Пісня: Enhypen — Scream ________________✰✰✰______________ Зелена трава лоскотала оголені п’яти, коли вони торкались землі. Оглядаючись навкруги, хлопець вдихнув на повні груди. Здавалось, весь світ освічує яскрава та виразна посмішка цього дивака, який, розпостерши руки в сторони, просто крутився на місці. Сміх розливався вузькою, витоптаною стежкою посеред зернових полей. Волосся розвіював теплий вітерець.
— Принце, коли ви в останнє виходили на вулицю? – посміхнувся вірний слуга та по сумісності найкращий друг Чоніна, тримаючи руки за спиною в спокійній позі. Рудий хлопчина хихикнув і підбіг до нього ближче, беручи під руку.
— Вчора, але це не має значення! Подивись, як тут гарно. А он там метелики літають, дивись!! – показуючи вільною рукою в небо, він підскакував від захвату.
— Король розізлиться, якщо вас довго не буде, принце, – сказав слуга, але він був не в силах стримувати свою щасливу гримасу. Він, неначе зачарований, спостерігав за молодим, жвавим спадкоємцем.
— Синміне, не будь занудою! Тільки-но глянь, яке там золотисте, широке пшеничне поле. Я неймовірно хочу там пробігтись, – труснув його за руку хлопець. Синмін лиш засміявся і поліз щось діставати з сумки, яка була на його плечі.
— Добре, але взуйтесь, а то ноги покалічите, – він турботився за свого друга, тому завжди носив з собою речі, які могли б йому знадобитись. Посмішка з обличчя не спадала, коли він швиденько взувся та подався назустріч безмежному, жовтому «океану», а Синмін лиш повільно йшов за ним, радіючи такій активності сина короля.
Пальці блукали між золотистими стеблами, а очі з блиском роздивлялись місцевість. Деколи серед стебел пшениці виднілись поодинокі бутончики квітів. Кружляючи в танці, який він тільки що придумав, принц зривав квіти в такт мелодії, яку наспівував.
— У-у-у, у-у-у, – він підпригував, просуваючись вглиб поля, давно загубивши десь свого супроводжуючого. Заплющівши очі, він насолоджувався атмосферою, природою та запахом польових квітів. Через деякий час він зрозумів, що відстав від Синміна, за що він його вилаїть. Але це не засмучувало хлопця, він лиш хихикнув своїм думкам. Повернувши голову, щоб оглянутись, він побачив якийсь силует.
— Га? Тут хтось є? – пошепки самому собі сказав хлопець.
Було тихо, а той хтось сидів нерухомо серед мільйонів стеблин. Його цілком можна було б і не помітити, бо крім його білого, закрученого волосся більше нічого не було видно. Впевнившись, що то людина, цікавість взяла гору, і принц крадькома намагався дістатись якомога ближче загадкового незнайомця. Синмін його точно вб’є, якщо дізнається, що він контактував з кимось наодинці. Хлопець намагався бути тихим та непомітним, але, пробираючись вперед, він не помітив, що невеличка ділянка була скошена, і ступивши крок, він вийшов прямо на очі невідомому. Обличчя незнайомця було спокійним та блідим. Він не злякався, не здивувався, він не видавав ніяких емоцій.
«Вау.. Такий гарний.. Неначе картина найвправнішого у світі художника», – подумав про себе принц, але заговорити та ворухнутись боявся. Холодний погляд неначе знерухомлював, а краса відбирала мову. Він стримував своє бажання торкнутись такої білої та ніжної на вид шкіри.
«Зачаровує.. Чаклун?», – думав Чонін, дивлячись в темні очі навпроти.
— Ти не станеш невидимим, якщо не будеш дихати, – пролунав низький, приємний голос. Незнайомець встав. — Що ти тут робиш? Хто ти? – занадто серйозний тон не налякав принца, а навпаки звеселив. Чонін посміхнувся, на що отримав здивований погляд у відповідь.
— Я насолоджуюсь прогулянкою, а ти що тут робиш? – вже повністю розслабившись, він підійшов ближче до незнайомця.
— Я просто сиджу, – здвинув плечима біловолосий, — Що це ти робиш? – він вказав на обличчя Чоніна.
— Що? – принц торкнувся рукою місця, на яке вказував хлопець, — Ти про що? Усмішка? Ти про усмішку? Невідомий кивнув. Він здавався спантеличеним.
— В тебе дірки в щоках, коли ти це робиш, – дивлячись то на губи, то у вічі, говорив хлопець.
— Ха-ха-ха, це ямочки! – засміявся рудоволосий, торкаючись щік, а хлопець напроти дьоргнувся.
В дитинстві Чоніну розказували легенди про те, що в кінці великих полів, ховаючись за пшеницею, жили істоти, які були точнісінько як люди, з повним спектром емоцій та почуттів, але всі вони розблоковувались лиш після того, як хтось змусить їх посміхнутись, відчути щастя. Вони схожі на людей, але не є ними. Як саме їх називали, ніхто не знав. Синмін явно буде не на сьомому небі від щастя, коли дізнається, що його принц не просто контактував з якимись незнайомцями, а контактував з тими самими міфічними істотами. Але не дивлячись на гнів друга, Чоніну до нестями закортіло побачити посмішку цього вродливого хлопця.
— Це тобі, – син короля протягнув блондину букет квітів, які збирав в танці. — Як тебе звати? Холодні руки хлопця торкнулись теплих рук принца, коли той брав квіти.
— Бомґю, – насторожено відповів. Він просто дивився на посмішку Чоніна і не міг зрозуміти, чому той має такий вираз обличчя.
— Бомґю, хочеш повеселитись? – підстрибнувши на місці, запитав принц.
— Повеселитись? Це як? – він кліпав широко розкритими очима, але піддався вперед, неначе розуміючи, що це щось добре.
— Просто побігли, – радіючи зацікавленості нового знайомого, крикнув Чонін, хапаючи того за руку та тягнучи вгиб поля. Високо піднявши руки, склеїні в замок, вони бігли, поки жорстки стебла били їх по ногам.
— Що мені робити? – повернувши голову до, змученого сміхом, Чоніна запитав Бомґю. В очах неначе блимнув вогник від цієї щирої посмішки.
— Кричи що є сили, – зжавши сильніше руку хлопця, крикнув принц.
— ААААА, – закричав Ґю так голосно, як тільки міг. — Так?
Принц, голосніше засміявся, і його сміх пробив якусь невидиму межу між хлопцями.
— Так, ха-ха-ха. ААААА, – закричавши так само, як Бомґю, він засміявся та почав рухатись в якомусь незрозумілому ритму в голові, то підпригуючи, то підтанцьовуючи плечима. Бомґю просто слідкував за діями хлопця, а всередині нього тепліло, неначе після сторічної зими нарешті прийшло літо в образі цього дивного, стрибаючого хлопця, ім’я якого він ще не дізнався. Вуголки губ почали підніматись, а тіло почало інтуїтивно рухатись, намагаюсь знайти якусь синхронізацію з Чоніном.
— АААААА, – закричав Бомґю, після чого дзвінко засміявся. Він не знав, що з ним відбувалось, адже все це з ним вперше. Такі яскраві та чіткі емоції вирощували зовсім незрозуміле бажання всередині хлопця.
— АААААА, – повторив за Бомґю Чонін. З закритими очами він крутився навкруги, допоки щось не зупинило його. Чужі теплі руки тримали за талію, щоб принц не звалився на землю від зіткнення.
«Він потеплів», – подумав.
— Як тебе звати? – невміло, але широко посміхаючись, запитав Бомґю.
— Чонін, – мовив принц, також посміхаючись, але не розуміючи, навіщо той зупинив його.
— Чоніне.
— Що?
— Я не знаю що зі мною, але я хочу дещо зробити..
Не встигнув Чонін запитати, що саме той хотів зробити, як до його губ припали чужі. Теплі та м’які. В момент, коли вони вдвох застигли в цьому положенні, над ними здійнялись метелики. Бліда рука торкнулась щоки принца, і той піддавався, відповідаючи на поцілунок. Бомґю невміло намагався рухати губами, щоб висловити емоції, які подарував цей, прийшовший з нізвідки, хлопець. Він не знав навіщо він це робив і що це все значило. Неначе серце шаленими ударами наказало зробити саме так. Неначе одне серце тягнулось до іншого. Чонін, випавши з реальності, перемістив свої руки на плечі хлопця попереду. Він був зачарований ним та його вустами. Невідомо, чи ці істоти вміють чаклувати, чи це просто принц втратив голову від власних почуттів, але це неважливо. Допоки їх губи кружляють у ніжному танку, вихор всередині хлопців об’єднується в спільний, названий закоханістю. Після поцілунку вони обов’язково будуть голосно кричати та бігати, сміятися та танцювати, вивчати емоції та почуття один одного та триматись за руки, адже це те, чого їм хотілось, знаходячись поряд. До заходу сонця ще досить багато часу, тому вони будуть насолоджуватись один одним з супроводом посмішок стільки, скільки зможуть.