Я став частиною його дурного плану. Той поцілунок був лише помстою колишній з його сторони. Він використав мене, залишивши наодинці з усим цим сум’яттям і злостю, прикутою до його персони. Він не думав про наслідки, про те, що своїми діями привернув увагу інших до мене. А це останнє, чого б я хотів. Мені не подобалися всі ці дивні погляди, перешіптування за спиною. Цілий місяць!.. Місяць знущань, щоб нарешті оговтатись від ситуації та остаточно забути про існування того хлопця. Мені було начхати на нього, на його очі, на те, як він поводиться. Мене більше не хвилює думка інших, адже між нами нічого не було й немає. І коли я, відволікаючись від нудних лекцій вчителів, дивлюся у вікно, мене не переймає несподіваний прилив злості, коли я бачу те знайоме вугільне волосся. Я фіксуюся на більш корисних заняттях; більш кращих, ніж перейматися за те, що було. Воно знищувало мене, але тепер я знаю, що ніколи не зроблю нічого подібного двічі. Деяких людей потрібно остерігатися і перевіряти те, що ти п’єш.
Але знову душне приміщення… Залишатися є насиллям, тому я йду. Тут немає нічого цікавого, нічого веселого, нічого із того, що було б причиною для відвідування подібних вечірок. І, Господи, те скупчення людей на дворі, що зваблює підійти ближче, дізнатися, що коїться, просто неможливо обійти! Звичайно, що цікавість перемагає і я підходжу. Але це лише дурна бійка. Попри те, що вид мені все одно захаращують дещо вищі макітри, я бачу частину того, що коїться: масивний хлопець повалив іншого і, стискаючи йому щелепу, щось кричить. «Таке огидне видовище», – думаю, встигши розвернутися. Почав був уходити, аж раптом…
— Нумо, Феліксе, де твій запал?
Я чудово знаю це ім’я. Воно не полишало мене, засівши в голові, як ті теореми. Обернувшись, усвідомив, що це правда, я не марю, і це не сон. Так, це саме та людина, яка цілувала мене. Клятий, бляха, Фелікс. А я вже встиг було повірити, що позбувся тебе.
Моє тіло застовбеніло. Я просто продовжую мовчки спостерігати за тим, як Фелікса б’ють по обличчю, як з його очей ллються сльози, а з носа тече кров по підборіддю, і те, як він продовжує всміхатися, насилу кажучи: «Це все?», тим самим підсилюючи злість опонента. Від удару по ребрам хруснули його кістки, або це лише провини моєї уяви — я не впевнений, чи не починаю божеволіти. Фелікса гамселять, наче ту піньяту, а мені з кожною секундою стає не по собі. І я думаю: «Хіба це не приємно дивитися на те, що людина, нерозсудливі дії якої принесли тобі купу проблем, нарешті отримує по заслузі?». Але, як би не було складно визнавати, те, що я бачив, не приносило ніякого задоволення. У мене навіть язик не повертався назвати це видовище бійкою. Воно більше нагадувало добровільне відання на поталу. І заради чого?
Як він може бути таким жалюгідним до себе? Чому він не опирається? Чому ті люди сміються, хіба їм не шкода? Хіба у Фелікса не було друзів, біля яких він кожен день тусувався? Хіба це не вони стоять неподалік, не втручаючись?
Удар. Ще один. Потім ще. Різкий рух — і натопв замовкає. Хтось вигукує: «Все, пішли звідси!», і всі розходяться, ніби нічого й не сталося, заходячи у дім, в якому, власне, і мала б відбутися вечірка. Шоу скінчилося. Всі задоволені, а я все ще стою на тому самомі місці, де й був. Ніхто не підійшов і не допоміг Феліксу, адже їм все одно. Всім начхати, чи був би він живий, чи задихнувся б у власній крові. Для них це звична річ, для мене — відкриття. Весь образ Фелікса зламався на очах. Як він із чогось вагомого перетворився на щось таке мізерне і нужденне? Я бачив очі його друзів – ті огидні дзеркала, що з насолодою дивилися на бійку; на те, що хтось отримував задарма. Суміш дисонансів у моїй голові нерозмірна.
Я починаю рухатися вперед, наближаючись до нерухомого тіла. Мені було достатньо проблем, я поклявся, що більше не дозволю так просто маніпулювати собою. Але тепер сиджу навколішки, підводячи Фелікса у напівсидяче положення, й нахиляю його голову вниз. Кров все ллється і ллється. Фелікс тяжко дихає, принаймні намагається, час від часу видаючи стогони й набір нерозбірливих слів.
— Феліксе, ти мене чуєш? Я викличу швидку, — кажу йому.
— Зі мною все добре, — відповів він так тихо, майже пошепки.
— Як скажеш.
Я підняв Фелікса, міцно схопивши за тулуб, пропускаючи крізь вуха всі його подальщі лаяння. Він спирався, закинувши руку на моє плече. Ми вийшли до воріт будинку. Відчувши, як його тіло почало важчати у моїй хватці, я обережно усадив його на тротуарі.
— Сильно паморочиться?
Він легенько помахав головою вліво-вправо. Його ніс перестав кровоточити. Моя замурзана в крові рука слугувала доказом успішної праці. Я кинув мимовільний погляд на Фелікса, на його шию, по якій багряні ріки розтеклися на білу сорочку, утворивши ціле озеро. Ночі осінньої пори нагадували про початок морозів своєю суворістю, тому я накинув на його плечі свою синю кофту і пішов дзвонити до швидкої допомоги. Після став поряд з Фелікса, ставши поряд, але він, здавалося, повністю занурився у власні роздуми, підібгавши до себе ноги й опустивши на них голову.
Після цього інциденту ми не бачилися.