Я бував у цій місцевості не раз. Ліс, недоторканий людською рукою, озеро, що більше нагадувало болото, покинуте кладовище неподалік. Біля озера на пагорбі розташована лавка. Помітив альтанку, коли оглядав територію. Вона стара, як цей світ, але придатна: ще тримається. Надгробки поросли мохом і впилися в ґрунт, все інше — заросло чагарниками. Ті могили більше не навідують. Цікаво, як це, коли тебе ніхто не пам’ятає?
Щоденною рутиною було приходити в цю місцину, сидіти на лавці й думати, вдивляючись у далечінь, про все. Або ходити по лісу, або сидіти в альтанці, або кидати каміння в болото, або, в іншому випадку, гуляти містом, ходячи маловідомими шляхами. Саме там, у місцях, забутих людством, для мене знаходилась розрада. Той морок тихий, як звір, там спокійно, що аж кров кипить у жилах. Там безлюдно, але відчувається чиясь присутність. Чи відчуває хтось мою? Рішення стати привидом у рідному місті звучало вкрай заманливо, щоб його не реалізувати. Про мене більше ніхто не відав, але це на краще.
Іноді це не про те, хто ти, а про те, як ти живеш. А я живу, рахуючі дні. Сам не знаю до чого: просто чекаю дива. Я намагався змінитися, але мої старання не принесли користі. В такому разі, навіщо взагалі намагатися будь-що змінити?
Зима була нещадною. Весна прийшла миттєво. На жаль, це не змінило хід моїх думок. Перші проліски повідомили про себе — почався новий етап життя. В душі я все ще замкнений у чотирьох стінах і дивлюся на те, як випадає перший сніг. Його біла невинність заповнює кімнату страшним морозом. Я навмисно відкрив вікно: хотів відчути знайомий подих смерті. Я бачив шлях до щасливого життя. Як шкода, що іншим він не сподобався.
***
Не знаю, чи була це звичайна випадковість, чи зловісна витівка долі. Я сидів біля озера, читаючи. Починало потроху сутеніти. Я не звертав увагу на короткочасний гул машин, завиття березневого вітру та шум води, адже був повністю занурений у книжку. Несподівано почувши власне ім’я, перелякався.
Повернув голову. Так дивно було бачити когось у цьому місці, особливо його. І єдине, на що я був здатен, — зніяковіло дивитися в ті зелені очі.
— Чого тобі? — опанувавши себе, запитав, поки Фелікс потроху наближався.
— Я… я просто… Цейво… як його… Я побачив тебе… вирішив підійти, — захекуючись, промовив він.
Я просвердлив його своїм поглядом. На ньому були спортивний костюм та кросівки. Волосся зібране у високий хвіст, деякі пасма вибилися. Його обличчю знову притаманний здоровий вигляд, але впевнений: це не надовго.
— Це все?
— А ти чогось хотів?
Згадалася ситуація з поцілунком. У мене аж око сіпнулось.
— Не думаю, що ти здатний на щось таке, як вибачення.
— Вибачення? За що?
Його вдавана дурість вибиває мене з колії.
— За порушення особистих кордонів, — різко відповів.
— А-а… Ти про… — він не договорив. Ми обидва чудово знали, про що йде мова. — То, може, мені ще подякувати тобі?
Я починав шкодувати про правельність прийняття власних рішень у тій ситуації. За іншим сценарієм, Фелікс не морочив би мені зараз голову. Намагаючись триматися стійко, випалив:
— Я допоміг, тому що мені стало шкода. І якщо ти гадав, що я враз забуду нашу першу зустріч, то це лише твої проблеми. Я не хочу мати з тобою нічого спільного, будь ласка, йди геть!
Він насупився. Пирхнувши, розвернувся й пішов, як я і доручав. Хотілося запитати, чого він, власне, очікував? Він завдячує мені своїм життям. Хіба так складно спуститися з небес і вимовити хоча б одне-єдине «вибач»? Але ні: крихке его важливіше.
***
Прийшов додому близько дев’ятої. З кухні линули жіночі голоси: приїхали сестри. Вони завжди навідуються весною. Ембер — старша — живе далеко, на півдні країни, а Беатріс — молодша, яку ми зазвичай кличемо просто Бетті, — в сусідньому місті. Між ними 4 роки різниці. Хоч віддалені одна від одної, але підтримують контакт. Не те, що я. Ми ніби з різних планет. Почасти тому, що я вдався в маму з її темним каштановим волоссям і тихим характером. Сестрам не було діла до мене, як і мені до них. У нас не було спільних інтересів — принаймні тоді я був у цьому впевнений. Ми жили під одним дахом, наче чужинці. Все змінилось, коли тато потрапив у аварію.
На щастя, вижив, але пам’ять про події залишили сліди від опіків на правій руці і частині тіла. В той період мама тяжко працювала: весь день застрягала на роботі, повертаючись додому змученою та втомленою. Ембер тоді вже встигла злиняти на інший кінець країни, а мені 10-річному доводилося знаходитися під наглядом молодшої сестри, яка була не надто рада раптовій зміні ролі, однак обурення не виказувала. Улещувало те, як вона вільно жертвувала своїми інтересами, огортаючи турботою і підтримкою, адже я був очевидним обузою, якорем, що тягнув униз, не даючи проживати щасливі підліткові роки. Не знаю напевне, чи її мотивувала сестринська любов чи обов’язок, але вдячний, що вона не кинула мене. Бетті була тою, яка познайомила з настільними іграми. На той момент ідея грати досхочу в «Монополію», шахи чи карти здавалася єдиним порятунком від усіх негараздів. Бетті була моїм єдиним другом. Бетті була всім.
В останній день літа, коли ми гуляли в парку, коли сонце сідало за обрій, фарбуючи верхівки багатоповерхових будинків в помарачевий, а хмари своєю рожевістю нагадували солодку вату, я знав, що це кінець. Я відчував, що щось не так по погляду її блакитних очей. Вона сказала: «Тебе чекає щасливе майбутнє, Ніколасе», і я повірив їй.
Бетті збрехала.
Вона покинула батьківський дім, вступивши до коледжу.
Гадаю, саме тоді все пішло гори дригом і я застряг у центрифузі самотності.
Я піднімаюся до своєї кімнати. На зустріч йде Ембер. Не бачив її ще з зими. Тоді вона приїжджала, щоб навідати мене в лікарні. З тієї зустрічі у ній нічого не змінилось: та сама зовнішність від батька — карі очі, смаглява шкіра, пшеничного кольору волосся, заплетене у косу, що спадає на плече, та густі брови. Вона дивиться на мене серйозним поглядом, що дістався від матері, і я відчуваю у ньому огиду, яка залишилася ще з її останнього візиту. Ембер проходить мимо, не перекинувшись й словом. На цьому наше «спілкування» закінчується, навіть не почавшись.
Згодом, знаходячись у кімнаті, я чую скрізь прочинені двері її слова:
— Він тепер завжди таким буде?
— Ембер, краще притримай язика за зубами, — перериває її Бетті.
Я згадую різкий, нав’язливий запах спирту, просякнутий кімнатою, бинти та мокрий сніг за вікном, а ще стрімкі кроки, що супроводжувалися стукітом каблуків бутильйонів старшої сестри об підлогу. Вона зайшла до палати, зіщулившись, коли наші очі зустрілися. Куртка й бежева шкіряна сумка впали на стілець, як тільки вона підійшла до мене. На ній були темні джинси й фіолетова в’язана туніка. Золота підвіска гойдалася на шиї, не встигаючи за її швидкими рухами.
Я розтулив сухі губи, але мене відразу ж заткнули ляпасом по щоці. Почувся зойк позаду: тільки так я помітив тендітну фігуру Бетті.
— Що ти собі, бісів покидьку, витворяєш?! — кричала Ембер. — Ти головою думаєш взагалі?? Ти хоч знаєш, як ми всі хвилювалися? Мама днями й ночами через тебе не спала! Ти про що, бляха, думав, коли…
Стукіт.
— Знову в хмарах витаєш? — обачливо спитав тато, спираючись на двері. — Не засиджуйся допізна, гаразд? Краще йди спати.
— Ага, — підкорився, наперед знаючи, що проведу безсонну ніч.