Глуха літня ніч. Я знайшов його на автобусній зупинці. Фелікс виглядає як те кошеня: покинуте й самотнє. Востаннє я бачив його ще веселим. Тоді ми переглянулися, і він подарував свій насмішливий погляд. Чому мені знову доводиться бачити його не в найкращому стані?
Він підіймає очі й, впізнаючи, каже:
— Чому це завжди ти?
А я й сам не відаю: або це я йду його шляхами, або це він мене переслідує. Навіть не знаю, що з цього краще.
Ми мовчимо, дивлячись один на одного, допоки я не встигаю запитати:
— Тобі потрібна допомога?
— Ти знущаєшся? — відповідає він з отою п’яною нотою зухвалості в голосі.
— Я цілком серйозно.
— Знаю таких: ви спочатку прикидаєтесь святими, а потім просите чогось взамін. То чого тобі? Вибачення свого хочеш?
— Я питав, чи потрібна тобі допомога.
— Та пішов ти!
Він встає, похитуючись, і прямує в бік. Потім зупиняється, лається в повітря, і, повертаючись до мене, питає:
— Де я, на біса?
— Ти не пам’ятаєш, як тут опинився?
— Ем-м… Якщо чесно — так.
Я проводжаю його, бо Фелікс навіть не в курсі, якими шляхами дібратися додому. Він розповів мені, як посварився з компанією, з якою гуляв, тому вони висадили його на зупинці. Я знову, виходить, рятую його, зраджуючи принципам та словам, промовленим раніше, і це вже не смішно. Яка мені від цього користь? Невиправданість власного співчуття хотілося придушити раз і назавжди.
За адресою, за якою проживає Фелікс, знаходиться приватний сектор. І те, що я побачив, коли ми дійшли, було більш-менш очікувано: солідна двоповерхова оселя з горищем, якісь клумби, гараж, паркан заввишки в два метри. Не вистачало лише якогось лабрадора в будці і напису «Злий пес», тоді б все було, як у інших.
Я теж живу в приватному секторі, але наша будівля не така сучасна, як ті, що знаходяться поряд з Феліксовим будинком. Хоча наша теж велика, і там є два поверхи з горищем, і клумби, і паркан. Що нас з Феліксом об’єднує — так це відсутність собаки при дворі.
Він дістає ключі з кишені й починає різкими, хучкими рухами вовтузитись з відмиканням засуву на паркані. Почувся тріск, який сповістив, що замок піддався. Хотілося вірити, що на цьому моя участь завершилась, але Фелікс визирнув з-за огорожі.
— Вибач. За все.
Було неочікувано чути від нього зізнання. Хвилясті пасма спадали Феліксу на обличчя, й мені залишалося лише здогадуватися, чи він опустив голову з сорому, чи боїться дивитися мені напряму ввічі.
Нічого не відповівши, я пішов додому.