Українські лікарні

   Я повернувся із гардеробної зі своєю курткою та шапкою до Руденка. І як не дивно, хлопець все ще спав на тому місці, а його дихання стало ще важчим, ніж було, коли я його залишив одного на п’ять хвилин і пішов по свій верхній одяг. Мені було страшно, що його стан тільки погіршився за цей час моєї відсутності. Кожна хвилина зараз дорогоцінна для Руденка, інакше все це може стати фатальним для нього. 

   З поспіхом надягнувши на хлопця свою куртку та шапку, я постарався посадити Руденка на свою спину. Це було дуже важко, враховуючи, що він спав і всім процесом керував тільки я. Заклавши руки за свою шию, я охопив ноги рудого і ледве зміг встати рівно з ним на спині, аби не впасти назад на підлогу. На щастя, його вагу можна було потерпіти, але не довго, інакше я сам впаду безсилий і комусь прийдеться вже мене тягти. 

  Без жодних вагань я вийшов з університету та попрямував до найближчої місцевої лікарні. Мені було байдуже, що я без верхнього одягу, хоч мороз мені став одразу відчутним, як тільки я вийшов з універу. Але зараз для Руденка важливіше тепло, ніж мені. 

  Звичайно, що я міг би піти до медсестри в нашому університеті, але я чудово знаю її лікування. Коли я зламав ногу на черговому тренуванні до футбольного матчу університетів, я пішов до нашої медсестри за наказом декана, Яйцедуба, і вона дала мені НОШПУ. Проти перелому ноги! У моїй голові виникло тільки одне, просте і коротке запитання:»Нахуя воно мені?»

  Оминаючи заморожені калюжі на нерівному асфальті, я намагався швидко крокувати. Хоча це було дуже важко, враховуючи його вагу і те, що я був без верхнього одягу. Одного разу ледве не впав, бо виявляється Ромі не зручна його поза і він хотів посунутися. Клятий Руденко навіть уві сні примхлива сволота. Ще й досить важка сволота. Може краще було залишити його помирати біля тієї кавомашинки? Менше б проблем було і світ став би яскравішим без нього.

  Щоправда, подібні думки одразу вилетіли з моєї голови, коли я відчув, як Руденко стиснув мій светр і важко простогнав від болі. І я чудово розумів, що мені не можна сповільнюватися, а тільки збільшувати темп. І мої тривожні думки мене ополонили, які будували проекції щодо того «а якщо я не встигну?». Як ніяк, але я чув, як тихо стогнав Руденко мені на вухо від болі та його поривчасте дихання. Тож міцно обхвативши його ноги і поправивши тіло Руденка на собі, я пришвидшив свою ходу і майже не біг до тієї клятої лікарні. Якого біса вона так далеко від університету?! Чому студентів так не люблять в цьому несправедливому та жорстокому світі?! 

  Нарешті я дійшов до потрібного пункту. Перед мною відчинилися самі по собі двері і я залетів у цю лікарню, побігши одразу до приймального відділення. Угледівши працівницю за столом, яка не звертала на нас жодної уваги і продовжувала листати стрічку в тіктоці, я одразу погукав її, аби вона нарешті глянула на нас з Ромою: 

- Дівчино, я перепрошую! Мій одногрупник вирубився і ледве дихає! У нього жар. Потрібна терміново допомога, - я очікував, що ця пані поспішить погукати когось на допомогу, але вона тільки ліниво глянула в наш бік і надягнула на себе маску, яка щойно була на її підборідді. 

- У нас карантин. Нічим допомогти не можу, поки у вас не буде маски, - продовжила зазирати у свій йобаний тікток. 

Ну авжеж, Рома буквально вирив сам собі могилу. Коли він мені намагався помститися того дня зі своїм клубом Роми Руденка, вони випустили повітря із костюму нашого одногрупника, який хворий одразу на кілька смертельний хвороб. І спеціальний кисень, який виділяє його костюм, допомогає цьому студенту вижити, але для нас, фізично здорових людей, це повітря навпаки дуже смертельне. І як раз в той день Руденко розпилив це повітря по лікарні, аби ускладнити мені життя. Так, навіть зараз він все ускладняє для мене. Молодец, Ромо, ти геніальний йобаний придурок. Що б коли-небудь я вирішив ще раз врятувати твоє мажорське життя.

- Благаю, надайте йому яку-небудь допомогу! Аби йому стало хоч трохи легше, він зміг би проснутися та піти додому, - у мене тремтіли ноги від ваги тіла Руденка, але я все ще намагався втриматися і не встати на коліна, аби благати цю довбануту на голову дівчину. Моя злість вже майже переходила межі і я скоро повну кричати, як божевільний на цю дівчину. 

  - Гаразд, - важко зітхнувши, вона витягнула з тумбочки дві маски та поставила перед нами на столі. - Зачекайте тут, а я когось пошукаю, - дівчина залишила нас, а сама пішла у пошуках допомоги. Сподіваюсь, що вона нас просто не кинула, аби полистати свій клятий тікток десь в іншому місці. 

  Я обережно посадив Руденка на лавочку в коридорі, аби не гупнувся своєю цінною голівонькою об стіну. А потім взяв ті дві недолугих маски, які залишила працівниця, і натягнув спочатку на Руденка, а потім самому собі. 

- Невже тобі так важко вдягати курточку, як всі нормальні люди? Тоді ти б не захворів так сильно. Але ж ні, ти не такий, як всі інші звичайні люди. Ти ж не нищеброд і віриш, що багатії ніколи не хворіють. Ото придурок…, - я торкнувся його лоба, аби відчути температуру тіла хлопця. І мені було цього достатньо, щоб зрозуміти його серйозний стан. Я помітив, як Руденко примружив очі під час свого сну і важко видихнув зі стогіном. Йому похоже снилися кошмари через високу температуру і саме через це його тіло так напружилося. - Чому ти такий… Придурок, - я обережно провів пальцями по його щоці, все ще відчуваючи жару на своїх пальцях від його тіла. Але в один момент вираз обличчя Руденка розслабився і він злегка притулився до моєї руки. Я застиг від цієї сцени, спостерігаючи, як швидко Рома заспокоюється через мій дотик та мою присутність. 

Обережно присівши біля нього на носочки, я торкнувся всією долонею до його щоки. Руденко крізь сон потерся об мою щоку та продовжував спати, але вже з більш спокійним виразом обличчя. На щастя, в коридорі нікого не було, тому я міг залишатися у цій позі, поки не прийде та дівчина із допомогою для хлопця. Скільки потрібно це для Роми, стільки я буду сидіти у такій позі. 

  Моє серце знову виривалося з грудей і я не міг з насолодою надивитися на сонного Рому. Якщо чесно, спокійний Руденко, який не бажає нікому смерті та помсти, такий милий. Як би хтось чужий глянув на його сонне обличчя, то ніколи не подумали б, що це справжній диявол у вигляді милого янгола під час сну. І зараз я піклуюся про чувака, який мріє побачити мої страждання та смерть. І попри це я все ще готовий так вічність сидіти з ним, якщо Руденко відчуває безпеку та спокій від таких моїх простих дій. Як би ж тільки це не була зараз критична ситуація. 

  Я почув дзеленчання, немов повідомлення прийшло, але це був не мій телефон. Опустивши погляд, я помітив у кармані Руденка, як стирчить його айфон. Мені стало дивно, що цей телефон не впав під час дороги до лікарні, поки я ніс Рому на спині. 

- Як я одразу не додумався, - витягнувши телефон з кармана хлопця, я одразу зайшов у контакти. 

  Моя рука відстронилася від обличчя Руденка і я встав на рівні ноги, поки шукав потрібний номер. Я помітив, що серед контактів були номера мобільних «Дворецький» та «Особистий Водій». Я аж на мить здивувався, що у цього хлопця були такі прислуги. Потім вже й згадав, що перед мною Рома Руденко, а не якийсь хлоп із сусіднього двору. 

  Сівши поруч із Ромою на лавочці, я огорнув його руку своєю долонею, аби рудий продовжував відчувати мою присутність і, якщо це справді допомогає, заспокоювати його. Не буду заперечувати той факт, що це також були мої потаємні бажання торкнутися хлопця, поки була можливість, і просто шукав собі виправдання. На мить я здивувався, що у Роми така маленька рука порівняно зі мною. Господи, мені навіть таке здається милим. Як це по-тупому, так наївно закохатися в такого диявола. 

  Йшли гудки. Я набрав до водія, бо це найкращий варіант, бо нас швидко заберуть. Звичайно, що потім одразу подзвоню до дворецького. Якщо ця прислуга в будинку Руденка, він зможе все приготувати для хворого хлопця, коли він прибуде. 

- Слухаю вас, пане Руденко, - почув я жіночий голос на іншому кінці трубки. 

- Добрий день! Е…,- я вдихнув на повні груди повітря. - Я одногрупник Роми Руденка. Знайшов його непритомним на коридорі університету і зрозумів, що у нього жар. Я відніс його у лікарню, але тут карантин і не приймають відвідувачів з іншими хворобами, як ось у Руденка, - буквально на одному видиху все вимовив. Жіночка похоже здивувалася, бо на мить завагалася. 

- А.. Так, так! Кажіть, у якій ви лікарні. 

- Добре, я диктую, - набравши повітря в легені, аби з таким же ентузіазмом сказати адресу, як я відчув вагу на своєму плечі. Перевівши свій здивований погляд в сторону причини, я побачив Руденка, який поклав голову на моє плече і продовжував солодко спати у такій позі. Я відчув, що на моїх щоках виступив легкий рум’янець і зачаровано дивився на хворого Руденка, який був вдягнутий у мою шапку та маску від тієї дівчини. 

- Алло? - знову почув жіночий голос по телефону і мене одразу повернули в реальність. 

- Перепрошую! Записуйте…, - я продиктував їй адресу лікарні, поки витріщався на наші руки з Ромою. І навіть не помітив, як я встиг переплисти свої пальці між його і міцно стиснув руку хлопця. Цікаво, у нього руки зазвичай теж гарячі чи це тільки через хворобу? 

- Гаразд, я скоро буду. І попереджу інших в будинку, аби були готові нас зустріти. Через десять хвилин буду! - після цих слів жінка скинула трубку і я з полегшенням зітхнув. Ще трохи і Рому заберуть додому, де за ним точно знають, як доглядати. 

  Я знову глянув на його вираз обличчя та зітхнув:

- Я все ще дивуюсь, як ти вижив у цьому житті, де всі тебе ненавидять. Ти такий самовпевнений. 

Я вже почув кроки по коридорі, тому забрав свою руку від Руденка. Поглянувши в сторону звуку, побачив ту саму дівчину та якогось чоловіка у лікарняному халаті. Від них допомоги особливо не дочекалися, але температуру на деякий час змогли збити у Роми та назначили купу дорогих ліків. 

  Державні лікарні в Україні чисто бі лайк.