Тобі б поспати, Ніколасе.
Клара чимось нагадує Бетті: така ж наївна і щира. Можливо, тому я вважаю її своєю подругою, навіть якщо ми не спілкуємося поза школою і не проводимо так багато часу, як інші. Вона була першою, хто намагався зі мною заговорити. Першою, з ким я познайомився після госпіталізації батька. В той день була олімпіада з біології, дощило. Її компанія, пам’ятаю, мене розвеселила. Ми ще довго спілкувалися, аж поки нас не прервала моя молодша сестра. Після оголошення результатів, за якими я посів 3-тє місце, а вона — 1-ше, я привітав її, що було мені не властиво. Відверто кажучи, на олімпіаду мене послали заради галочки та й в предметі я не настільки добре розбирався, тому заздрощів не мав.
В цьому році Клара випускається. Від цієї думки стає сумно. Іноді хочеться мати поруч по життю когось такого ж сонячного і світлого. Але як і сонце заходить за хмари, так і я повертаюся до Феліксових задач. Суперечка між ним і Тайлером скінчилась. Він сидить, склавши руки, й щось бурмочить собі під ніс.
— Виведи по іншій формулі, — раптом чую від нього.
— Якій-такій «іншій»? Вона одна.
— Та ні, там ще є.
— Яка різниця, за якою формулою йти? Відповідь однакова буде.
— Та простіша просто.
— Тоді сам візьмеш і розв’яжеш, — я ставлю крапку на папері. — Все.
Фелікс простягає руку. У мене назріває план.
— Ти справді гадав, що я виконаю все це за якийсь там шоколад?
Він хотів відібрати зошит, але я був спритніше.
— Гаразд, чого тобі? — не довго довелося його вмовляти.
— Гаманець відкрий.
Спостерігати за тим, як змінювався Феліксовий вираз обличчя, переходячи з непорозуміння на гнів, приносило мені неймовірне задоволення.
— Ти не посмієш!..
— Ще й як посмію.
— Ці гроші мені потрібні! Куди я, гадаєш, дівчину поведу?!
— Всерівно, Феліксе. Ти використав мій час. Або граєш за моїми правилами, або більше не задовбуєш зі своїми завданнями.
— А я гадав, ти добропорядний, — він відкриває гаманець і кладе на сидіння купюру: — На, подавись!
Фелікс ривком вихоплює у мене з рук свій зошит, а я кладу гроші в рюкзак. Мій погляд зупиняється на батончику, що залишився лежати неподалік.
— Тобі що мало? — випалив він, коли я забрав його.
— Ти сам пропонував, — з цими словами я пішов від нього у напрямку шкільних воріт.
Дивлюся на батончик в долоні й подумки сміюся: як добре, що він не знає, що це мій улюблений.