Двері операційної не відчинялися вже довгенько. Кас навіть втратив лік часу. Серце його встигло мало не спинитися разів зо п’ять, ноги давно захололи, руки тремтіли як у наркомана під час ломки. Зараз Кас почувався звичайною людиною. Почувався тим, хто ніколи не бачив важко поранених, ніколи не стикався зі смертю. Почувався не тим, кому доводилося виходити з операційної з опущеною головою і повідомляти: «Мені шкода, але було вже запізно, ми нічого не могли вдіяти», а тим, до кого мали вийти і це сказати.
Але Кас — не проста людина. Він — хірург, і на його руках помирали люди. На його руках була кров і сльози родичів. Він не раз виказував співчуття. А ще він не раз приносив радісні звістки, після котрих бачив білозубі широчезні усмішки і усміхався у відповідь так само яскраво й осяйно.
Насправді, радісні звістки йому, та й, певно, кому завгодно, приносити куди приємніше. І він хотів би зробити це зараз. Та передпокій повнився людом, і ні один із присутніх не виказує ні краплі цікавості до хлопця у реанімації. Отже, сповіщати нема кого. До того ж, двері операційної не відчинялися занадто довго. А Кас — хірург. Він добре знав, що це значить.
За дві години до цього
— Щось мені недобре.
Кас вхопився за груди, на митю йому здалося, що у нього спинилося серце — різкий біль і відчуття повної зупинки пульсу, він знав як це буває. Це тривало рівно п’ять вдихів та видихів — Кас змушував себе дихати і змушував себе рахувати. Весь цей час Меґ, його медсестра, дивилась на нього так перелякано, ніби не могла повірити, що у кардіохірургів бувають серцеві напади. Як іронічно.
— Кастіелю, ти в порядку? — Мастерс занепокоєно поклала долоню йому на плече.
Кас відсахнувся. Меґ позадкувала до виходу, відчинила двері і вже зібралась когось кликати, — ну нарешті, — але приступ, як зненацька почався, так раптово й минувся.
— Стій, — прохрипів він, розтираючи грудину, невзмозі второпати, що це щойно було. — Просто… Все добре. Зачини двері й дай мені води.
Він безсило звалився на диванчик, на котрий, лежачи, ледве міг би вмістити ноги, сперся до спинки, відкинув голову назад і заплющив очі. Здається, на мить навіть заснув. Прийшов до тями, коли відчув, як йому в руку намагаються запхнути щось холодне.
— Дякую.
Газована мінералка завжди його дратувала, але зараз здавалася мало не святою водою. Він пив її маленькими ковтками, аж поки не прикінчив склянку. Протягнув її Меґ — та не спішила забирати, була така бліда, якою Кас її ніколи не бачив.
— Це був не серцевий приступ, — поспішив запевнити її він.
— А що?
— Ребра простудив. Таке буває, коли сидиш під кондиціонером цілий день.
— Ти ідіот? — скипіла дівчина. Вони з Касом, коли були наодинці, часто не добирали слів. — Я тут мало не посивіла!
— Все добре, серйозно.
— Покажися кардіологу.
— Я сам собі кардіолог.
— А краще ще й психотерапевту.
— Слухай, ти… — починав уже дратуватися Кас.
— Я серйозно, Кларенсе. Сходи до лікаря, — вона нарешті забрала в нього склянку й поставила її на його робочий стіл.
— Добре, сходжу, — він підвівся, йому треба випити кави. — І перестань називати мене Кларенсом.
Лікарняний кафетерій був відверто жахливим. Але кава у ньому міцна настільки, що у неї запхаєш ложку, поставиш вертикально — ложка так і стоятиме. На одній цій каві можна виходити дванадцятигодинну зміну. Іноді Касу аж цікаво стає: може туди підсипають який таємний інгредієнт? Відповідь він навряд чи колись дізнається.
Проте випити цього серцевбивчого варива не вдалося, у нього запищав комунікатор — його викликали. Він миттю кинув усе та та помчав до реанімації. Там вже його зустрічала команда з усім необхідним.
— Де пацієнт? — щойно тільки Кас промовив ці слова, двері операційної розчахнулись, і на каталці ввезли чоловіка років тридцяти.
— Куля застрягла у серці, велика втрата крові та пошкодження магістральних судин, — відзвітувала фельдшерка швидкої допомоги.
— Починаємо операцію, необхідно витягнути кулю. Сестро, ранорозширювач. Добре, приступаю до видалення кулі.
Взявши затискач, він випадково притулився пальцями до пораненого й одразу є відсмикнув руку, Кастіеля ніби вразило струмом. Але, що дійсно дивно, у пораненого слабко почало світитись поранене серце. У операційній на секунду запала мертва тиша, хіба монітори пищали. До кардіохірурга одразу дійшло, що сталось, і у нього затремтіли руки.
— Ні, я не можу його оперувати, потрібна заміна, — Кас завмер на місці, неначе статуя.
— У нас немає поки вільного хірурга, — заперечив Бальтазар, — я вже викликав Михаїла, але йому потрібен час. Тому опануйте себе і врятуйте свого соулмейта.
Кастіель судомно видихнув і взявся за роботу. Коли нарешті приїхав Михаїл, усе йшло добре — Кастіель вийняв кулю, тепер потрібно було тільки зашити рану, аж раптом усе пішло шкереберть.
— Він втрачає забагато крові!
— Зупинка серця!
— Зупиніть кровотечу!
Кастіель на негнучких ногах покинув операційну, відчуваючи неймовірний біль у грудях. Щойно двері зачинилися за його спиною, як він, хапаючись за грудину, осів на підлогу, намагаючись, намагаючись і намагаючись вдихнути, спливали секунди, години, хвилини, проте він заледве міг це зробити.
Двері до операційної не відчинялись занадто довго. До горла підкочувала нудота, повітря застрягало у горлянці, відмовляючись проштовхуватись у легені, у вухах наростав гул — здавалося, то його власна кров стугоніла все швидше й швидше, серце калатало як навіжене, поки він все думав, поки він боявся, що серце його соулмейта, ймовірно, зупинилося назовсім. А він же навіть жодного разу з ним не розмовляв. Жодного разу навіть у вічі йому не глянув. Він би зараз досадливо вдарив кулаком до чогось твердого, коли б йому не було настільки боляче емоційно й фізично, коли б він не був змушений, перехопивши груди й живіт руками, намагаючись не виблювати та змушуючи себе робити вдих, видих, вдих, видих, вдих…
Двері операційної не відчинялися занадто довго. А Кас — хірург. Він добре знав, що це значить.
У такому агонійному трансі він провів бозна скільки часу, аж поки не прийшов до тями від того, що хтось торсав його за за плече. Це була Мастерс.
— Як він? — прохрипів Кастіель.
— Зробили що могли, зараз він у інтенсивній терапії.
Меґ допомогла йому підвестися та зняти хірургічний костюм, а потім повела його до ординаторської.
— Ні, мені треба його побачити, — Кас слабко запручався, проте у цьому випадку медсестра була сильніша.
— Ти йому ніяк не допоможеш, якщо сам будеш наче труп. Йди поспи нормально, у разі будь-яких змін я тебе розбуджу.
Із цими словами вона всадовила його на диван, після чого дістала й розгорнула плед.
— Давай, лягай.
— Але…
— Жодних «але», лягай!
Він нарешті влігся, вона вкрила його ковдрою і, вимкнувши світло, покинула приміщення.
Кастіель відключився щойно голова торкнулась дивану.
***
Кастіель прокинувся від того, що вкотре за день торсали його за плече.
— Прокидайся, — почув він над собою бадьорий голос Меґ. — Твій пацієнт нормалізувався.
Слово «пацієнт» вона вимовила з особливою інтонацією, але навіть і без того Кастіель одразу зрозумів би, про кого йдеться. Він сів та протер очі.
— Скільки я спав? — пробурмотів він хрипким після сну голосом, після чого скинув зі себе коцик і встав із дивану, маючи намір вийти з кімнати.
— Сім годин, — Меґ поставила на столик біля дивану канапки і каву. — Спочатку поїж, бо виглядаєш гірше смерті. Потім підеш до свого хлопця, він нікуди не втече.
Новак щось невдоволено пробуркотів, проте сперечатись не став і слухняно сів назад.
— Так, не всі можуть спокійно посидіти і поїсти, тому я пішла. Він у п’ятсот вісімнадцятій.
І вона вийшла, її кроки поглинули шум та метушня, котра не стихала у лікарні майже ніколи. Кастіель залишився наодинці зі своїми думками.
У глупій тиші минуло десять хвилин, поки Кастіель бездумно витріщався у нікуди й запихав у себе свій скромний обід. І тільки після того, як він закінчив їсти, допиваючи залишки огидної, надто гіркої кави, він нарешті усвідомив усе, що сталося.
— Невже ця людина — мій соулмейт? — вголос сам до себе мовив він.
Він вражено приклав руку до серця, намагаючись відчути хоча б крихту того болю, що пройняв його тоді. Проте болю не було, Кастіель навіть трохи розчарувався. Насправді, він не розумів, що відчуває. Та, напевно, дуже скоро йому належить це дізнатись.
— Ну, я цього не дізнаюсь, якщо продовжу тут сидіти, — зрештою вирішив він, і з цими словами покинув ординаторську, рушивши назустріч своїй долі.
Кастіель ще трохи похитувався після сну, проте рухався упевнено. Він швидко відшукав потрібну палату і, глибоко вдихнувши коло самих дверей, без жодної краплі сумнівів зайшов досередини. Підійшовши до ліжка, він взяв планшет із інформацією про пацієнта.
Ім’я та прізвище: Дін Вінчестер.
Вік: 32 роки.
Місце проживання: Лоуренс, штат Канзас, США.
Діагноз: Кульове поранення. Куля застрягла у серці. Велика крововтрата. Досі не приходив до тями.
Швидко пробігшись очима по написаному, він повернув планшет на місце та сів біля ліжка. Отже, Дін Вінчестер. Тепер Кас принаймні знав його ім’я. Чоловік був неймовірно вродливий — коротке русяве волосся, тонкий ніс, по якому розсипане ластовиння, та повні рожевими губами. Картину псували тільки великі синці під очима та неприродна блідість. Він знову й знову розглядав його обличчя, мандрував поглядом вздовж його безвольно простягнутих вздовж тіла рук, знову повертався до обличчя… Пальці нервово вистукували по коліну, Касові кортіло доторкнутися й перевірити, чи він справжній, чи усе це не сон. Зрештою, він не витримав, взяв його за руку, ледь стиснувши його долоню у своїй, та поклав свою голову біля неї. І важко усвідомлював, як з кожною миттю у грудях росте якесь почуття, котрого він раніше ніколи не знав. Хіба таке можливо? Він же бачить його вперше у житті! Все так дивно…
— Оце мені пощастило… — Кас пробурмотів сам до себе. — Зустрів свою долю і ледь не втратив у той самий день.
Він відчув як, незважаючи на недавній міцний сон, його звалює втома. І, не маючи сили опиратись втомі, так і заснув.
Прокинувся від того, що хтось торсає його за плече. Ще один раз, і там точно з’явиться синець.
— Кастіелю, прокидайся. — Меґ нахилилась до нього, її голос звучав просто у нього в вусі, — я тебе повсюди шукаю, а ти тут біля своєї сплячої красуні спиш. Не намагався розбудити поцілунком?
— Шановна, зачиніть двері з іншого боку, — Кас підвівся із стільця та потягнувся.
Дарма він заснув у такому положенні, тіло не оцінило такого «ліжка», кожен м’яз віддавав болем.
Меґ засміялась, явно хотіла сказати щось дотепне у відповідь, проте так і завмерла з розтуленим ротом. Кас прослідкував за її поглядом і побачив, що Дін заворушився, ще мить — і той прийшов до тями. Він розплющив очі, і хоча його погляд був затуманений від медикаментів, але було видно що Вінчестер намагається зрозуміти де він.
Поки Кастіель застиг на місці, дивлячись як серце його пацієнта слабко світиться крізь лікарняну сорочку, Меґ враз опинилась біля лікарняного ліжка:
— Доброго дня, Діне. Ви у лікарні, Вас було поранено, але зараз Ви в порядку. Не намагайтесь поки розмовляти, вам потрібні сили. Краще випийте води. — Меґ взяла склянку із водою, витягла трубочку з одноразового пакетика і допомогла напитись пацієнту. — Там, позаду мене, стоїть стовпом лікар Кастіель Новак. У вас із ним ще буде час познайомитись, а поки він проведе короткий огляд і ми залишимо вас відпочивати.
Кастіель ледве відреагував на її слова, тож Меґ була змушена глянути на нього настільки виразно, еаскільки вона взагалі уміє. Це трохи привело Каса до тями, і він нарешті зрушив з місця й надягнув одноразові стерильні рукавички.
Проводити медичний огляд людини, яка виявилась твоїм соулмейтом, важко. Усвідомлювати, що йому навіть попри морфій може боліти і бути при цьому відстороненим, ще важче. Та очі бояться, а руки роблять. Тож за кілька хвилин Кас залишився майже задоволеним, мовив:
— Все в порядку, відпочивайте містере Вінчестер.
Кастіель не без жалю вийшов із палати та пішов на обхід до решти своїх пацієнтів.
На ці слова Дін слабко кивнув і заплющив очі. Він не помітив через шари одягу та ефект знеболювальних як світиться серце Кастіеля Новака.
За годину Кас ще раз зазирнув до Діна і перекинувшись кількома словами з черговою медсестрою, що змінила Мастерс, повернувся до ординаторської, втомлено спав на диван. Мастерс уже була там, здається, чекала його, розслаблено розвалившись у кріслі й потягуючи зі склянки залишки якоїсь бурди типу соленого смузі з манго та спаржі, котру може пити лише вона.
— Ну що, як там твоя доля? — всміхнулась вона криво і, зробивши останній ковток, різко зіскочила з дивану, поставила склянку в умивальник й одразу ж почала збиратись додому.
Новак тяжко видихнув, підвівся і взявся знімати форму аби переодягнутись у звичайний одяг.
— Стабільно. Ще раз приходив до тями, але загалом спить. Я взагалі не знаю як йому у майбутньому сказати, хто я йому. Типу «ой привіт, я твоя доля, знаєш»?
Не встиг він договорити, як ординаторську зайшов лікар Бальтазар.
— Про що шепочетесь? Обговорюєте дату вашого весілля? — він хтиво посміхнувся та став біля кавоварки.
Меґ і Кастіель перезирнулися й одночасно закотили очі.
— Ми сто раз тобі казали що між нами нічого немає, — втомлено сказала, і скащала не вперше, Меґ.
— І не забудьте зробити мене хрещеним вашої дитинки, — він сьорбнув кави, зустрівши два вбивчі погляди. — Та все, все, мовчу.
Наступного дня
— Як сьогодні почуваєтесь? — з порогу мовив Кастіель.
Він зайшов у палату до Вінчестера і взяв медзаписи. Вінчестер був при тямі, його погляд став явно набагато чіткішим та осмисленішим.
— Ніби у мене стріляли, — прохрипів Дін, криво посміхаючись.
— Добре, якщо жартуєте, жити точно будете. — Кас усміхнувся, не відриваючись від записів. — Аналізи у вас хороші, йдете на поправку.
Кас підійшов крапельниці і, хоч це зовсім не обов’язково, бо це робота медсестри, вирішив перевірити, чи правильно стоїть катетер, чи в достатній кількості ліки поступають у кров, в спершу навіть не помітив, наскільки вражено Дін витріщився на свою грудну клітку. Грудну клітку, котра легко світиться й мерехтіла. Кас почув як монітор почав пищати, свідчити про прискорення серцебиття, і лише тоді перевів погляд на Діна.
— То це ти? — Дін притулив руку до серця і великими очима дивився на Новака.
— Так, це я, — відповів Кас, навіть не замислюючись. — Але будь ласка, не панікуй, бо тобі не можна стресувати взагалі.
Тремтливими руками Кас почав готувати заспокійливе, щоб ввести його у крапельницю. Та раптом його зап’ясток накрила долоня Вінчестера.
— Не треба, — твердо мовив він. — Я заспокоюся сам, не хочу більше бути у такому дурмані.
Кас глянув на монітор, показники на котрому поволі, але впевнено приходили до норми, тоді знову на Діна. Той відкинувся на подушку, але руки Кастіеля так і не відпустив, навпаки, тільки сильніше сплів їх пальці. Тож Кас сів на краєчок його ліжка, щоб Діна не потіснити, і доторк не розривати. Напевно, тепер він більше ніколи не зможе відпустити його руки.
Навколо запанувала тиша, чутно було тільки писк монітора, метушню в коридорі та тихе дихання їх обох.
— Покажи, — після довгої мовчанки голос Діна прозвучав навдивовижу голосно.
— Що показати? — Кас ледве розумів, що той говорить.
З кожною миттю, що доторк продовжував тривати, з кожною миттю, що поки їх руки залишалися зімкненими, переплетеними, Кастіелю все сильніше здавалося, що це він, а не чоловік перед рим, зараз під дією морфія. Його все сильніше і сильніше затягувало кудись у невідомість.
Дін глянув на нього й дивився, виразно й вичікувально, поки Кас не подивився у відповідь.
— Ти знаєш, що, — сказав так, наче Кас неповна розуму.
І тільки тоді до Кастіеля дійшло.
— Зараз, секунду, — спохватився він.
Тоді видихнув і почав швидко перебирати пальцями, розстібаючи ґудзики на формі і, зрештою, показуючи, як при їх дотику світиться його серце.
Він дивився на свої груди, аж поки сяйво не відбилося на сітківці настільки, що стало б важко дивитися на щось іще, а тоді, засліплений, глянув на Діна і, так само як і Дін, завмер зі сльозами на очах.
— Я так довго чекав тебе, — тремким голосом сказав Дін і несміливо спершу торкнувся пальцями, а потім усією долонею притулився до голої шкіри Кастіеля, туди, де, мов сонце, засяяло його вже майже закохане серце. — І ось нарешті ти тут. Здається, що це просто сон.
— Це не сон, — Кастіель ковтнув клубок у горлі і поклав свою руку поверх руки Діна. — Я теж на тебе чекав. Я…
Він затнувся. Те що, він хотів запитати… Ще, напевно не час для такого. Діну потрібно відпочивати, йому потрібні ліки і спокій. Проте, не в змозі стриматися все одно глянув на Дінові губи.
— Що? — з усмішкою на обличчі та в голосі сказав той, одразу зрозумівши, куди той дивиться.
— Знаю, ще зарано, але чи можу я… — Кас замовк, зітхнув і спробував ще раз. — Можна, я тебе поцілую?
Дін звів на Кастіеля очі, Кас подивився на нього у відповідь з усією серйозністю, на яку здатен. Він не боявся відмови, бо відчував, знав, що у них ще буде мільйон і навіть більше поцілунків.
— Я був без тебе цілих тридцять два роки. То як думаєш, можна?
Кас підвівся з крісла і схилився над Діном, поклавши руку йому на щоку:
— Нарешті ти тут.
Його обличчя осяяла широченна і дуже щаслива усмішка. А тоді, не гаючи більше ні миті, він нахилився і поцілував Діна Вінчестера.